Є один простий і наочний спосіб зрозуміти, наскільки ти далекий від Бога. Це формула преподобного Силуана Афонського: «У кого немає любові до ворогів, у того немає й Духа Божого». Любов до ворогів, молитва за тих, хто нас ненавидить, — це, виявляється, не талант «особливо продвинутих», а насущна необхідність для кожного, хто хоче бути з Христом. Про вічну новизну цієї заповіді — фрагмент з книги протопресвітера Олександра Шмемана «Євхаристія — Таїнство Царства».
Ми так звикли до словосполучення «християнська любов», ми стільки разів чули проповіді про любов і заклики до неї, що нам важко буває пробитися до вічної новизни цих слів. Але на новизну цю вказує Сам Христос: Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! (Ін. 13, 34). Але ж про любов, про цінність і висоту любові світ знав і до Христа, і хіба не в Старому Завіті знаходимо ми ті дві заповіді — про любов до Бога і любов до ближнього, про які Христос сказав, що в них весь закон і пророки? І в чому ж тоді новизна цієї заповіді, новизна до того ж не лише в момент промовляння цих слів Спасителем, але й для всіх часів, усіх людей, новизна, яка ніколи не перестане бути новизною?
Щоб відповісти на це запитання, достатньо згадати одну з основних ознак християнської любові, як вона вказана в Євангелії: «Любіть ворогів ваших». Слова ці містять у собі не що інше, як нечувану вимогу любові саме до тих, кого ми не любимо. І тому вони не перестають вражати, лякати і, головне, судити нас, поки ми ще не остаточно оглухли до Євангелія. Щоправда, саме тому, що заповідь ця нечувано нова, ми здебільшого підміняємо її нашим лукавим, людським її витлумаченням. Ось уже століттями, і, здається, з чистою совістю, не лише окремі християни, але й цілі Церкви стверджують, що насправді християнська любов має бути направлена на своє, на те, що любити — природно й самоочевидно: на близьких і рідних, на свій народ, на свою державу, на всіх тих і на все те, що ми зазвичай любимо й без Христа і Євангелія. Ми вже не помічаємо, що у православ’ї, наприклад, релігійно-забарвлений і релігійно-виправданий націоналізм давно вже став справжньою єрессю, яка калічить церковну свідомість, єрессю, яка безнадійно розділила православний Схід і робить усю нашу балаканину про вселенську істину православ’я лицемірною брехнею. Ми забули, що про цю — лише «природну» — любов у Євангелії сказані інші, не менш дивні й страшні слова: Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний (Мф. 10, 37), і Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів, і сестер… той не може бути учнем Моїм! (Лк. 14, 26). Якщо ж прийти до Христа й означає виконати Його заповіді, то, вочевидь, християнська любов — це не лише просте посилення, «увінчання» і релігійна санкція любові природної, але те, що в корені від неї відрізняється і навіть протиставляється їй. Вона є справді нова любов, на яку наша спотворена природа і наш занепалий світ не здатні і яка тому неможлива в ньому.
Але як тоді виконати цю заповідь? Як полюбити тих, кого не любиш? Хіба не в тому таємниця будь-якої любові, що вона ніколи не може стати плодом од¬нієї лише волі, самовиховання, самовдосконалення, навіть аскези? Тренуванням волі й самовихованням можна досягти «доброзичливості», терпимості, рівності у стосунках з людьми, але не любові, про яку преп. Ісаак Сиріянин сказав, що вона навіть «бісів милує». І що ж тоді може означати ця неможлива заповідь любові?
Відповісти на це можна лише одне: так, заповідь ця була б справді неможливою і, відповідно, страшною, якби християнство полягало лише в заповіді про любов. Але християнство — це не лише заповідь, а одкровення і дар любові. І лише тому любов і заповідана, що вона — до заповіді — відкрита й подарована нам.
