Коли Слово працює в тобі

Давні друзі України: історія унікального пожиттєвого служіння сімейної пари у спільноті Тезе

 У французькому селищі Тезе годинник перевалює за другу дня. Велика християнська екуменічна спільнота, що має таку саму назву і займає велику частину території села Тезе, саме завершила свою обідню молитву. Поспішаю до будиночка, який прозвали La Morada, іспанською так називають притулок, обитель, дім. Тут працюють і живуть брати спільноти, а також волонтерять охочі їм допомогти. Іспанською назву будівлі подарував перший настоятель спільноти брат Роже.

  Сяюча спокоєм і привітністю жінка вже чекає на мене на ґанку. Окуляри моєї супутниці блищать від сонця, на її обличчі з’являється лагідна усмішка, а короткі кучері незворушні до подиху вітру. Обіймає мене, впевнено бере за руку і заводить у саме серце вируючого вулика з іспанською назвою. Йдемо коридорами, ковзаємо кімнатами, проходимо повз братів спільноти, які наставляють хлопців, що прийшли за порадами. Кожен знає своє місце, все кипить, працює, але за Орші я йду туди, куди б сама не посміла заходити, з Орші я почуваюся безпечно і затишно. 

Річниця весілля та річниця смерті

  Знаходимо маленьку затишну кімнату з видом на сад, Орші Орді знімає круглі окуляри, поправляє мигдалеві кучері і, роздумуючи про початок своєї історії, дивиться у вікно, наче звідти зчитує підказки минулих років. 

  Вони з чоловіком, Ференсом Орді, одружені вже 31 рік, тобто цей 31 рік від дня весілля буде… завтра. А ще завтра - роковини трагічної смерті їхнього дорогого друга, ченця і засновника спільноти Тезе, брата Роже. Від 2004 року цей день для неї завжди вміщуватиме в собі двоякі відчуття. 

  Спільнота Тезе познайомила молодих волонтерів з Угорщини одне з одним на початку 90-их. Ференс волонтерив два роки, Орші приїздила у спільноту двічі на кілька місяців. Для вихідців із прокомуністичних країн спільнота з французького селища була місцем свободи, відкритості, нових сенсів. Пара одружилась у середині 90-тих. Після цього уже з дітьми Орші і  Ференс приїхали служити для інших, таких самих, як вони, сімей. 

Тоді брат Роже вже знав їх, і щось торкнуло серце монаха щодо цих молодих людей:

• Одного осіннього дня ми повернулись додому в Будапешт, продзвенів телефон - це був брат Роже, він спитав, чи не хочемо ми повернутись в Тезе на довший період.

• Повернутись як волонтери? - перепитую. 

• Не зовсім як волонтери і не зовсім як паломники. Ми були зліплені з “тіста”, яке підходило брату. Він жив так: мав натхнення, мав ідею і довго не задумувався про практичні сторони справ. І ми такими були. Думали, якщо це покликання, то практична сторона з’ясується. То ж поїхали. Ідея була послужити кілька років, а тепер це вже наш 28-ий рік тут. На самому початку ми відчували - їдемо в Тезе не працювати, не допомагати братам, а слідувати за Христом і жити за Євангелієм.

В Угорщині Ференс працював викладачем арабської та французької літератур в університеті, Орші - соціальної працівницею, допомагала бездомним та сім’ям у складних обставинах. Життя виглядало “вмебльованим” та вимощеним, як рівна дорога, але це була дорога першопрохідців, викладена дрібною мозаїкою майбутніх змін, адже жодна інша сім’я до них не  подавалася служити у спільноту Тезе на довгий період.

• Чи було легко все отак залишити? - питаю.

• Легко не було, процес становлення у спільноті Тезе зайняв три роки. Ференса не відпускали з університету в Будапешті, ми не могли жити на дві країни. За чотири роки стало зрозуміло: якщо ми в спільноті Тезе - маємо бути тут повністю.  Мені зайняло близько двадцяти років пояснити мамі, чому ми з чоловіком подалися служити християнській спільноті в іншу країну, маючи статус, можливості, гарні дипломи у столиці рідної країни. 

Не визначайте рамки свого покликання

  Отож, у Тезе професору літератури і соціальній працівниці  доручили займатися замовленням і координацію продуктів для християнської спільноти й опікою над місцевим кафе-магазином. Дві основні речі на початку, а згодом залученості пари розширювалось. І ось, вже двадцять років як Орші відповідає за сімейну програму для паломників та їхніх дітей і 15 років є членом місцевої сільської ради. Разом з чоловіком вони також проводять воркшопи для гостей спільноти.

