Плетіння вінків, танці біля великого вогнища та перестрибування через нього, пошук папороті в лісі… Так традиційно відзначають в Україні свято, яке в народі називають Івана Купала. У церковному ж календарі – це Третє віднайдення голови св. Йоана Хрестителя. Але, на жаль, більшість людей цього навіть не знає. Також вищеперелічені варіанти святкування – це язичницькі традиції, які зовсім не є християнськими. Саме тому «Духовна велич Львова» поспілкувалася із о. Лукою Михайловичем, який розповів, що поганого в язичницьких обрядах, а також заглибився в історію цього свята. Як святкувати Івана та водночас залишатися християнином – читайте далі.
– Отче, люди звикли святкувати Івана Купала танцями біля вогню, плетінням вінків, тощо. Чи вбачаєте Ви у цьому щось погане?
– Якщо говорити про купальські традиції – то це далекий відгомін давніх дохристиянських звичаїв наших пращурів, які мігрували до у сьогодення. Признатися, я дуже полюбляю старовину, часто цікавлюся нею, по можливості вивчаю її. Від неї віє якимось особливим настроєм. Я щиро переконаний, що абсолютна більшість людей не трактує купальські звичаї, як чисто релігійне поклоніння. Для багатьох наших сучасників сходити на нічне вогнище – це найчастіше відволіктися від буденності, побути з друзями, пережити чар незабутньої липневої ночі. Про що це свідчить? По-перше, воно вказує на те, що сучасна людина на рівні духовних відчуттів переживає неймовірний дефіцит автентичного духовного досвіду. Ось тут повстає важливе питання: чи через участь у, на перший погляд, невинних купальських обрядах можна отримати ось цей правдивий духовний досвід? На мою думку, ні! Це тільки дешева підміна, «постріл мимо цілі»! Зазвичай, після ігрищ, нічних ворожінь, вжитої дози алкоголю людина переживає щось цілком протилежне до духовного досвіду: виснаження, втому, відчуття обманутості, звичайну пустку. Людське серце не може зазнати справжньої внутрішньої втіхи поза автентичним досвідом віри. І тільки тоді, коли увійде у стосунок з правдивим Джерелом Життя, яким є Бог, вона може віднайти реальне наповнення. Поза Богом не має і не може бути глибинного наповнення серця.
З іншого боку, зацікавлення багатьох людей містикою купальської ночі ставить перед нами, християнами, складні питання про те, чи ми, як Церква, як народ, справді були християнізовані? Мусимо визнати, що серед тих, хто цієї ночі бажатиме взяти участь у обрядах, на жаль, здебільшого, хрещені люди. Можливо вони навіть час від часу приходять до храмів, і, водночас, їх чомусь кортить шукати емоційного насичення десь поза Христом. А це ставить під сумнів рівень їхнього християнського досвіду. Чи зустріли вони у своєму житті Христа? Парадоксально, але виявляється, що якось так стається, що можна бути хрещеним язичником. Ось такий неприродній гібрид. І це складний виклик для Церкви: чи справді євангельська місія у нашому народі була переконливою, глибокою і всеохопною? Мабуть з цим у нас були і є поважні труднощі!
– А як тоді ставитися до таких людей, про яких Ви сказали?
– Звісно, мова тут не йде про те, що ми маємо йти з вогнем і мечем проти дохристиянських традицій, гнівливо звинувачувати наших співвітчизників у неоязичництві і бісівщині. Мені видається, слід шукати якусь іншу модель того, як промовляти про Христа! Якщо не пропонувати здорової альтернативи, ми будемо у їхніх очах тими, що загрожують їхній свободі. Як на мене, краще свідчити про особистий досвід краси і святості своєї віри. Тут справджується добре знана духовна аксіома Святих Отців: «Ніколи не говори про свою віру, допоки тебе не попросять, але живи так, щоб попросили».
– Яку вартість має поганська культура для християнина?
– Скажу про себе: мені було б дуже цікаво дізнатися більше про нашу давню дохристиянську культуру, мені кортить знати її витоки, як вона розвивалася, формувалася. Це допомогло б мені краще розуміти мій народ, його світогляд. Для кожної розумної людини очевидним є факт, що наш народ має набагато більшу ніж тисячолітню історію.
Водночас слід усвідомлювати, що процес християнізації у минулому не був простим процесом. І він не завжди був однозначним навіть із точки зору десяти Божих Заповідей. Важливо знати правду! Вона звільняє! Дозволяє бути критичними щодо нашого минулого! Тисячоліттями українці (як і інші народи світу) культивували багату палітру звичаїв, традицій і обрядів, які викристалізувалися у цілу систему дохристиянських вірувань. У наших предків був власний пантеон божеств, яким вони здійснювали поклоніння. Прадавня поганська релігійність увійшла у свідомість українського етносу, оскільки відображала його ж психологію, світоуявлення.
