Рани, що не загоюються: довір їх Богові

Читай також

  • Одне з небагатьох життєвих питань, яке є невідворотним
  • Життя, яке Господь нам дарує, не підвладне смерті
  • Воскресіння юнака з Наїну
        • Рани, що не загоюються: довір їх Богові

          Я і не думав, що горе може так вибити з колії. Після смерті людини, яку я ніжно любив, мені здавалося, що я живу одночасно в двох світах: в одному з нею, а в іншому – без.

          В один з вівторків минулого грудня помер мій дідусь, який був для мене як батько. Слова про те, що він «помер у вівторок» узагальнюють пережите мною потрясіння. Він помер, і це значить, що я більше ніколи не побачу, як він розпрямляється після роботи в саду, або як сидить у вітальні, слухаючи класичну музику. Ми більше не підемо разом дивитися кіно, не будемо разом вивчати Біблію і не вирушимо в похід на північ. Смерть приховала його обличчя.

          І все ж, це був лише вівторок. Я згадую грубе вторгнення повсякденності: через якийсь час після того, як ми з сім’єю ридали біля його ліжка при його останньому подиху, постало питання, що буде у нас на вечерю. Життя в певному виді або певним чином продовжиться і без нього. За вівторком завжди приходить середа. Час не рахується ні з ким. Ті, кого любимо, вмирають по вівторках.

          Ми вже не ті

          Ті вівторки, коли вони помирають, впливають на всі наші наступні вівторки. Життя змінюється, змінюємося і ми.

          Смерть дорогої нам людини – це клинок, що пронизує нас у незахищеному місці, це стріла, що застрягає глибоко в душі. Вона завдає болю, від якого неможливо захиститися, страждання, яке неможливо забути, завдає ран, які ніколи до кінця не загояться.

          Хоча життя і триває, незважаючи на нашу втрату, – по телевізору і радіо, як і раніше звучать щоденні передачі, люди купують продукти, автобуси приїжджають і від’їжджають, – але ми вже не ті. Біль так ніколи до кінця і не відступить, важкі зітхання не вщухатимуть, викривлене НЕ випрямиться, поки ми не скинемо з себе пошматований одяг цього життя. Адже їх з нами більше немає.

          Спогади залишаться з нами до кінця днів. Наше життя змінюється, хоча і не закінчується. Повернення назад насправді немає.

          Ті, хто продовжує страждати від смерті

          Наскільки я розумію, найбільшої шкоди смерть нерідко завдає тим, хто залишився жити; головні її жертви – ті, хто поки ще не лежить в могилі. Коли мій дідусь відійшов до Господа, він опинився там, де не мають влади біль і страждання. Наша ж скорбота в той день лише посилилася. Сльози з його очей нарешті були втерті, а наші сльози полилися сильніше. Він уже отримав зцілення, наші ж рани досі кровоточать.

          Де ж нам знайти спокій, та й чи можливо це взагалі?

          Пронизаний з Марією

          Це відчуття, коли неначе ножа встромлено у серце, знайоме і для тих, про кого говорить нам Біблія. Згадаймо Діву Марію при зустрічі зі старцем.

          Симеон же благословив їх і сказав до його матері Марії: “Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя,та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець.” (Лк. 2: 34-35).

          Ісус буде розп’ятий, але й Марії меч прошиє душу. Далі в Євангеліях описується, як це сталося: «А при хресті Ісусовім стояли його мати, сестра його матері, Марія Клеопова та Марія Магдалина.» (Ін. 19:25).

          Марія стояла біля свого сина і спостерігала жахливе видовище. Її улюблений син був розп’ятий на римському дереві, в ганьбі і соромі. Дитина, з якою Богородиця ніжно розмовляла, зараз стогнала в неможливих муках. Дитина, яку сповивала, про яку дбала, і носила на руках, зараз була в обіймах смерті.

          Ісусові руки і ноги були пробиті цвяхами, а бік – списом. І в цей же час меч пронизував душу Марії.

          Де зможемо знайти спокій?

          Я зовсім не хочу показати смерть Божого Сина як щось нормальне, як те, що міг би пережити будь-хто, – насправді їй немає рівних. Його смерть жахливіша за сукупність всіх інших смертей впродовж історії. Але і нам відомо, як цей ніж пронизує душу, коли помирають інші. Ми бачимо, як його гострота на сім днів позбавила дару мови тих, хто були з Йовом, що сидить в попелі. І вона ж просочилася зі сльозами Ісуса біля могили Лазаря.

          І все ж, хоча смерть тих, хто дорогий нам в Господі, для нас є важким ударом, вона дорога в очах нашого Отця. «Дорога в очах Господа смерть святих Його!» (Пс. 115: 6). 

          Життя після нанесеної рани

          Можливо, ми ніколи не повернемося до того життя, яким воно було раніше. І це не страшно. Не можна лише допустити, щоб застарілий біль завадив нам жити. За вівторком повинна настати середа. 

          Ісус каже: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас; Візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам своїм»(Мт. 11: 28-29).

          Нам потрібно йти до Нього: секунда за секундою, зітхання за зітханням, сльоза за сльозою. Можливо, ця стара рана так і не заживе в цьому житті, але Ісус буде кожен день втішати нас, а в майбутньому прославить наші шрами.

          Адаптація Тетяни Трачук

           

          Читай також

        • Одне з небагатьох життєвих питань, яке є невідворотним
        • Життя, яке Господь нам дарує, не підвладне смерті
        • Воскресіння юнака з Наїну
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 5 / 5. Vote count: 1

            No votes so far! Be the first to rate this post.

               

              Про автора

              Учасник команди ДивенСвіт:)