Чи може бути більша причина для радості, ніж усвідомлення того, що всі гріхи прощені?!
Впродовж багатьох років сповідальниця нагадувала мені „камеру тортур“, а не місце, де можу відчути справжнє щастя. Досі. “Ти знаєш, Він шаленіє через тебе?”, — почув я колись на колінах у сповідальниці. Я здогадувався, але це правда? Ці слова давно викарбувало моє серце.
Якби я справді вірив у це, то мене би не заливав холодний і гарячий піт, доки я стояв у черзі до сповіді, я б не так ретельно вибирав священика, якому не соромився би зізнатися у своїх гріхах. І, нарешті, — до сповіді біг би, як на зустріч із Батьком, який хоче влаштувати свято в мою честь „бо мій син помер і знову ожив; він зник і віднайшовся“ (слова з “Притчі про блудного сина”).
„Прощаються ваші гріхи“
Що насправді відбувається в той момент, коли я чую: „Прощаються ваші гріхи“?
Якщо на небі „велика радість навіть від одного наверненого грішника“, то в момент, коли священик вимовляє слова відпущення, всі святі починають святкувати? Чи може бути більша причина для радості, ніж повідомлення про те, що всі гріхи просто прощені?!
Якщо я сприймаю сповідь як шанс віднайти сенс у моєму житті і спробувати зустрітися з любов’ю, яка прощає, яка не осудить, не відкидає мене, а приймає повністю, то я вийду з тієї сповіді з переконанням, що варто жити.
Існує також другий варіант. Буває, інколи, що ми йдемо до сповіді з позицією, що треба щось приховувати, показати перед сповідником, що ми не такі погані, як це випливає з наших гріхів. Ми вважаємо, що сповідь нічого не змінить, тому що в мить ми зануримося в бруд гріха.
І тоді в нас є проблема. Багато хто переконаний, що стан після сповіді є лише перехідним станом, що ми лише відпочиваємо, щоб знову зануритися в бруд. Якщо ми не змінюємо цю перспективу, складно думати про радість. Християнин — це, перш за все, вільна людина, яка порушує свою свободу, а не поневолена людина, яка лише згодом помічає, що на неї вдягли наручники.
Я не їстиму цей виноград
Церква не залишає нас наодинці з цим питанням. Бог не каже: “Ви згрішили, тепер дбайте”. Ми маємо п’ять умов для доброго визнання. Останнє, ймовірно, найнеобхідніше, — це задоволення Бога і ближнього, адже причастя не закінчується „стуком“ священика в стінку сповідальниці. Це так, як би я купив виноград у магазині і вирішив, що купівля винограду — це фінал і я не мушу їсти його.
Що спільного між виноградом і плодами сповіді? Коли перед сповіддю я зроблю ретельний іспит совісті, то буду думати про себе, про те, ким я дійсно є для Бога, для інших людей, то пізніше, коли я відчуваю, що Бог дарує мені величезну любов, захочу поділитися цією любов’ю з іншими.
Шалений Бог
Бог забирає мої гріхи, моє прокляття і знову вдихає в мене повноту життя. Я можу зрозуміти, що гріх — чужий для мене. Бог не створив мене грішником, я сам часто обираю гріх.
Нічого собі! Якби ми знали і пам’ятали, як Бог дивиться на нас! Якби ми викинули наші картини з голови і поставили там картину Милосердного Ісуса. Що буде тоді?!
Після того як я почув про шаленого Бога, вирішив, що після кожної сповіді купуватиму торт і святкуватиму прощення гріхів так само, як день народження. А оскільки Божий задум полягає в тому, щоб це все відбувалося в Церкві, в спільноті, я намагаюся з’їсти цей торт з кимось іншим.
Я не буду писати, що я зрозумів таємницю милосердя. Звичайно, ні. Але, як вмію, радітиму, що Господь завжди більший за мій найбільший гріх.
Переклад і адаптація Наталії ПАВЛИШИН
