Чому за віру і добрі справи так часто приходиться терпіти?

Роздумуємо надалі над заповідями блаженств.

Восьма заповідь блаженств: «Блаженні вигнані за правду, бо таких є Царство Небесне»

Під правдою тут треба розуміти життя за заповідями Божими: блаженні гнані за віру і благочестя, за добрі справи свої, за стійкість і непохитність у вірі.

Гоніння за правду у Святому Письмі

Гоніння за правду дарує гонимому блаженство царювати: «Пам’ятай про Ісуса Христа з насіння Давидового, — пише святий апостол Павло до Тимофія, — що воскрес із мертвих, за моєю Євангелією, за яку я терплю муки аж до ув’язнення, як той злочинець. Але Слова Божого не ув’язнити! Через це переношу я все ради вибраних, щоб і вони одержали спасін­ня, що в Христі Ісусі за славою вічною. Вірне слово: коли разом з Ним ми померли, то й житимемо разом з Ним! А ко­ли терпимо, то будемо разом також царювати» (2 Тим. 2, 8-12).

Стражденні за служіння правді не повинні боятися гони­телів: «…не бійтесь людської ганьби та їхніх образ не лякай­тесь» (Іс. 50, 7). «І хто заповідає вам зле, коли ви будете обо­ронцями доброго? А коли ви за правду й страждаєте, то ви блаженні! “А їхнього страху не бійтеся і не тривожтеся”» (1 Петр. З, 13-14).

Хто терпеливо переносить гоніння, вгодний Богу: «Бо то вгодне, коли хто через сумління перед Богом терпить недо­лю, не по правді страждаючи… Але коли з мукою терпите за добрі вчинки, то це вгодне Богові!» (1 Петр. 2, 19-20).

Надія на майбутню славу повинна підтримувати гнаних за правду: «Блаженні вигнані за правду, бо таких є Царство Небесне» (Мт. 5, 10). «Бо я думаю, що страждання теперіш­нього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з’яви­тися в нас» (Рим. 8, 18).

Чому світ гонить істинну віру, благочестя, правду, які ду­же благотворні для людей і вносять у розрізнене людьми сус­пільство: єдність, взаємну любов, добрі звичаї, мир, тишу, по­рядок? Від того, що в усьому світі панує зло, люди полюби­ли його більше, ніж добро, і князь світу цього, диявол, діє проти синів людських, ненавидить правду пекельною нена­вистю і гонить її, бо вона служить викриттям неправди, коле її в очі, стримує її. Завжди злі, розбещені люди ненавиділи і гнали праведних і будуть ненавидіти і гнати. Каїн ненавидів праведного брата свого Авеля, гнав його за благочестя і, врешті-решт, убив його; Ісав ненавидів кровного брата Якова і гонив його, погрожуючи убити; неправдиві діти ненавиділи патріарха Якова та брата свого, праведного Йосипа, якого та­ємно продали в Єгипет, щоб він їм не заважав; нечестивий Саул ненавидів тихого Давида і до смерті своєї посягав на йо­го життя; іудеї ненавиділи пророків Божих, які висміювали їхнє беззаконне життя. Одних іудеї били, інших убивали, ще інших побивали камінням і, нарешті, гнали і вбили великого Праведника, виконавця закону й пророків, Сонце правди, Господа нашого Ісуса Христа.

Для гнаних за правду вготоване Царство Боже

Ісус Христос сказав: «Не журіться і не втрачайте надії, вірні Мої послідовники, навчаючи людей словом і ділом правду Мою тверду і непреложну, до вигнання і смерті, обстоюючи за істину Мою, за заповіді Мої: Я буду вашою підпорою, вашою силою, вашим Утішителем, вашим бла­женством душевним при всіх стражданнях за зло, нападах і скорботах, при всіх катуваннях і муках за ім’я Моє. Бо при всіх скорботах, вигнаннях, муках — всередині вас буду Я Сам, буде Царство Моє, царство миру і радості у Дусі Свя­тому. Якщо вас гонитимуть, не переживайте, бо вигнаним Сам Бог стане через Мене Отцем Небесним, як говориться у молитві Моїй: «Отче наш, що єси на небесах». Бо там, де батько, там і батьківщина, там зберуться і всі діти Його. Як­що маєток у вас заберуть — але в того, хто слідує за Мною, є маєток кращий, вічний, на небесах, а не минучий, як сон, маєток на землі; заберуть від вас чесне ім’я, чин, нагороди, відзнаки, але не зможуть забрати від вас імені християнина; імені дітей Божих, звання спадкоємця Божого, печаті дару Духа Святого, а ці імена чесніші від усіх мирських імен; за­беруть від вас і саме життя — і не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може: «Але бійтеся більше того, хто може і душу, і тіло вам занапастити в гієні» (Мф. 10, 28).

