Життя на віру. Що про це говорять семінаристи

Читай також

  • Слухають, але не чують
  • Не все золото, що блищить
  • Другий шанс
        • Життя на віру. Що про це говорять семінаристи

          Нещодавно семінаристів-п’ятикурсників Івано-Франківської духовної семінарії – Іван Зубрицький та Петро Рабський підняли одну з ключових тем стосунків сучасної молоді, та й не тільки – життя на віру. Пропонуємо їхні думки з відео помножити на цікаве бачення про співжиття без шлюбу.


          Сучасна людина не готова докладати зусилля для досягнення результатів, сподіваючись, що все можна отримати не напружуючись. Діє принцип — усе й одразу. За цією логікою, максимальний результат досягається мінімальними зусиллями. Тобто маємо права, а от щодо обов’язків… ще подумаємо. І головне, що такий підхід стосується найрізноманітніших сфер життя, в тому числі й почуттів.

          Нас єднає кохання, ну, а якщо щось не складеться, якщо з’явиться навіть найменша відмінність у думках, то навіть не намагатимемось протистояти труднощам, я просто покинемо „поле бою“! Люди залишаються разом на певних умовах, готові ділити між собою все — але тільки в певних межах, які зазвичай навіть чітко не визначені. Часто їх і не обговорюють, а просто обоє передбачають для себе „аварійні виходи“, аби в разі чого втекти зі стосунків, які не влаштовують.

          Справжній якісний стрибок у взаєминах настає тоді, коли закохані, пізнаючи власні недоліки й недосконалості іншого, все ж вирішують будувати спільне майбутнє.

          Любов може розвиватися лише тоді, коли ми докладаємо зусилля для цього. Один із найбільших парадоксів сучасності є переконання, що можна жити і будувати стосунки, не змінюючи себе, власних переконань чи не шукаючи порозуміння і способу співжиття, зручного для обох.

          Якщо ми хочемо, щоби наш зв’язок розвивався, мусимо бути готові витратити зусилля. Має рацію Еріксон: що любов спочатку є облудою, потім розчаруванням, і нарешті — жертовністю. Кожен із цих етапів розвитку — необхідний. На першому етапі люди пізнають щастя володіння, на другому — біль від втрати, а на третьому — осягають радість віддавати.

          Коли люди зустрічаються, закохуються, щоразу краще пізнають одне одного, дізнаються про власні вади і недоліки партнера, то можуть вирішити одружитися: я бажаю провести з тобою решту свого життя, беру тебе за чоловіка/дружину. Розлучення — це завжди надзвичайно болісний досвід, оскільки означає руйнування мрій.

          Не прирікаймо мрії на поразку!

          Євангельське послання говорить інакше: мрії треба здійснювати, бути їм вірним, надавати їм конкретної форми через зусилля щоденного вибору, і їх треба живити надіями. Закоханість — це неконтрольоване почуття, натомість шлюб укладають свідомо, з власного вибору, тому він так сильно пов’язаний із вільною волею. Що робити, аби бути задоволеними, залишаючись все життя в одних стосунках? Як не піддатися спокусі чи, що гірше — злості?

          Церква не прагне, щоб ми „терпіли“ одне одного, а — кохали все життя!

          Укладення шлюбу є і завжди буде визнанням віри. В себе, в тебе і в Бога. Однак це свідоме визнання, а не вчинок безумця. Ми укладаємо його усвідомлено і осмисллено, оскільки зрозуміли, що готові вкласти свої старання в спільну мрію — бути разом.

          У наші неспокійні часи всі мріємо про парашут, який вбереже нас від падіння з висоти; всі прагнемо якоїсь гарантії. Не обманюймо себе: чимало людей вважають, що подружжя, укладене в церкві, та шлюбне благословення — це якийсь католицький забобон, своєрідна форма католицького страхування… Наслідком такого способу мислення стають нерозважні рішення про спільне життя без шлюбу. І це вже досить давно і впевнено увійшло в моду.

          Конкубінат — „генеральна репетиція“

          Ця спроба має допомогти зрозуміти — чи насправді ми одне одному призначені. Але така половинчаста залученість створює ризик, що ми ніколи не позбудемося страху і не наважимося прийняти остаточне рішення. Думка, що співжиття стане підготовчим періодом до подружжя, — повністю помилкова.

          Адже подружжя — це реальний якісний „стрибок“ і прийняття нового способу життя. Доки ми не зважимося на цей стрибок — не дізнаємося, чи ми на це спроможні. Саме цей стрибок дає нові сили і мотивацію, якої конкубінат не здатен дати, бо він завжди залишає відчиненим „запасний вихід“ для втечі. Коли я свідомо вирішую, що не збираюся втікати, коли замикаю двері й перестаю думати, що десь там, напевно, існує для мене краще місце (а це найобґрунтованіша думка — існують тисячі кращих місць!), то я сам змінюю простір, у якому живу, в найліпше місце на світі.

          Можна ходити на тренування, скільки завгодно; переглядати всі можливі фото і відео про гори, однак доки не вирушиш у дорогу з наплічником і рішенням — не маєш жодних шансів здобути омріяну вершину!

          Переклад Наталії ПАВЛИШИН

          Більше відео, а їх є вже вісім, можна переглянути на каналі IZI Іти за Ісусом.

           

          Читай також

        • Слухають, але не чують
        • Не все золото, що блищить
        • Другий шанс
          • Оціни

            [ratemypost]

               

              Про автора

              Журналіст "ДивенСвіт"