• Ми готові посвячувати свої життя так, як ми хочемо. Ми будуємо плани: я вправна у цьому, я вивчу це, я зроблю так і віддам Тобі оце, ще й лише певною мірою. Але інколи Бог приходить у дивний спосіб, залучаючи нас до… речей, яких ми не уявляли, та, врешті-решт, це стає хорошим планом.

Орші захоплює ікона Воскресіння у церкві спільноти Тезе: Ісус простягає руку Адамові й витягує того з гробниці. Христос не бере Адама за сильну здорову руку, позаяк він обирає іншу -  слабку, що висить у повітрі, здається зламаною і не готовою.

• Коли ми не готові, але чуємо поклик, - ми кажемо “Так!”. Коли ми довіряємо, Бог може зробити це – узяти слабку неготову руку і створити щось нове і прекрасне. Це так промовисто!

Поки Орші описує, як Ісус витягує Адама, її з роздумів витягує Алоїз, колишній настоятель спільноти, який навідався до нас взяти крісло. Прийшли нові паломники на розмову. Треба працювати, треба служити. 

Дім, сто років повен дитячого сміху 

 Спільнота Тезе повсякчас переливається сотнями дорогоцінних кольорових каменів: паломниками, волонтерами, братами-монахами і сестрами-монахинями. І між тих принад бездоганно вписується один унікальний дорогоцінний камінь – сім’я Орді. Таких, як вони, тут більше немає. Волонтери та паломники приїздять і їдуть геть, монахи та монахині приймають целібат, а Орші й Ференс будують у цій розмаїтій християнські спільноті сімейне гніздо, втілюють пожиттєве служіння, знаходять себе. Поруч із братами та сестрами з Тезе подружжя переживало і радість, і горе, - зростило трьох доньок, згодом поховало одну з них. 

  Протягом багатьох років сімейного життя і сміх і сльози сім’ї Орді бачили стіни великого будинку біля церкви, куди брати поселили пару. Будівля стоїть поруч зі знаком, на якому шістьма мовами написано “Вітаємо”. Тут – вітають прибулих паломників зі всього світу, тому завжди шумно і суєтно. Навпроти знаку - балкон із синьо-жовтим прапором і біло-чорним котом, який любить збігати в гості до пари, а ще Ференсова машина. Поруч в огорожу вбудовані маленькі дерев’яні двері, які відділяють це подвір’я від бистриці навколишніх подій. По один бік дерев’яних дверей - наростаюча спіраль шуму: автобусна дорога, кафе, парковка, хвилі зі сотень молодих людей, які обідають-снідають-вечеряють на лавках поруч. Ці хвилі розбиваються об ті самі двері з написом “Приватна власність”, по інший бік яких спіраль закручується всередину - тихий сад, де стоїть кований білий стіл, два стільці і лавка. Земля встелена травою, по один бік - залишки кам’яного середньовічного муру, поза яким жевріє полями, молочними коровами і середньовічними будинками сільський французький пейзаж, по інший бік - фасад того самого кам’яного будинку, де живе пара. Співзвучно із пейзажем, будівлю наче вирізали  і перемістили сюди із шістнадцятого століття. 

  Раніше у будинку мешкала Женев’єва - сестра засновника спільноти, брата Роже. І вона мала тут свою радість та своє покликання - після закінчення Другої світової війни виховувала близько двадцяти хлопців, серед яких сироти, напівсироти, діти з бідних сімей, біженці. Згодом підлітки виросли та роз'їхалися. Женев’єва звикла до їхнього сміху і життя у великій сім’ї. Тому жінка була рада вітати сім’ю Ференса з донями у себе. Оселя доволі велика, вміщує два поверхи кімнат і відкрита людям у потребі: донедавна там мешкали кілька біженців, як-от хлопець із Судану чи жінка з України з дітьми. Орші переконана, що жити в такому домі - привілей та честь.

Вже кілька років сім’я вивішує український прапор на балкон, жартують, що як тільки знімають його прати, то відразу чують від паломників навколо: “Невже ви зняли український прапор?”, “А ви його повернете?” 

  У серцях Орші та Ференса Орді українські паломники займають особливо тепле місце. Пара гостинно зустрічає прочан з України і проводить з ними час у діленні та розмові. У 2022 році спільнота Тезе та сім’я Орді приймали з особливою увагою та почестями близько сорока українських паломників-громадських активістів та волонтерів. Тоді двері з написом “Приватна власність” відчинялися для цих українців, аби запросити їх у сад Орші та Ференса і подарувати трохи тиші й спокою в артерапії, спільних сніданках-обідах-вечерях, тихих розмовах зі щирим діленням. 