Слово Господа збувається точно: вигнані й мученики за ім’я Христа ще і в земному житті, при всіх гоніннях, скорбо­тах, втратах, муках, торжествували над своїми гонителями, раділи та веселилися, ідучи на лютії муки, ніби йшли брати царство, мали царствений дух, царську велич, непереможне терпіння й своєю вірою та терпінням посоромлювали своїх мучителів — царів і катів, — а по смерті наслідували Царс­тво Небесне і тепер царюють із Христом, за словом Його: «Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зі Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його» (Об. З, 21).

Любіть усі правду і ненавидьте неправду або всякий гріх; говоріть прямо і сміливо святу правду і викривайте терпляче неправду, щоб правда звеличувалась як належить їй, а неправда була посоромлена і викорінена, щоб не підіймала високо свою голову, — бо «нехай від неправди відступиться всякий, хто Господнє ім’я називає» (2 Тим. 2, 19).

Люди будуть ображатися твоєю правдивою мовою, не бу­дуть любити й жаліти — то що з того? Людям ти будеш неприємним (як більмо в оці), сам за те будеш устами Божи­ми, зіницею ока Божого. Втім, у цьому випадку тебе будуть поважати всі чесні правдиві люди, а на небі ублажатимуть тебе ангели й усі святі, і з радістю приймуть душу твою в не­бесні оселі, коли вона залишить своє смертне тіло. Бо ті, що на небі, також спостерігають за нашими земними подвигами, за добрими нашими ділами і за нашою боротьбою з гріхом і неправдою із великою участю і співчуттям, як члени єдино­го тіла Христового, як і Господь засвідчив, кажучи, «що так само на небі радітимуть більше за одного грішника, що ка­ється» (Лк. 15, 7), або як апостол говорить: «І коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться» (1 Кор. 12, 26). І коли совість стійка, то радіє чоловік, говорячи святу правду, та мучиться, коли невчасно затаїть її.

Утім, не завжди і не кожному слід говорити правду; не потрібно заявляти свою правду, коли справа нас не стосу­ється, коли для цього є люди, які зобов’язані за своєю поса­дою говорити правду; коли бачимо, що слово наше може нас вкинути в явну небезпеку, а користі від нашого слова не вийде жодної. Тоді краще таємно молитися Богу, щоб Він Сам урозумив неправедних і наставив їх на істинний путь правди.

Приклади мужніх борців за правду

1.Святий Іоанн Золотоуст, архієпископ константино­польський, був великим ревнителем правди. Не боячись гонінь, він не міг байдуже дивитись на пороки людей і ви­кривав їх. Але й порочні люди не могли байдуже терпіти викривань проповідника правди. Тож кількість його ворогів збільшувалась, але він за правду ладен був терпіти всякі гоніння. Його злісні вороги скоро восторжествували, і свя­тителя засудили до тюремного ув’язнення. Коли друзі його ремствували і журилися, він був зовсім спокійний і навіть веселий. «Моліться, брати мої, — говорив він, — поминайте мене в молитвах ваших». Коли друзі його плакали, то він їм казав: «Не плачте, брати мої, бо земне життя наше є ман­дрівка, під час якої потрібно переносити все добре та все погане».

При погляді на народ, який стояв навколо його будинку і церкви, серце архіпастиря охоплював смуток. Він ще раз зайшов до храму, в якому так часто проповідував, і, втішаю­чи печальну паству, говорив: «Сильні хвилі, люта буря, але я не боюсь утонути, бо стою на камені. Нехай бушує море — воно не розіб’є каменя. Нехай здіймаються хвилі — не погли­нуть вони корабля Ісусового. Скажіть, чого мені боятися? Смерті? Я не боюсь смерті, бо в мені живе Христос, який сказав, що Він з нами до кінця віку. Христос зі мною: кого ж мені боятися? Хай здіймаються хвилі, хай бушує море, хай повстають сильні: все це слабке павутиння. Христос — моя фортеця, Христос — мій камінь».

