Коли ми зазвичай задумуємося про гріхи? Ну, точніше, про наші гріхи? Підловлювали себе на тому, що поза постом, поза сповіддю не так часто згадуємо про те, що чинимо гріх проти когось, проти Господа, а водночас і проти самих себе?
Богослов Максим Тимо на одній із передвеликодніх зустрічей говорив про те, що найбільша небезпека гріха в тому, що людина починає втрачати гідність, дану Господом. І найгірше, що нема кінця втрати гідності. Тобто зло не має меж. зрештою, як і добро. Ми можемо безконечно зростати в добрі, але, на жаль, нема кінця деградації. Бог створив нас вільними — ми можемо постійно розвиватися в позитивну сторону і безконечно деградувати. Дном цієї деградації є пекло.
Пекло не є рішенням Бога, місцем чи станом, у яке Він за кару відкидає людину. Пекло є вибором людини. В певному сенсі Бог безпорадний перед цим. Він робить усе, щоб ми обирали світлий шлях, та якщо хочемо віддалитися, то дорога відкрита.
В одному з творів Клайва Стейплза Льюїса є дуже цікава думка: „двері пекла зачинені зсередини, а не ззовні“. Тобто ніхто нікого не відсилає в той стан. А це є наслідком життя людини. Та, розкаявшись, навернувшись до Бога, ми завжди можемо це змінити. Час земного життя — це час, коли можемо відгукнутися на Божу любов, можемо робити вчинки любові. Пекло — це стан, коли вже більше нема можливості для цього. І в тому найбільший страх пекла.
Маємо пам’ятати, що Божа любов — безконечна. Він завжди нас кличе і готовий прийняти. З „Притчі про блудного сина“ це постає з особливою силою. Адже коли син ще тільки здалеку підходить, батько вибігає йому на зустріч. Це дуже сильний образ — він демонструє, що батько постійно чекає сина.
Підготувала Наталія ПАВЛИШИН