Друзі України: роки теплих стосунків

  Як і вся монаша братія Тезе, так і пара наших героїв, плекають багатолітню дружбу з Україною, часто навідуючи її. Зазвичай це виглядає так: до України кілька разів на рік приїздять брати зі спільноти разом із братом Бенуа, який відповідає за молитовно-соціальну підтримку саме нашої країни. Сім’я Орді може долучатися у поїздці до братів, а може приїжджати окремо, адже теж прагне тісного спілкування в підтримці своїх українських товаришів. Останні розпорошені ледь не всією країною:  Львовом, Житомиром, Коломиєю, Києвом, - за роки дружби на сім’ю чекають усюди. Географія поїздок пари все далі просувається на Схід. 

У Львові Орші та Ференс часто бачаться з десятками приятелів на Молитві Тезе. А ще в Україні на пару чекають екскурсії та теплі вечори з друзями за чаєм та французьким шоколадом, який пара привозить як смаколик. Це той самий чорний  калорійний шоколад у формі невеликих батончиків, який Ференс так невтомно замовляє вже більше 20-ти років на сніданки для сотень паломників у спільноті Тезе. І, найглибше - різноманіття спільно відвіданих українських церков та плетива багатьох зустрічей і особистих історій, свідком яких стає пара. Орші та Ференс служать людям не лише далеко у французькому селищі, а й тут, в Україні, в часи повітряних тривог та під свистом шахедів. 

Довіряти і бути в тиші

  Орші вдається знаходити спокій не лише у тихому саду приватного подвір’я, а й у храмі, разом із сотнями прочан. Під час молитви і після прочитання Біблії у церкві селища Тезе настає десятихвилинна тиша. Це незвично, адже всі очікують настанов священника, чи пастиря, чи, може, монаха. Орші каже, що у церквах зазвичай йде пояснення текстів і воно сприймається як єдине абсолютно істинне, але це все - інтерпретації людей. Жінка любить, коли тиша допомагає їй зрозуміти Біблію.

• Я думаю, це дуже сміливо - коли звучить біблійний текст, а потім ніхто не поспішає пояснювати тобі його значення. Ти слухаєш, а потім починаються десять хвилин тиші і Святий Дух працює, твій розум працює, твій дух і душа працюють, твої почуття працюють і Слово працює в тобі. Я думаю, це великий знак довіри від паломника до біблійного тексту і до Бога.

 В часі таких молитов сотні, а то й тисячі, прочан зі всього світу моляться з Орші разом. Сотні, а то й тисячі культур, мов, мільйони думок, перебувають в одній церкві і в одній тиші. Орші каже, в такі моменти не треба багато роздумувати, варто просто бути, бути у присутності Бога і людей, тут і зараз. Буває, недумання призводить до засинання, коли втома рівномірно лягає на все тіло і запрошує хоч на мить від’єднатись від реальності. Але Орші спокійно до цього ставиться, у її словах світиться ідея церкви як одного тіла:

• Якщо я засну під час молитви, то є сотні, а то й тисячі людей навколо мене, які помоляться для мене. Ми у цьому разом. Такий сенс   спільної молитви, коли вже не можу - довіряю іншим, вони це  зроблять. А коли можу, то несу молитву для інших.

Морозиво, зубна щітка і вікно у зовнішній світ

  Після обідньої молитві у церкві Орші спішить до кафе-магазину “Ояк”, який розташований на території спільноти Тезе. Наша героїня тут незмінна господиня й опікунка від 80-тих, відтоді як вони з чоловіком відклали дипломи і кар’єрні перспективи та рушили у своє служіння. Кафе-магазин заснували брати спільноти у 80-их, адже у маленькому французькому селищі на кількасот осіб не було магазину, де б паломники купували собі морозиво чи зубну щітку зі шампунем, коли свої забули вдома. Тераса будівлі також є місцем, де молодь збирається ввечері з гітарами, аби поспівати і потанцювати. Завдання Орші - відчиняти та зачиняти кафе-магазин, співпрацювати з паломниками-волонтерами, які хочуть допомагати з продажем товарів та готуванням страв, замовляти продукцію, яка буде доступною в “Ояку” тисячам прочан. Ця задача не така вже й легка з точки зору продовольчої етики, адже кожен рік жінка переглядає постачальників, їхню репутацію та звертає увагу на якість продуктів. Що мене здивувало - тотальний детокс - і через призму брендів, і через призму складу продуктів -  все продається у стриманих упаковках, де зазначено лише тип товару та скромні складові без підсилювачів смаку і “єшок”. 