Святителя вислали далеко — у Вірменію. Але він не ли­ше не упав духом, а й втішав інших, таких, як і він вигнаних. Він писав: «Хто сам собі не пошкодить, тому нашкодити ніхто не зможе». Знаменитий архіпастир повинен був йти пішки до місця заслання три місяці то під пекучим сонцем, то під зливою без відпочинку і зміни одягу.

Ця подорож забрала у святителя багато сил і здоров’я. По дорозі він причастився Святих Тайн Божих і залишив цей світ, який не був його гідний. Великий святитель був гнаний за правду, але він на небі, в Царстві Небеснім.

2. Святий Мілетій, який раніше був єпископом севас­тійським, вступив на престол антіохійської церкви за зго­дою православних християн та аріан. Рішення було офор­млене письмово і передано на зберігання Євсевію, єписко­пу самосатському. Коли Мілетій, як ревнитель православ’я, був ув’язнений, то аріанці злякались, щоб на них не поча­лися гоніння за спільне рукоположення єпископа Мілетія, і вирішили забрати письмові докази в Євсевія. Святий Євсевій відмовив їм. Аріанські архієреї переконали імпера­тора Констанція використати в цій справі свою владу і силою забрати грамоту про висвяту. Євсевій сказав, що грамоту віддасть тоді, коли зберуться всі ті, які йому доручили цю справу та будуть вимагати, щоб він віддав. Імпе­ратор розгнівався і другий раз послав чиновника до Євсевія, щоб той забрав грамоту силою. Чиновник прочитав указ імператора і додав, що якщо Євсевій не послухає, то йому відрубають руку. «Не потрібно читати пове­лінь», – сказав Євсевій і протягнув чиновникові руки. По­бачивши, що святитель готовий був постраждати за істину, чиновник здивувався і покинув його дім. Хоч Констанцій і був незадоволений, але змушений був відмовити аріанам у їхньому проханні.

3. Святий Федір Студит був ігуменом студійського кон­стантинопольського монастиря. Він зібрав навколо себе близько тисячі монахів, якими керував з великою мудріс­тю, турбувався про освіту, створив при монастирі училище для дітей, написав для братії статут (відомий до наших часів під назвою студійського), де монахам заборонялося мати будь-яку власність і наголошувалась необхідність постійної праці.

Але його благочестиві труди були перервані гоніннями імператора Лева, який робив усе, щоб повернути іконобор­ство. Скликавши собор своїх однодумців, він у 874 р. відмі­нив визнання 7-го Вселенського собору щодо іконоборства і почав переслідувати шанувальників святих ікон. Федір сміливо говорив йому: «Государю, не порушуй миру Церкви! Апостол сказав, що Бог поставив у Церкві одних апостолами, інших пророками, деяких пастирями і вчителя­ми для служіння Церкві, але не згадав царів. Залиш Церкву пастирям і вчителям. Коли ж не так, то повір, що, якщо б сам ангел з небес став вимагати протилежне вірі нашій, не послухали б і його». Умовляння Федора залишились мар­ними; гоніння на християн весь час збільшувались. Одного разу, в свято, Федір організував хресний хід навколо монас­тиря з іконами, співаючи церковну пісню, складену Іоанном Дамаскіним «Пречистому образу Твоєму поклоняємось, Владико!». Коли імператор дізнався про це, то звелів свя­того мучити, а потім вислав в інше місто, де його посадили у тюрму, вкинули до сирої й темної камери. Але Федір і з тюрми продовжував боротися: писав листи до вірних єпис­копів, підбадьорював їх, утішав стражденних християн; силою свого духа підтримував патріарха, який глибоко су­мував. Неодноразово його мучили, морили голодом, пе­реводили з однієї тюрми в іншу, більш віддалену. Святий сповідник переносив усе терпляче; сили духа підтримували його, хоч і послаблювались сили тілесні. «Мені все одно, куди мене не відішлють, — говорив він, — Бог усюди, Господня земля всюди; але де б я не був, не буду мовчати, коли треба постояти за правду». Вигнання святого Федора закінчилось після того, як помер імператор Лев. Святий повернувся до Константинополя, але ненадовго, і пішов у пустиню, де й помер (862 р.) на 68 році життя із вдячною молитвою Богу на устах.

