Сторіччя від народження владики Андрія Сапеляка ― це можливість ще раз пригадати про цього видатного українця, салезіянина, місіонера, будівничого Української Церкви поза межами нашої держави.
Життя владики Андрія вражає кількістю викликів і водночас його готовністю слідувати за покликом Бога. На кожному етапі свого служіння владика Сапеляк дбав передовсім про євангелізацію, поширення салезіянської харизми та помноження Христової віри.
Cлужіння отця Андрія Сапеляка розпочалося 29 червня 1949 року. Священниче рукоположення здійснив Апостольський візитатор українців-католиків у Західній Європі, архиєпископ Іван Бучко.
У 1952 році, коли архиєпископ Іван Бучко організовує для дітей-біженців із наших земель Українську малу семінарію під керівництвом отців салезіян у Люрі поблизу Орлеану (Франція), отець Андрій Сапеляк взяв активну участь в її організації. Згодом семінарію перенесли до Італії, а її першим ректором став отець Андрій. У 1956 році було створено першу Салезіянську українську монашу спільноту, яка стала початком майбутньої Провінції ― першим настоятелем був отець Сапеляк.
Через десятиліття, 14 серпня 1961 року, отця Андрія іменували першим єпископом українців в Аргентині. 15 жовтня цього ж року, в день Покрови Пресвятої Богородиці, відбулася єпископська хіротонія в Римі у базиліці святого Петра.
«Мені важливо було, щоб вона відбулася в свято Покрови, щоб своє служіння започаткувати в ім’я Марії та під її Покровом, як наслідник апостолів «крок за кроком із Марією та під її Покровом». Із цими ідеалами я жив завжди, запевняючи успіхи, окрім всяких труднощів, часто великих», ― згадував цей день владика Андрій Сапеляк.
Праці в Південній Америці салезіянин присвятив 36 років. Спершу владику Андрія Сапеляка іменували Апостольським візитатором для українців католиків в Аргентині, а після створення єпархії — Апостольським адміністратором Української католицької єпархії в Аргентині. А в 1968 році разом із владикою протопресвітером Борисом Арійчуком його обрали до керівних органів Української центральної репрезентації в Аргентині.
Варто наголосити, що до приїзду єпископа Андрія в Аргентині було 32 храми греко-католицького обряду (в тому числі каплиці) та недобудована катедра в столиці. Від 1962 до 1968 року завершили спорудження собору в Буенос-Айресі, освячення якого здійснив Блаженнійший кардинал Йосиф Сліпий. Також за цей період було збудовано ще 35 церков і каплиць, відкрито 10 католицьких колегій, 11 законних домів. За 10 років місійної праці єпископа було створено українську єпархію, яку 24 квітня 1978 року затверджено Папською буллою.
Владика Андрій все своє служіння виношував у серці любов до рідної України. Про це засвідчує й те, що на його єпископському гербі у верхній частині був зображений якір, як символ Пречистої Діви Марії і тризуб ― символ України. У нижній частині окреслено його місійний ідеал ― корабель в океані, спрямований до Української землі апостола Андрія, з Андріївським хрестом.
Особливо визначальним у єпископському служінні Сапеляка стало й те, що впродовж трьох років, від 1962 до 1965 року, він був учасником історичного ІІ Ватиканського Собору, членом комісії для Східних Церков. Єпископ Андрій Сапеляк п’ять разів виступав на Соборі як фахівець канонічного права, вносив свої пропозиції, які були прийняті до уваги під час опрацювання документів Собору. Під час ІІ Ватиканського Собору владика Андрій Сапеляк брав участь у тематичних дискусіях, зокрема «Про єдність Церкви», «Про святість у церкві» та інших.
Ще однією подією, яка піднесла престиж українців в Аргентині, був візит до кафедрального собору Святої Покрови в Буенос-Айресі в 1987 році Папи Івана Павла ІІ. Це привернуло увагу світової спільноти до проблем України та української діаспори.
Неабиякий резонанс у пресі мав виступ, що стосувався теми релігійної свободи. Єпископ Сапеляк здобув загальне визнання і високий авторитет у церковних колах світу. Наскільки важливою була праця владики Андрія свідчить зокрема те, що в 70-х роках у багатьох виданнях атеїстичної літератури СРСР єпископа Сапеляка згадували, як одного з найнебезпечніших діячів для совєтської ідеології.
Величезний вклад владики Андрія й у тому, що Аргентина була однією з перших країн, які визнали Незалежну Україну. На початку 90-х років чимало наших земляків виїхали до Аргентини і нову українську діаспору підтримав владика Андрій. Хоча сам планував повернутися на свою Батьківщину, щоб виконувати місію, яку обрав в далекому 1937 році: виховувати українську молодь на чесних громадян та добрих християн, згідно науки святого Івана Боско.
Для започаткування салезіянського служіння єпископ Андрій посилає до Львова найближчих до себе людей ― рідного брата отця Василя Сапеляка і свого багатолітнього секретаря отця Василя Короля. А в 1998 році владика Андрій долучився до справи творення українського Салезіянського згромадження у Львові. Та він бачив необхідність поширювати ідеї святого Івана Боско на Східну Україну.
Неодноразово говорив, що майбутнє України кується на Сході, а тим майбутнім є українська молодь. Тож у 2002 році, у 83-річному віці, владика Сапеляк розпочав місійну працю на Дніпропетровщині, в Верхньодніпровську, де перебував до 2014 року. Там створив парафію Покрови, ставши її парохом, і збудував невеличку Ораторію. У 2011 році за свої останні заощадження купив помешкання у Дніпрі, де салезіяни відкрили офіційну спільноту, а невдовзі викупили територію для будівництва храму і молодіжного центру.
Через 12 років служіння на Східній Україні владика Сапеляк повернувся на Західну Україну. Тоді відмовився від аргентинського громадянства і став громадянином України. Останні роки свого життя владика Андрій перебував у салезіянській спільноті Львова та Винник.
Величезний вклад владика Андрій зробив для того, щоб Українська Церква посіла у Вселенській Церкві визначне місце поряд із головними християнськими церквами світу. Його праця «Українська церква на ІІ Ватиканському соборі» побачила світ у Римі ще в 1967 році. Та в Україні про книгу дізналися тільки у 1995 році, коли вона була перевидана у Львові зусиллями Фонду духовного відродження ім. Митрополита Шептицького, і дотепер залишається єдиною працею, де найповніше викладено участь українських владик у ІІ Ватиканському соборі. Тоді це був нечувано сміливий голос протесту з «Мовчазної церкви».
Знаковою в служіння владики Сапеляка стала також книга «Київська Церква на Слов’янському Сході. Канонічно-екуменічний аспект», яка вийшла друком у 2002 році. У ній отець доводить тяглість розвитку Української християнської церкви від князя Володимира до сьогодення, яке пізнає передусім у Верхньодніпровську.
Сьогодні, відкриваючи для себе сторінки життя і служіння владики Андрія Сапеляка, маємо змогу, кожен на своєму місці, у своїй праці, у своєму оточенні, слідувати прикладові цього відданого салезіянина і діяти за його принципом: «якщо хочете, щоб вас почули ― говоріть!».
Підготувала Наталія ПАВЛИШИН
