Покаяння задає ритм християнського життя. Воно відновлює надію, запалює радість, каже нашим страхам залишатися в „тиші і надії“: „Бо так говорить Господь Бог, Святий Ізраїля: В наверненні й спокої ви спасетеся; у тиші та в довір’ї – ваша сила.“ (Ісаї 30:15). Це те, як має бути.
Але був час, коли все було інакше.
Через багато років слідування за Ісусом, необхідність покаяння зашкарубла, подібно шару інею над моєю душею. Я хотіла каятися, але не могла. Я відчувала себе замороженою. Майже щодня страх і звинувачення атакували мій розум.
А раптом, я каюся неправильно? А що якщо я недостатньо каюсь? Як я могла знову все зіпсувати?
Як після всього цього я можу приходити в Його присутність?
Поглянувши на минуле, стає зрозуміло, що покаяння стало моїм способом довести, що я гідна Божого прощення. Я могла б покаятися за те, що все знову зіпсувала, і небесний Отець простягне свою милість. Але в моєму розумі, становище перед Богом залежало від моєї здатності чинити правильно, і якщо я поступала правильно, покаяння було б непотрібним. О, це замішання і спотворення, які приходять, коли ми забуваємо Євангеліє!
Незважаючи на спокутування Ісусом, моє серце скували ланцюга невіри, значно впливаючи на спосіб мого покаяння (або непокаяння). Я просто не могла повірити, що Ісус приймає мене з усіма недоліками і що Він не опустив Свої руки через мою безперервну необхідність у покаянні.
Хто ще захоче спілкуватися — вже не кажучи про те, щоб любити і померти — з безнадійно розбитим, зіпсованим невдахою, який не може навіть правильно чинити?
Тільки Ісус. Тільки Месія, який з любов’ю сказав:
„Я прийшов, не щоб праведників кликати до покаяння, а грішних“ (Луки 5:32).
Річ у тім, „Ісус любить мене“ — це не просто пісня, яку ми вчимо ще дітьми; це якір істини, на якому ґрунтується наша віра. Ми вільно можемо визнавати нашу глибоку потребу і безлад нашої реальності, коли ми віримо, що ніщо — навіть наш гріх — не може відокремити нас від Ісуса.
Покаяння і віра — це дві сторони однієї й тієї ж прекрасної монети. Покаяння відбувається вільно, якщо ми віримо, що наші гріхи вже прощені — минулі, нинішні й майбутні.
Ісус через Свою безмежну любов до нас прийшов, щоб знайти і врятувати нас в той час як ми були ще мертві у своїх гріхах:
„Мертвих нашими гріхами, оживив нас разом із Христом – благодаттю ви спасені!“ (Ефесян 2: 5).
Знання про таку незаслужену любов і доброту змінює нас. Воно робить наше покаяння, наше повернення до Бога таким же природним як дихання. Воно відновлює наші взаємини з Ним.
Тож не кайтеся, щоб заслужити Божу любов. Кайтеся, бо ви улюблені Богом, Який вже забезпечив вам прощення. Так Йому подякуєте!
Переклад і адаптація Наталії ПАВЛИШИН