4. У святого Іоанна Дамаскіна, ревного захисника і шану­вальника ікон, була відрубана права рука, яка після молитви його перед іконою Божої Матері та після сну, в який він упав після того, як витекла кров, чудесно приросла. Захоп­лений милістю Владичиці, Іоанн заспівав пісню: «Про Тебе радується, Благодатная, всякая твар…», а чудотворну ікону, перед якою було створене чудо з рукою, стали називати «Троєручицею».

5. Особливо та надзвичайно постраждали від іконоборців два брати  — Федір і Феофан. Єрусалимський патріарх прислав їх у Царгород для підтримки православ’я і вони мужньо виконували дане їм доручення, витерпівши за благо­честя великі муки: їх три рази садили у в’язницю, перед тим їх мучили і три рази повертали для нових катувань. Імпера­тор Феофіл-іконоборець наказав наколоти на їхніх обличчях ганебний напис, а потім вислати до Єрусалима. Цілу добу братів мучили, наколюючи написи на обличчях. Відходячи, святі страдальці сказали своїм мучителям: «Знайте всі, хто слухає, що херувим, який стоїть на стороні раю, коли поба­чить малюнки на наших обличчях, відступить перед нами і пропустить нас до раю. Скільки світ існує, то не було при­думано таких нових мук. І за цими написами на наших обличчях знайдуть нас і в час суду, а вам буде звелено про­читати їх, бо в Писанні сказано: “Що тільки вчините ви од­ному з найменших братів Моїх цих, — те Мені ви вчинили”» (Мф. 25, 40).

5. Святий Філій, митрополит московський, прославився як поборник правди та сповідник, який поклав душу за свою паству. Він був із заможного роду бояр Количевих і по закін­ченню домашнього виховання поступив на службу до царського двору, де заслужив благовоління царя. За своїм інтелектуальним розвитком він міг би отримати високу посаду на державній службі. Але промисел Божий покликав його до іншого, вищого служіння.

Одного разу, благоговійно служачи в храмі Божому, при читанні Євангелія він був уражений словами: «Ніхто двом панам служити не може» (Мф. 6, 24). Із цих слів Філіп зрозумів, що ніби Сам Спаситель звертається до нього.

Тоді він таємно від батьків залишив Москву і вирушив до Соловецького монастиря, де вирішив присвятити себе черне­чим подвигам.

У 1566 р., коли кафедра московської митрополії була вільна, цар Іван Васильович Грозний викликав святого Філі­па до Москви і запропонував йому сан митрополита москов­ського. Було це після того, як Філіп у монастирі пробув ЗО років і дослужився до ігумена. Ця переміна в житті ско­ро привела Філіпа до вінця мученика. Новий митрополит став перед суворим царем із не менш суворими словами правди на захист своїх віруючих, які страждали від знущань опричників, бо охоронці царя часто обмовляли чесних, відда­них батьківщині й цареві людей.

Іншим разом митрополит Філіп не побоявся висміювати царя, який під час богослужіння заходив до Успенського со­бору, де митрополит служив літургію, з опричниками, які бу­ли озброєні й не знімали головних уборів. Був ще випадок під час хресного ходу навколо Новодівичого монастиря, коли один з наближених до царя людей стояв у шапці. Митропо­лит при всіх людях зробив йому зауваження і з пастирською ревністю висловив цареві своє незадоволення. Відкинувши напоумлення доброго пастиря, розгніваний цар піддав святи­теля наругам і, позбавивши його митрополії, ув’язнив, де святитель у муках помер. Але Господь чудодійно прославив сповідника правди нетлінними мощами його, що й дотепер знаходяться в Успенському соборі як свідки торжества прав­ди Божої над неправдою людською.

З вищесказаного можна зробити висновок, що цією запо­віддю Господь навчає нас бути праведними і справедливими. Навчає любити правду та мужньо її відстоювати, хоча б довелося за неї й терпіти зневагу, гоніння, навіть смерть. За цією заповіддю страшним гріхом є свідчення проти правди або неправдива присяга іменем Господнім.

За дотримання умов цієї заповіді Господь обіцяв Царство Небесне. Бо поборники правди уподібнилися Христу Госпо­ду, Який Сам перетерпів великі гоніння за правду. Господь вважає справедливим винагородити їх за понесені за правду страждання.

Джерело