Лише «Бог є Любов». Лише Бог любить тією любов’ю, про яку сказано в Євангелії. І лише в Боговтіленні, у поєднанні Бога й людини, тобто в Ісусі Христі, Сині Божому й Сині Людському, Любов Самого Бога, а краще сказати, Сам Бог — Любов явлений і дарований людям. У цьому дивовижна новизна християнської любові — що в Новому Завіті людина покликана любити Божественною любов’ю, яка стала любов’ю Боголюдською, любов’ю Христовою. Не в заповіді новизна християнства, а в тому, що можливим стало виконання заповіді. У єднанні з Христом ми отримуємо Його любов і можемо нею любити і в ній зростати. Любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам (Рим. 5, 5), і Христом заповідано нам перебувати в Ньому і в Його любові: Перебувайте в Мені, а Я в вас! Як неспроможна гілка сама з себе плоду принести, коли не зостанеться на виноградині, так і ви, як у Мені перебувати не будете… хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той плід приносить щедро, бо без Мене нічого чинити не можете ви… перебувайте в любові Моїй! (Ін. 15, 4–5, 9).
Перебувати у Христі — це означає бути й жити в Церкві, яка є Життя Христове, об’явлене й дароване людям, і яка тому живе любов’ю Христовою, перебуває в Його любові. Любов Христова є початок, зміст і мета життя Церкви, і любов по суті є єдиною ознакою Церкви, бо охоплює всі інші: По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою (Ін. 13, 35). Любов є сутність святості Церкви, бо вона вилилася в наші серця Святим Духом; сутність єдності Церкви, яка будує себе в любові (Єф. 4, 16), сутність, нарешті, і апостольства й соборності, бо Церква завжди й усюди — це той же єдиний апостольський союз — «союзом любові зв’язаний». Тому, коли я говорю мовами людськими й ангельськими, коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю — то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, то користі не матиму ніякої (1 Кор. 13, 1–3). Бо лише любов усім «ознакам» Церкви — єдності, святості, апостольству й соборності — дає всю їхню значимість і дієвість.
Але Церква є союз любові — або, за висловом Хомякова, «любов як організм», не лише в тому сенсі, що члени її поєднані любов’ю, але в тому, передусім, що через цю любов усіх один до одного, любов як саме життя, вона являє світу Христа і Його любов, свідчить про Нього й любить, і спасає світ любов’ю Христовою. Призначення Церкви — у світі пропащому являти як його спасіння, світ, відроджений Христом. Сутність пропащого світу в тому, що в ньому запанувало розділення, відокремлення всіх від усіх, котре не долає «природна» любов когось одного до іншого і котре торжествує і сповнюється в останньому «відокремленні» — у смерті… А сутність Церкви — явлення і присутність у світі любові як життя і життя як любові. Сповнюючись сама в любові, вона про цю любов свідчить у світі і її несе у світ і нею зцілює творіння, що підкорилося закону розділення й смерті. У ній кожен таємничо отримує силу «любити любов’ю Ісуса Христа» (Флп. 1, 8) і бути свідком і носієм цієї любові у світі.
Але тоді зібрання у Церкву є передусім таїнством любові. У церкву ми йдемо за любов’ю, за тією новою любов’ю Самого Христа, яка дарується нам у нашій єдності. У церкву ми йдемо, щоб ця Божественна любов знову й знову «вилилася в серця наші», щоб знову й знову «зодягнутися в любов» (Кол. 3, 14), щоб, будучи Тілом Христовим, ми могли перебувати в любові Христовій і її являти у світі. Але тому є таким болісним, так суперечить споконвічному досвіду Церкви наше теперішнє вкрай індивідуалізоване благочестя, яким ми егоїстично відділяємо себе від зібрання, так що навіть стоячи в церкві продовжуємо відчувати одних «близькими», а інших — «далекими», безликою масою, яка «не має стосунку» до нас і до нашої молитви і заважає нам «духовно зосередитися». Як часто нібито «духовно» й «молитовно» налаштовані люди відкрито заявляють про свою нелюбов до багатолюдних зборів, що заважають їм молитися, і шукають порожніх і темних храмів, безлюдних куточків, відокремлення від «натовпу»… І справді, таке індивідуальне «самозаглиблення» навряд чи можливе у зібранні церкви. У тому ж, однак, і річ, що воно не є метою зібрання і нашої участі в ньому. Про таку індивідуальну молитву хіба не сказано в Євангелії: Коли молишся, увійди до своєї кімнати, зачини свої двері, і помолися… (Мф. 6, 6). Чи не значить це, що зібрання у церкву має іншу мету, яка вже міститься у самому слові «зібрання»? Через нього сповнюється церква, відбувається наше прилучення до Христа і Його любові, так що, беручи в ньому участь, становимо «багато нас — одне тіло».