 Щотижня в Орші нові волонтери, які допомагають їй з кафе та магазинчиком, тому, навіть за один сезон потік людей становить кілька сотень. І згадки про ті сотні волонтерів, які, збираючись роками та десятиліттями, залишають по собі багато піщинок у стінах “Ояку”. Під стільницями, столами, біля холодильників, на полицях, а особливо у стінах - десятки дбайливо захованих руками паломників маленьких скручених папірців. На них - цитати з Біблії і теплі слова, які підживлюють, наповнюють, дарують надію. Зрештою, з роками Орші - чи не єдина, хто акумулює в собі послання усіх цих поколінь натхненної безпосередньої світлої молоді. Орші Орді - як збірна книга життя свого “Ояку”, а її “Ояк” зі стіною Біблійних підбадьорливих цитат - як стіна Радості для Орші. Стіна Радості, а не Стіна Плачу. Молоді люди зі всього світу, які приїздять, торкаються своїм служінням служіння Орші Орді, наповнюючи її силами.

• Для мене контакт з новими поколіннями молодих людей тут допомагає підтримувати ту живу динаміку в душі, ніколи не сідати і не казати “Все, я приїхала”, а рухатися вперед і наївно та щиро ставити питання, не очікуючи відповідей. Я не хочу постаріти і казати, що знаю всі відповіді. Я хочу постаріти і казати, що досі ставлю запитання.

“Ояк” для Орші - як яскравий прояв зовнішнього світу серед монашої спільноти, світу, який сипле іскрами правдивої щирості і відкритості до пізнання, іскрами, які тут розпалює молодь зі всієї планети. 

Мовчазні бунтівники комуністичного звіра

Колишній настоятель монашої спільноти Брат Роже, розповідає Орші, був багато в чому прикладом і натхненням для неї. Вона згадує, як монах боровся з комуністичною системою в дуже витончений спосіб: він підривав диктаторські підвалини мовчанням, молитвою, простим “Христос Воскрес” і самою своєю присутністю. І цього було досить. 

Наприклад, у 1983 ченець домігся дозволу приїхати у рідну для Орші Угорщину. Роже Шютс-Марсош розглядався комуністичною системою як особливо небезпечний “кадр”. Старий, добросердечний, мирний, низький зростом, повільний ходьбою, сивий волоссям, Роже був настільки “небезпечним”, що йому заборонили говорити під час візиту в Угорщину. Жодної публічної промови. Взагалі. Ні слова. Проте, брат був щасливий від самого факту в’їзду в Угорщину і вже пакував невелику валізу під фонові запитання близьких: “Навіщо ти взагалі туди їдеш?” 

Але Роже знав свою справу і серця людей, як стверджує Орші.

• В часи, коли не було Інтернету, завдяки сарафанному радіо всі чотири церкви, куди завітав брат, були заповненими вщент. 

Відбулася молитва, читання Біблії, тиша. 

• Віряни чекали якогось ідейного вибуху, заклику. Що ж, вони його отримали!

 Згадуючи це, Орші знімає округлі окуляри і знову вдивляється у вікно, з якого наче зчитує цю сцену.

Я перехиляюсь через стіл ближче, очікуючи на… сенсацію, Орші Орді захоплено і лагідно всміхається, кидає бісики очима, граючись з моїм дитячим очікуванням, замовкає… а потім говорить ласкаво і впевнено: “Христос Воскрес!”. 

Кілька секунд між нами тиша. Орші усміхається і не зводить з мене погляду. В її очах наче вся лагідність світу. Ці слова були маніфестом брата Роже, він стояв на виході з церкви і промовляв їх кожному прочанину, що виходив з храму, - особисто, з усмішкою і всепоглинаючою лагідністю, як-от щойно Орші сказала їх мені. 

То були легендарні молитви. Обидві сторони - християнська спільнота Тезе і християнська спільнота Угорщини пам'ятають їх досі і передають цю історію з покоління в покоління. 

 На цьому моменті героїня інтригує мене ще більше:

      -Згадала!  А чи знаєте ви Софію з Житомира? - питає.

      - На жаль, ні, - розгублено відповідаю.

      - О, це неймовірна жінка! Обов’язково знайдіть і навідайте її!

Орші веде далі і розказуєь, як Софію разом із представниками спільноти навідувала минулого року. На додачу жартує: 

  -З того самого Житомира, якого за жартівливою версією українців не     існує, але я то знаю, що це столиця шкарпеток і морозива! - сміється.

