Адміністратор Патріаршої Курії УГКЦ отець Андрій Максимович – один із перших українців, який став випускником Папської дипломатичної академії. Про те, чим є дипломатія у сучасному світі, чому священик, у певних умовах, може і повинен бути дипломатом, а також про світоглядні речі отець Андрій говорив у програмі «Добра розмова» на «Воскресіння. Живе Радіо» з Тарасом Бабенчуком.
Отець Андрій Максимович понад дев’ять років служив у дипломатичних структурах Ватикану в різних країнах. Наразі служить у Патріаршій Курії УГКЦ в Києві та у Львові. Донедавна був чи не єдиним українцем, який закінчив Папську дипломатичну академію.
«Це пов’язано з різними історичними обставинами, – і внутрішньоцерковними, і у ставленні Ватикану до нашої Церкви, – пояснює отець Андрій. – Але Вселенська Церква побачила зростання й розвиток УГКЦ, велику кількість якісних добрих покликань – дарів, які ми можемо запропонувати від нашої Церкви, поділитися ними із Вселенською Церквою…»
Перші досвіди служіння отець Андрій мав у африканських країнах й у складних умовах – зазвичай, такий гарт проходять усі дипломати Ватикану, і так здобувається безцінний досвід і розуміння шляхів, якими треба проводити своє служіння.
«Я потрапив до Беніну і Того у 2008-му: до 1960 року ці країни були колоніями Франції, 25% території було електрифіковано, 30% населення вміли читати і писати, понад 150 племен. Багато викликів – зокрема, малярія, якою перехворів кілька разів, – розповідає отець Андрій. – Перше, що мені показали, коли приїхав до Беніну, – цвинтар перших місіонерів: понад 700 могил, окрім віку вказано, скільки часу провели вони тут, на місії – хтось рік, хтось півтора, а хтось і місяць. Вони помирали молодими, але ними керувала ця місія, відкритість до інших. Ватиканська дипломатія має неписане гасло: «Ніколи – байдужість, завжди – нейтральність». Перше стосується представлення Католицької Церкви, друге – представництво Ватикану як держави…»
«Специфіка дипломатичного служіння Святому Престолу полягає у необхідності поєднувати священиче служіння – душпастирство, вділення Святих Тайн тощо, і статус дипломата, – пояснює отець. – Це ефективний інструмент проповідування Євангелія там, де класичному священику чи місіонеру це робити складно. Так, це дуже делікатне поєднання, пов’язане з комунікацією з державними органами влади, але воно можливе. У нашому випадку, дипломат ніколи не перестає бути священиком, а священик – дипломатом. Це таке здорове балансування, яке дуже добре вишколює…»
Інший досвід – можна сказати, протилежний, отець Андрій мав у Люксембурзі. Цей досвід – про відкритість і готовність до викликів і змін.
«У Бельгії були виклики секуляризації – це одна із перших країн, яка випробувала закон про евтаназію, – розповідає він. – Якщо в Африці я гартував своє покликання, то Бельгія і Люксембург змусили переосмилити цінності. Чим старшим стаю, тим більше розумію, що у світі все відносне, окрім Бога і цінностей. Все інше можна піддавати аналізу, студіювати… У мене є улюблене визначення Бога: Учитель, який промовляє і навчає кодами. Він не говорить прямо, і ти все життя вчишся відчитувати і розкодовувати Його послання саме тобі й до тебе – за допомогою молитви й Дарів Святого Духа…»
Але цей Учитель промовляє до кожного, і завдання священика – допомогти відчитувати ці коди, чути Його послання.
«Їх можна відчитати, коли є відкритість до Бога – коли людина не просто споживає інформацію, враження, емоцію, а все, що їй трапляється, аналізує розумом і серцем, – каже отець. – Це не відусутність помилок – їх не робить тільки той, хто нічого не робить. Тому так важливо бачити ці помилки і виклики, не боятися їх робити і аналізувати, щоб рухатися далі. Це мистецтво, напевно – терпляче і наполегливо відшукувати ті коди, у покорі і смиренності…»
Понад два роки отець Андрій Максимович служить в Україні, у Патріаршій Курії УГКЦ.
«Ці роки були часом великого духовного збагачення. Вважаю, що наша Патріарша Курія – чи не найвідповідніше місце, щоб зрозуміти справжню сутність Церкви у різних її вимірах. Саме сюди стікається все життя нашої Церкви, і Патріарша Курія – хороший інструментарій, місток для глобального виміру нашої Церкви, – каже отець Андрій. – Це як магніт, ядро, яке притягує у своїй материнській любові і з якого йдуть теплі промені, як від сонця. Це як система кровообігу: є головні судини, і є капілярний рівень. І роль цієї структури у Церкві – сягнути капілярного виміру. Мені, як адміністратору, імпонує, що ми навчилися більше комунікувати, наші дії стали більш скоординованими. Мені хотілося б, щоб ті, хто служить у Курії, відчували причетність до чогось великого, відчували, що саме тут б’ється серце нашої Церкви. І що своєю працею, своїм свідченням і служінням може і повинен це підтримувати…»
Повний стрім програми можна подивитися тут:
Джерело: Воскресіння
