Relax! Є Бог на небі

Читай також

  • Навернутися – це стосується сьогодні кожного
  • Дорога до Божого Царства легка і проста
  • Ознакою доброї молитви є те, що ми маємо в нашому серці благоговійні почуття до Бога
        • Relax! Є Бог на небі

          «Випустіть Христа зі своїх домівок». Минуле десятиліття Українська греко-католицька церква втілювала стратегію розвитку під назвою «Жива парафія – місце зустрічі з Живим Христом». Зараз синод єпископів опрацьовує і виносить на обговорення з вірянами стратегію–2030.  Основний крок, до якого готуються, – це відновити місійність Церкви, вийти «з центру до марґінесів», щоби стати ближчими до тих, хто шукає Христа.

          Мирослав МАРИНОВИЧ,

          правозахисник, політв’язень, віцеректор УКУ:

          «РІЗНИЦЯ В ПОГЛЯДАХ НЕ Є ПІДСТАВОЮ ДО ВОРОГУВАННЯ»

          Наш світ міняється страшенно стрімко. Не впізнаю того світу, в якому я жив 5 років тому. Церква опиняється у величезному парадоксі. З одного боку вона належить вічності. З іншого – має діяти тут і тепер. Належати вічності – підтримувати той вогонь, який був запалений Ісусом Христом, передати традицію з минулого. У проповідях ми повертаємося в минуле, розглядаємо, чим були викликані євангельські оповіді, – але забуваємо, що робиться тут і тепер.

          Наведу приклад, як сильно була присутня наша Церква в такому історичному факті: друга половина XIX століття, митрополит Йосиф Себратович видає послання «Про високу гідність людини». Воно спрямоване проти пияцтва на селах, яке було масовим явищем після скасування панщини. Це була фантастична кампанія боротьби із залежністю: захвилювалися власники всіх корчм. Митрополит поплатився за цю діяльність: він – єдиний ієрарх, який добровільно зрікся сану і відбув на заслання до Риму. Проте ми бачимо, якою потужною ефективною силою була наділена Церква, як реагувала на ті виклики, які були перед нею.

          Ми постійно чуємо, як західні партнери говорять про питання корупції, яка є перешкодою для того, щоби нас прийняли в європейські структури. Я мрію, щоб Всеукраїнська рада Церков прийняла на своєму засіданні рішення про те, що всі конфесії та монотеїстичні релігії разом беруться за тему корупції в Україні. Який би це був потужний ефект! Тоді ми зможемо сказати: ми справді стали закваскою цього світу.

          Друга пастка, в якій опинилася Церква сьогодні: з одного боку маємо ортодоксію ненависті «руского міра». Це величезний маховик ненависті, який породжує брехню і насильство. Але ми обертаємося в бік Заходу – і бачимо там ортодоксію релятивізму. Ми – між тими двома вогнями – маємо стати на позицію любові, бо світ треба любити, як Бог нас любить. Я не знаю, як – то для всіх нас виклик. Натомість ми реагуємо закриванням: «Ой ні, то звідси таке страшне йде – закриємося, і звідти страшне – закриємося». А ми є посередниками між Сходом і Заходом, маємо бути мостом.

          Церква має бути близько до людини. Священник має розуміти молоду людину, не бути суддею. Треба знайти правильну методологію. За нами діє спадок, він нам заважає. Я виростав у світі, в якому діяло правило: залізною рукою заженемо людство до щастя. Чи занепала ця формула? Чи нас не хочуть «загнати до щастя», позбавивши свободи? Якось слова Блаженнішого Любомира Гузара стали для мене фантастичною школою. Кілька мирян нарікали йому на священника. Він скромно слухав, а потім каже: «Дорогі, дайте людям вирости у свободі!» Яке точне окреслення: вирости у свободі! Молодь має виростати, а ми маємо бути поруч. 

          У владики Андрея є діагноз хвороби українського суспільства: моральна гемофілія. Від найменшої незгоди, суперечки ми, українці, стаємо ворогами. Інколи більшими, ніж ті вороги, які збоку. Сьогодні всі, хто працює  з дітьми, можуть зробити фантастичну роботу, коли будуть привчати дітей, що різниця в поглядах не є підставою до ворогування.

          Церква була засновницею перших університетів, з неї йшов інтелектуальний поштовх на всю Європу і світ. Що сьогодні заважає бути на передньому фланзі інтелектуальної боротьби? Тоді інтелектуальні знання йшли вкупі з цінностями, це була нерозривна єдність. Сьогодні ми маємо інтелектуальний продукт, який позбавлений цінностей. В нас можуть бути високоосвічені керівники урядів, які свої знання кладуть на злу справу. Тому Церква ставиться обережно до інтелекту, бо інтелект і цінності розійшлися.

          Владика Борис ҐУДЗЯК,

          єпископ Філадельфійський, голова комісії Синоду, яка працювала над стратегією розвитку УГКЦ–2030,  президент УКУ:

          «ТРЕБА ПЛЕКАТИ СТОСУНКИ»

          Перед нами є час грядучий, але є 2000 років минулого – певна жива безперевна традиція спільноти людей, які зустрілися з Христом, які «в Христа хрестилися, в Христа зодягнулися». Які живуть у цьому світі з великою надією і певністю, що будуть покликані жити вічно. Ти в Хреста хрестилася, Христом причащаєшся, і Христос воскрес, є вічний – це ядро нашої тотожності.

