Люди часто страждають від порівнянь. Через те, що вони, мовляв, не такі як інші. Це проблема. Вони думають, що в них чогось немає, що є в інших. І навіть не усвідомлюють, що цих страждать не було би, якщо б вони самі собі не створювали ці проблеми. Як важливо не бути проблемою для самих себе).
Люди страждають, бо порівнюють себе з сусідами, зі співпрацівниками, з родичами, з американцями, з політиками, з артистами, з олігархами, з померлими, з ненародженими….та з ким вони себе тільки не порівнюють… і все це лише тому, що звикли дивитися в інший город.
Страждають люди часто, бо не розраховують власну вагову категорію. Порівнюють себе з суперваговиками, тому вічно програють. Як же це добре знати власну міру.
Порівняння, як паталогія часто народжується в людей, які не звикли, що особи поруч можуть бути іншими – багатшими, біднішими, сильнішими, слабшими. Байдуже, просто іншими. Одним словом – та нехай будуть собі, які хочуть. Мені яка справа до того. Важливо кожен день дивитися пильно собі під ноги!
Порівняння мені чимось нагадують одяг не твого розміру. У ньому так некомфортно. Краще одягати і носити свій.
Порівняння провокують перманентний неспокій. Людина тоді стає немов завідна забавка. Мечеться, скаче, уявляє, нервує, надумує!
Хто звик порівнювати себе, той буде завжди себе «перероблювати» під когось. Закінчиться один взірець для копіювання, людина переключається на інший. І так без кінця і краю. І завжди буде незадоволена собою, іншими, погодою, тапочками, чоловіком, виборами, кавою, тумбочкою.
Важливо дивитися на кращих. Але не жити їх життям! Розуміти, що ти не він, але і він не ти.
Грати в житті краще власними тузами. Бо коли підглядаєш, який прикуп взяв сусід, ти враз навіть не зауважуєш, що у тебе карти всі однієї масті – і ця масть козирна.
Життя – це мистецтво балансувати. Якби то знати ці межі. Скільки би не міряв – ніколи не втрафиш. Людина, яка намагається «тримати все під контролем», рано чи пізно втрачає цей контроль. Краще просто жити, довірившись Богові. Над всім є Він.
Як будеш порівнювати себе з дуже великими – заженеш себе в депресію, бо, мовляв, я сам так не можу. З дуже слабкими теж зле – не будеш мати до кого тягнутися. А можна просто жити! Як пташка літати і тишитися прожитому дню і кавалком хліба!
Знаю історію одного чоловіка, з якого колись батьки в дитинстві витискали «максимум». От він і виріс таким собі «максимумом». Потім ціле життя страждав «максимумом» і вічно порівнював себе до інших. Бо життя – це просто життя, а не “максимуми”. “Максимуми” добрі, коли вони природньо виникають по дорозі, а не запрограмовані у свідомості, як компютерна гра.
Найщасливіші люди на планеті земля не ті, що досягнули захмарних вершин, а ті, що навчилися проживати своє життя і віднайшли власну повноту.
За щоденними порівняннями себе зі всім на світі, ми часто елементарно симулюємо власне життя, будучи помилково переконаними, що відлік наших паспортних років відповідає реально прожитому життю.
Краще просто живи і ти побачиш як прекрасно жити тут і тепер, а не десь, там і замість когось.