  Тут Орші символічно наче знову бере мене за руку, тільки замість бігти коридорами La Morada, ми біжимо десятками років у часі, за 30 секунд перемістившись з теперішнього селища у Франції у минулорічний Житомир, а з нього - у москву 80-тих. Без Орші я б не хотіла навіть уявно стояти тут, але за Орші я йду туди, куди б сама не посміла заходити, Орші я довіряю. Стоїмо там на червоній площі і очікуємо брата Роже - рідкісний бажаний ковток свіжого повітря серед комуністичного червоного жаху. Проте, ми з Орші Орді не єдині, хто чекає на брата. Сьогодні в москву приїхало ще кілька жінок - на перший погляд нічим не визначні (поки що) в очах КГБ, ці жінки поєднані переконаннями, які автоматично роблять з них небезпечних для суспільства, - переконаннями християнськими. Їхні рідні країни - Естонія, Україні, Росія, їхні віросповідання - православні, греко-католики, римо-католики, лютерани, їхня ідея - екуменічна спільна християнська спільнота. 

 Брату Роже знову заборонили говорити. Одвічний страх режимів перед мовленнєвою діяльністю, а отже мисленням. У супроводі спецслужб брат змушений проходити улюблену московитську розвагу - навідувати мавзолей з непохованих трупом. Поки Роже з приставом роблять коло червоною площі, ми з Орші бачимо, як жінки з об’єднаної християнської спільноти роблять таке ж коло, але в інший бік. Мета - перетнутися з братом із Тезе.

  Чути кроки, чути молитви, чути очікування. Тиша у готовності - знову вона діє в серцях у найбільш щемкий період. Момент - час застигає. Очі в очах. Радість. Надія. Лагідність. Стрілка, що рухалась за годинниковою, і стрілка, що рухалась проти годинникової, перетнулись. І у цій тоненькій міжстрілковій відстані всеохопний Господь був посеред них. Мовчання. Не можна підійти, не можна привітатись. Жінкам не можна було обмовитись, що знають брата Роже. 

• Софію з Житомира засудили на десять років, - у напруженні нас з 

Орші випльовує з окупантської площі у вже рідний французький притулок і заземлює на наших стільцях. 

  Орші Орді видихає, думає, продовжує. Каже, КГБ викрило християнське об’єднання жінок і засудило їх. У “тюрмі народів” Софії дали 10 років в жахливій жіночій в’язниці, яка була ще й психіатричним госпіталем. Через сім років Союз почав смертно конвульситись, молоду жінку Софію випустили раніше. 

• Бабця Софія стверджувала, що ні про що не шкодує, ця зустріч з братом Роже, цей погляд у його очі був вартий всього! - розповідає 

Орші про діалог з українкою під час візиту до Житомира минулоріч. 

Орші стверджує, що після тих семи років у в’язниці Софія виглядає дуже спокійно, наче нічого більше не може її зламати, і це слугує ще одним джерелом натхнення для українців, що боряться. 

Урочиста клятва

З часом вірні друзі пари Орші і Ференса, сестра Женев’єва та брат Роже, померли. Чим більше років минало, тим гостріше в повітрі висіло питання про те, який статус сім’я Орді має у спільноті Тезе, хто такі Орші та Ференс для братів-монахів і який подальший шлях подружжя, єдиного у спільноті.   

• На той час настоятелем був уже брат Алоїз. Пройшло більше десяти років мого з Ференсом життя у спільноті Тезе. Було важливо якимось чином окреслити нашу залученість.

Пара Орші та Ференса вирішила дати обіти спільноті Тезе. Відбулася урочиста церемонія з клятвами, пара стояла у римо-католицькій церкві в оточенні кількох монахів та монахинь, разом з братом Алоїзом - тодішнім настоятелем спільноти, промовляючи своє вічне “Так” служінню спільноті Тезе. 

• Це особлива клятва служіння монашій спільноті. Щоправда, ми не могли посвятити себе настільки сповна, як монах чи монахиня.  Найперше, ми уже віддали і посвятили свої життя одне одному в шлюбі.

Це вічне “Так” стало островом спокою та відновлення для Ференса і Орші. У часи труднощів, викликів, всепоглинаючої втоми, їхні серця повертаються знову і знову до тієї церемонії у церкві, до того простого і щирого “Так!”. “Так!”, яке не озирається, багато терпить, милосердствує, не пам’ятає зла, витримує, сподівається. У той день відбулась і сповнилась любов і посвята, що зріла роками. 

Авторка Наталія Шинкович,

Репортаж написано в рамках магістерського проєкту “Камо грядеши: йти за покликанням”: серія матеріалів

Школи журналістики і комунікацій УКУ