«Якби ви мене попросили зобразити ПОЧУТТЯ ПРОВИНИ у вигляді якоїсь тварини, я б, напевно, обрала восьминога. Зі слизькими, холодними щупальцями, які обплутують всі твої нутрощі, стискають їх з усієї сили і не відпускають…
Буває я прокидаюся вранці з незрозумілою провиною, так ніби на мені – тисячі злочинів… І я готова на все лиш би позбутись цього відчуття.» – ці слова на одній із консультацій я почула від молодої дівчини (публікую з дозволу), яка звикла у всіх проблемах звинувачути лише себе.
Насправді почуття провини – складна суміш зі страху та аутоагресії. І як намагання позбутися цього «букету» будь-яке відчуття провини має на меті покарання за відхилення людиною в своїй поведінці та мисленні від очікувань інших, яке здійснюється автоматично. Іншими словами, можна сказати, що почуття провини – це одне із найсильніших відчуттів, що керує нашою поведінкою в міжособистих стосунках, багато в чому підкореговуючи їх.
Найнеприємніше і найнебезпечніше у всій цій історії те, що таких людей досить часто оточують маніпулятори, які з превеликим задоволенням користуються цією особливістю собі на користь для досягнення бажаного результату.
На жаль, найчастіше маніпуляторами виявляються найближчі люди – батьки, партнери в подружжі, діти, саме вони досить часто можуть не рахуватися з потребами і бажаннями, перетворюючи і без того несолодке життя, обтяженої почуттям провини людини, в справжнє випробовування!
Щоб не попадатись «на вудочку» охочих проманіпуювати вашим почуттям провини і чітко розрізняти винні ви в заподіяній шкоді, чи на вас «навішують всіх собак», варто при перших симптомах провини поставити собі кілька запитань, які здатні досить швидко все поставити на свої місця:
1. Якими були очікування людини, перед якою я почуваюся винним, щодо мене та моїх дій?
2. Як мені потрібно було вести себе, щоб не почуватися винним?
Наприклад, дитина почувається винною, бо отримала погану оцінку в школі і тим самим не виправдала очікувань батьків. Тобто, для того, щоб в неї не виникало відчуття провини, вона повинна була б приносити лише хороші оцінки.
Або інший приклад: дружина почувається винною, бо не встигла приготувати вечерю, тому що довелось затриматись на роботі. Щоб не почуватись винною, вона мала б все і всюди встигати, не зважаючи на обставини.
3. Наскільки об‘єктивними і реалістичними є мої уявлення про очікування цієї особи стосовно моєї поведінки?
4. Наскільки об‘єктивними і реалістичними є уявлення цієї людини про мої можливості та обмеження?
5. Наскільки об‘ктивно я оцінюю результат заподіяної шкоди? Чи не перебільшую (не применшую) наслідків своїх дій?
6. Чи можу я відшкодувати заподіяні збитки? Що залежить від мене, а що є непідконтрольним мені?
7. Чи можу я попросити пробачення, тобто визнати, що є моменти, де я можу помилятися і приймати хибні рішення? Або іншими словами, чи можу я прийняти і визнати власну неідеальність?
Наталія Гаєвська, сімейний психолог
