Іноді забагато турбот ми беремо на себе. І більшість із них стосуються справ побутових, земних, які настільки схиляють нас додолу, що ми не в силах «підвести очі на височінь небесну», замислитись над вічним. Не йдеться тут про те, що працювати – погано, а радше про пріоритети нашого життя і здоровий баланс усіх його сфер.
Бо ж наші прародичі до свого гріхопадіння теж були покликані працювати в Едемі, «порати його й доглядати його» (Бут 2,15). А постійна злука з Богом робила їхню працю легкою, радісною. Співдіючи з Божою благодаттю, людина творила і реалізовувала свої таланти для упорядкування світу навколо себе.
Дослідники Святого Письма кажуть, що дерева в Едемському саду, за якими доглядала перша людина, символізують різні сфери нашого життя. Висловлюючись по-сучасному: сім’ю, роботу, хобі, друзів, домашнє господарство тощо. А посеред саду виростив Господь Бог дерево життя (Бут 2,9). Тобто центром усіх наших справ повинно бути життя з Творцем. Довкола нього має будуватися все те, що наповнює наше повсякдення. І в жодному разі не навпаки. Не може один або декілька видів діяльності відсунути на маргінес Бога, звести Його до щонедільного обов’язку відвідувати церкву або просто замінити.
Св. Августин вчить: «Постав Бога на перше місце – і все стане на свої місця». Інакше ризикуємо потрапити в неволю порожньої метушні, коли все валиться з рук, ніщо до пуття не вдається. Коли дарма устаємо рано, засиджуємося допізна: усе ж їмо загорьований хліб! (пор. Пс 127(126),2). І забути, до чого саме, до якої праці нас покликав Бог.
«Марнота марнот, каже Когелет, марнота марнот – геть усе марнота» (Проп 1,2). З першого погляду ці слова можуть видатися виявом крайнього песимізму, в який упав богонатхненний автор цієї книги. Але щоб осягнути, що він насправді хоче цим сказати, слід дочитати книгу Проповідника (Когелета, Еклезіаста) до кінця. А «кінець усьому, що чути було, такий: Бога бійся і заповідей його пильнуй, бо в цьому вся людина» (Проп 12,13).
Діла, якими трудиться людина під сонцем, і справді є марними, коли ми, віддаючись їм, забуваємо про Того, Хто над сонцем, а кінцеву їхню мету обмежуємо рамками земного благополуччя. Натомість, коли робимо їх задля Бога і Його прослави, надаємо їм сенсу. Апостол Павло вчить: «Усе, що тільки чините, робіть від душі, як для Господа, а не як для людей, знаючи, що приймете від Господа нагороду – спадщину» (Кл 3,23-24). Навіть такі незначні справи, як прийом поживи, постають у новому світлі, коли робимо їх з відповідним настроєм: «Чи ви, отже, їсте, чи п’єте, чи щонебудь робите, усе робіть на славу Божу!» (1 Кр 10,31).
Пам’ятаючи про це, будемо по-справжньому безтурботними, а відтак і щасливими у всіх наших починаннях. В жодному разі не ледарями, не безвідповідальними, не інфантильними, не «дітьми розумом» (1 Кр 14,20), а дітьми Отця Небесного, які всю свою надію на Нього поклали і всі свої справи Йому присвятили.
Бо справжня, мила Богові безтурботність полягає в скромному, сумлінному виконанні наших щоденних обов’язків з постійною пам’яттю про Небесний Єрусалим, в якому ми цими дрібними, але з любов’ю зробленими, кроками готуємо собі житло. Це – та безтурботність, яка веде до Отця; яку хвалить Син в євангельському образі птиць небесних; розумної міри якої, далекої від крайнощів, навчає в кожній хвилині нашого життя Святий Дух.
