Федір Романов, батько дочки Кіри, художник:
У дитинстві у мене не було прикладу, як це — бути батьком.
Батьки залишили мене в пологовому будинку через мою хворобу — я народився з діагнозом артрогріпоз, тобто без здорових рук і ніг. Тож я виріс в інтернаті для дітей-інвалідів.
У 18 років, після закінчення інтернату мене чекав будинок престарілих, де я повинен був провести все життя. Але я навчився малювати, тримаючи пензлик ротом, і вступив у Луганське художнє училище, де познайомився з Оленою, своєю дружиною. У нас народилася дочка Кіра.
Коли вперше побачив Кіру, злякався. Вона була така маленька, як лялька. Що з нею робити? Але я швидко всьому навчився — у дружини була післяродова депресія, і на початку я багато турботи про малечу взяв на себе. Також нам допомагала бабуся, мама Олени. А ще я відчув відповідальність. Про себе вже не думав, а в першу чергу про доньку. Думав, де заробити гроші, щоб її вивчити, підняти на ноги. Прагнув максимально зробити для того, щоб їй було добре. Заради Кіри ми побудували в Луганську будинок, зробили там ремонт. Допомогли друзі і волонтери, яких знав ще з інтернату. Але почалася війна… Для безпеки доньки ми з дружиною покинули обжите місце і переїхали в Чернігівську область, де знову довелося починати все з початку. Але це все можна пережити, головне, щоб над головою було мирне небо, щоб ми були разом, і щоб донька була здорова.
Я боявся, що вона народиться з дефектом. Але думав: «Що б не трапилося, вона — моя дочка, і я її не кину». Є бажання піклуватися про неї, захищати. Здається, що я б зміг встати з коляски на ноги, якби побачив, що хтось її серйозно ображає. Мене образити складно, а якщо дочку — інша розмова. Вчу її бути самостійною, щоб вона вміла робити те, що потрібно в житті. Вона вже може підмести, помити посуд, приготувати салат, канапки. Ми з нею разом читаємо, готуємо піцу, ходимо в магазин. Вона любить ходити в магазин зі мною, а не з Оленою, бо знає — не встою і куплю те, що вона хоче. Також ми багато подорожуємо всією сім’єю: були у Львові, в Скадовську, в Херсоні, і багато разів у Києві. Хочу, щоб вона бачила життя, спілкувалася з іншими людьми, з дітьми, адже сам до виходу з інтернату був позбавлений такої можливості. Цього літа донька відпочивала в скаутському таборі під Києвом, а я в цьому таборі проводив художні майстер-класи для дітей. Розповідав їм про живопис, показував різні техніки. До цього я проводив майстер-класи тільки для дорослих, і це був новий досвід. Мені дуже сподобалося працювати з дітьми, це те, чим би я міг і хотів займатися, якщо буде можливість.
Діти — те, що ми залишаємо після себе. І я радий, що живу недаремно. Пригадую, коли я був у лікарні, поруч зі мною лежав дідусь, у якого не було сім’ї, дітей. Він говорив, що йому ніхто не потрібен. Що діти — це тягар. Я не міг його зрозуміти… Моя Кіра — це радість. Хотів би, щоб в нас ще були діти. Раніше мріяв про сина, а тепер не важливо, кого Бог пошле. Головне, аби дитина була здорова».
