Це питання ніколи не давало мені спокою. Дорога до Емаусу – одна з моїх найулюбленіших євангельських історій. Там усе: рух, страх, пошук сенсу, сум’яття, дискусія, біль втрати, радість зустрічі, палаючі серця і незбагненне диво. Це один із найбільш динамічних євангельських сюжетів – суцільний рух: фізичний, інтелектуальний, емоційний, духовний. А згодом – прозріння, яке не дозволяє залишатися на місці; відкриття, що окрилює свободою.
Але чому саме ці двоє учнів? Нам про них нічого не відомо. Про зустріч самого Петра з Воскреслим раптом аж одне речення! З індивідуальних зустрічей поза колом дванадцяти найближчих – тільки Марія Магдалина та… двоє мандрівників до якогось села: Клеопа і Хтось… І стільки тексту!!!
Тут так легко не розібратися. Але після шаленої динаміки це друга причина, чому розповідь про мандрівку до Емаусу – моя улюблена: вона дарує надію кожному. Не обов’язково бути “первозванним” серед апостолів, “скелею” чи “улюбленим учнем”. Не обов’язково належати до церковної ієрархії чи державних чиновників найвищих рангів. Можна просто залишатися безіменним вірним Кимось. Ні звання, ні посада, ні статуси, ні статки! Головне, щоб розум невтомно шукав Істини, очі хотіли побачити, а серце могло палати. Так можна зустріти воскреслого Спасителя навіть у звичайному перехожому на якійсь із буденних доріг людського життя.
Більшість людей, на жаль, не здатні відчувати себе щасливими, бо ніколи не змогли прийняти себе, стати просто собою: вони приречено шукають визнання – свого статусу, своїх знань, своїх досягнень. Замість того, щоб ділитися з іншими своєю радістю: своїм домом, своїм хлібом, своїм вечором… На дорозі до Емаусу Ісус з’являється двом непомітним. Мабуть, щоб дарувати надію кожному, хто відважиться любити: ділитися собою з іншими, не очікуючи за це жодного визнання.
Можливо, так і розпочинається воскресіння…