З іншого боку, язичництво пропонує багатозвичаєвість. Та не більше! Так, культ може бути оригінальним, цікавим. Але в тому і є суттєва різниця між ним і християнством з його високими духовно-моральним посланнями. Поганство пропонує обряд, культ, а не рух далі. Властиво у цьому і є його безсумнівна кволість – воно творить яскравий і колоритний фон, але без правдивого морального змісту. Язичництво не ставить перед людиною високих етичних завдань, як осмислювати власне життя, як стриміти до досконалості, та при цьому воно дає дуже атрактивний образ вірувань: віночки, танці, купання, не даючи при цьому відповіді на глибинні запити духа. І звісно, людина часто піддається на дешеву привабливість звичаїв, бо це є щось набагато легше, ніж те, що пропонує Євангеліє. Скажу більше, у лоні самого християнства можна віднайти дуже особливий покрій релігійності у формі магічного трактування святої води, святих місць, священних молитовних формул тощо. Отож, магізм, повторюся ще раз, може бути не лише виключно поганським, але зовні наче християнським.
– Чому язичницькі традиції суперечать християнським?
– Християнство проповідує віру в триєдине Божество: Отця, Сина і Святого Духа, яке поступово відкривалося через Одкровення віри в Єдиного Бога! Христос проголошує: поклоніння Богові в Дусі і Істині, поганство говорить про віночки, Євангеліє закликає до духовного очищення, покаяння, поганство сакралізує купання і обливання водою. Христос обіцяє нове життя у Царстві свого Сина, язичництво пропонує набір тілесних розваг. Правда Євангелія і поганський світогляд – це властиво цілком різні етичні і світоглядні орбіти, які навряд чи мають шанс перетнутися.
– Отче, скажіть, яку подію Церква святкує сьогодні? Який її зміст?
– Різдва Йоана Хрестителя позначене дуже особливим контекстом розповіді Євангелії від Луки. Між іншим, дуже раджу нашим вірянам у цей день звернутися до тексту, який міститься у 1-й главі цієї книги. Ця подія була знаменована особливим явленням Божої дії у житті батьків Йоана Хрестителя – Захарії і Єлизавети. Особливість вказаного євангельського сюжету у тому, що поява на світ Йоана, «найбільшого народженого від жінок», позначене безсилістю людей. Вони були неплідні аж до старості літ! Ми зустрічаємося з принциповою духовною аксіомою: там, де вичерпано будь-які людські сподівання, враз неочікувано втручається сам Бог. Він є Той, що знає коли і як втрутитися у досвід людського страждання! Чудо Боже, на відміну від поганської магічної дії, полягає у тому, що Бог приходить до тих, хто перебуває у складних обставинах полишеності і болю! Господь не бажає просто задовільняти людину через якісь метафізичні трюки. Зауважмо, чудо народження немовляти Йоана відбувається у вузькому колі родини Захарії і Єлизавети. Про це звіщає ангел лише старенькому священнику у отіненому таємницею святилищі єрусалимського храму. Ця подія цілком позбавлена якогось зовнішнього вражаючого тріумфалізму. Це ознака теж того, як Бог найчастіше діє у нашому житті. Саме там, де ми його найчастіше не помічаємо!
– Цікаво, чому Богові було потрібно послати у світ таку людину, як Йоан Хреститель?
– Один із важливих духовних послань свята Різдва Предтечі у тому, що Бог перш ніж прийти у цей світ в особі Богонемовляти Христа готує шлях. Він потребує Предтечу, бо Бог потребує людину, яка буде вісником його приходу у цей світ, буде його помічником. На мою думку, ця істина дуже важлива для прочитання нашого життя: Бог має потребу у тобі і мені. Так, то правда, що Він Всемогутній, міг би прийти у цей світ і здійснити свій задум і без нас, але його неосяжна божественність потребує відкривати свої силу у нас і через нас! Тільки християнство вказує на цю виняткову цінність людини, її високе покликання бути співавтором цієї великої місії. Богові у Біблії не властиво проявляти свою велич егоїстично, Він наскільки любить, вірить і шанує нас, що пропонує людині стати Сотрудником цієї величі. У таїнстві Бога людина відкриває власну неперевершеність і покликання бути великою!
– Мені здається, що це свято говорить щось особливе і про сам факт народження людини.
– Цілком вірно: оповідь Євангелії від Луки говорить, що не тільки Бог є таїнством. Цього замало! Виявляється, сама людина є глибоким таїнством, через яке Предвічний Бог назнаменовує Всесвіт! Ним є кожен із нас! І справді, якщо вдуматися дещо практично: скільки таїнственного є в нас, скільки невідкритого, незвіданого. Народження кожної людини, моє і твоє, завжди є великим даром для світу. На жаль, людині так важко повірити, що вона є таїнством. Що Бог, посилаючи людину у світ, безмежно вірить в неї! Мабуть, набагато більше вірить у людину, ніж людина вірить у себе!
-– Отче, поясніть докладніше чи історія появи у світ Йоана Предтечі від старих батьків мала щось спільного з історію народження Христа?
– Напевно що ні! Хоча дуже багато людей, які мало обізнані з контекстом події свята, помилково вважають, що Йоан народився якось інакше, ніж народжуються звичайні люди! Йоан Хреститель не падає з неба, його зачаття не відбулося від Святого Духа (як у випадку Богородиці). Йоана було зачато у природній для всіх людей спосіб, внаслідок благословенного союзу двох вже немолодих, але, мабуть, дуже закоханих людей. Розкрити вповні це свято значить вчергове заглибитися у таємницю нашої появи на світ. Адже, у певній мірі, у кожного з нас була схожа історія: ми прийшли у всесвіт, як плід любові наших батьків. Народження дітей – це один з найбільших знаків божественного творіння. На превеликий жаль, сфера людської сексуальності, єдність між чоловіком і жінкою надзвичайно вульгаризована і баналізована у сучасній культурі. По суті, ми найчастіше стаємо свідками десакралізації цього священного союзу чоловіка і жінки, де, фактично, статевий потяг, людська тілесність, замість цілісного образу любові зведенить до інстинкту. Це дуже прикро!
– Чому у народі кажуть, що свято називається Івана Купала, хоча у церковному календарі це свято Різдва Йоана Христителя?
Це, насправді, доволі цікавий факт певного зовнішного співзвуччя, якась гра слів. З одного боку – це дві назви, які не мають жодного пов’язання відносно самої ідеї. Перша – виключно народна, інша – це вже християнське свято одного з найзначиміших біблійних персонажів.
Ще одна цікавинка у тому, що Церква, встановлюючи це свято, могла у минулі століття керуватися теж і певними місіонерськими мотивами. Часто Церква намагалася інкультурувати євангельські події у світогляд народу. Цілком зрозуміло, що наші предки, які були тісто прив’язані до своїх звичаїв, не дуже легко відмовлялися від своїх попередніх уяв. Можемо припустити, що Церква намагалася дозовано пропонувати новоохрещеним народам, колишнім поганам, вартості нової віри. Я не бачу нічого осоружного у тому, що у нас залишилися окремі, у певному сенсі, прийнятні ознаки попередньої релігійної культури. Наприклад, прибирання зеленню і квітами осель чи храмів. Важливо інше: християни у жодному випадку не мають вкладати у це якийсь сакральний зміст, бо його там попросту немає. Найважливіше – це ми мали б відкривати цінні сенси і послання нашої віри, які містять набагато цінніший зміст, ніж віночки чи купання. У цьому і полягає мудрість Церкви – йти шляхом не цілковито відкинення усіх надбань попередніх поколінь (нехай і не християнських), а здатність надати їм нового змісту у реальному контексті. Я колись довідався про досвід одного второпного душпастиря, який звершував своє служіння там, де було засилля язичництва (зокрема часті купання в честь ідолів). Цей священник теж часто приходив на водойму і служив молебні. І багато місцевих людей (поган) приходили до нього на молитву, вважаючи, що він має щось спільне з ними. Він використовував цю можливість, щоб спілкуватися з цими язичниками, поволі пояснював їм правдивий зміст, віру у Христа, і поступово багато колишніх язичників приймали Христову віру. Він не називав їх «загиблими вівцями», а розумно інкультурував досвід християнства на ґрунт їхнього світогляду і уяв. Мені видається, цей приклад досить наочним і корисним.
– Як, на Вашу думку, християнам варто святкувати свято?
– Життя християнина має багато суттєвих характеристик. Перш за все, це життя у таїнствах Церкви. Через літургійну молитву, гідне причащання Тіла і Крові Христової. Ці добре знані практики, якщо підходити до них належно і відповідально, розкривають перед нами багатющий потік благодаті і життя в Бозі і з Богом. Властиво у храмі відбувається не тільки причастя Євхаристійних дарів. Ми теж причащаємося Слова Божого. Якщо уважно вслухатися у церкві до євангельских оповідей, вдумливо приймати проповідування душпастирів, самостійно розмірковувати над цінними правдами Євангелія, то ми формуватимемо свій світогляд, будуватимемо світ своєї віри. Будь-яке свято через Боже Слово відкриває людині нові грані усвідомлення. На моє переконання, лише та віра може називатися євангельською, якщо вона проходить через глибинні канали свідомості. Лише тоді зміст наших думок, намірів, бажань ставатиме іншим.
Ще один важливий аспект святкування полягає у тому, щоб відкрити у нас справжнє спілкування у Христі. Чудово коли ми маємо з ким ділитися благословенними таємницями віри. Це можуть бути наші друзі, рідні, знайомі, духівники. Прекрасно, коли ми можемо цілою сім’єю піти до храму, коли можемо молитися теж спільно у своїй домівці. Пригадую, коли я ще був семінаристом, ми мали у нашому домі добрий звичай у неділі і свята вечором молитися разом Акафіст, Молебень, Ісусову Молитву, читати уривки з Божого Слова чи з творів Святих Отців. Зрештою, можна у такі дні спільно подивитися хороший фільм, обговорювати його або ж просто побути разом, насолодитися розкішшю перебування одні з одними. Доводиться визнати, що у наш час люди щораз то більше потребують бути разом, бути поруч. Я переконаний, що є чимало інших хороших форм святкувати свято – поїхати у святе місце, здійснити прощу, зробити простий знак уваги для потребуючих, відвідати самотніх людей, які позбавлені людського тепла, турботи і уваги.