          Зараз рефлексія над майбутнім нашої УГКЦ зосереджена над тим, щоб вернутися до цього розуміння. Глава УГКЦ Блаженніший Святослав і єпископи кажуть: «Ми мусимо починати з себе. Вертатися до цього простого ядра і дивитися на Христа як приклад нашого життя і душпастирства». Христос був близький до людей: він зустрічався надворі під шатром. І хоч був у вертикальному зв’язку з Отцем і лишив певну вертикаль (Петра, апостолів, священників), але діяв горизонтально. Зцілював раз за разом. Ми бачимо, як наш Господь підходив до тих, яких щось болить: кривих, сліпих, кровоточивих. І цілющим дотиком зцілював. Душу й тіло. Зараз наша Церква старається осмислити, як ми можемо душпастирювати, діяти і ставитися один до одного, як Христос. Ця горизонтальність вимагає певної близькості, безпосередності, наближення марґінесів до центру. Папа Франциск закликає: випустіть Христа з будинків! Сьогодні ми покликані відновити свою місійність. УГКЦ не має майбутності, якщо вона замкнеться в рамках українського етносу. Ми такі кремово-біленькі всі, що тут присутні. Це буде швидко мінятися. Чи ми будемо це сприймати та інтегрувати в нашу місійність, чи будемо відштовхувати – арабів, китайців, інших вихідців з Центральної Азії? Нам слід переступати мовні, етнічні, расові, класові і всякі інші бар’єри. Так, як це робив наш Господь.

          Для нас дуже важливі стосунки, які є в Бозі: між Отцем, Сином і Святим Духом. Це найвищий еталон духовного життя. Треба плекати стосунки. Безпосередність. Ми потребуємо скріплювати взаємини у сім’ї, щоб розвивалася домашня Церква. Отак з’явиться мережа стосунків, які зцілюють, відновлюють життя, притягають тих, які є на окраїнах. У цій динаміці ми покликані жити.

          Це надзвичайно цікавий час. Багато хто думає, що Церква така, як бабця – її треба шанувати на свята: посвятити паску, на Святвечір відколядувати, але з комп’ютерами, бізнесовими планами вона несумісна. Вона стара. Та ж має 2 тисячі років! Мої дорогі, перед Церквою ще є мінімум наступних 20 тисяч років! Світ не кінчиться! Я кажу 20 тисяч, бо може бути набагато більше. Подивімося на себе як на ранніх християн: ця Церква має багато попереду, її чекає неймовірний розвиток, творчість, якщо вона буде у Христі!

          ***

          Відповідаючи на запитання, коли ж Церква виходитиме отак назовні і що буде в пріоритеті – зберегти ідентичність чи плекати соціальне служіння, – скажу: наш Господь, наш приклад не мав успіху, він програв і втратив усе. Сьогодні хтось би назвав його лузером: ціле життя працював над однією справою – провадив паству, але в ключовий момент всі розбіглися. Петро – той, на якого він поставив ставку, каже: «Я його не знаю». Ми не можемо збагнути тайну цього всього, поки не зрозуміємо, що мірки цього світу не є мірками Церкви.

          Питання про ідентичність і соціальне служіння є дуже модерне, а модерність дуже ієрархічна: хоче все поставити на поличку, має місце для кожної речі й особи. Таїнство є інакше. Так, є отцівська ієрархія, але є всякі випади з боку Христа – спілкування з жінкою, переступання інших меж. Нема вибору між Таїнствами і соціальним служінням: вони поєднанні. Не переживаймо. Я ціле життя посвятив, щоби сформувати інституцію. Але сподіваюся, що я колись спокійно відреагую, якщо почую: УКУ крушиться. Ну, відбувся. Бо УКУ – то не вічність. Є щось більше від нього. Церква – це Христове Тіло, воно божественне. Воно не пропаде. Ні ти, ні я не відповідаємо за вічність Христового Тіла. Так, ми маємо якусь відповідальність, але найбільше – це кинутися в Таїнство.

          Ми часто перетворюємо життя у Христі в систему правил. Це має відійти. Relax! Є Бог на небі! Якщо ми будемо у Бозі, ми будемо свідчити у любові.

          о. Богдан ПРАХ,

          ректор УКУ:

          «ЦЕРКВА ПОВИННА БУТИ У БОГА»

          Коли ми були молоді, ми й уявити не могли, яке майбутнє нашої УГКЦ. Отже все, що ми зараз надумаємо, в Божих очах буде відбуватися дуже швидко. Кожен з нас є членом Церкви – Тіла Христового, але часто ми асоціюємо Церкву з ієрархією. Христос створив структури Церкви, але не нову аристократію за світськими мірками. Багато із світського поводження залишилося в Церкві. Я не думаю, що того Христос хотів. Я спостерігаю, яка дискусія йде в Польщі, де є криза в Церкві. Одна з причин цієї кризи – ієрархи повірили, що вони є аристократами цього світу. А для мене аристократи духа – це ті, яких ми називаємо блаженними мучениками, ісповідниками. Такої аристократії хоче Христос. Але це має проявлятися не тільки тоді, коли нас гноблять, кидають до тюрем. Кожен допис на Fb, який вбиває когось, кожна публічна агресія проти Церкви, правд віри – це має бути виклик для кожного з нас. Церква повинна бути у Бога. Не в значенні «бідна», але у Бога. Церква має мати дуже багато, оперувати всіма дарами, які отримує, майно має служити як інструмент – чому ж ні? – щоби бути у Бога.  

          У семінарії не має бути страху. Але дуже важлива формула відповідальності. Немає нічого гіршого, як ректор подарує єпископові на 50 років служіння невідповідального священника. Від священників і всіх церковних діячів очікують великої відповідальності. Коли священник приходить на парафію, де є купа проблем, на мою думку, насамперед він має молитися, молитися, молитися. Бути разом з людьми. Мусить довго і багато слухати – бо коли почне спершу говорити й оцінювати людей, він там довго не буде й авторитету теж не буде мати.

          Коли я вчився в школі (в Польщі, – ред.), релігії не було – але школа дбала, щоби були християни. Виховували в християнських цінностях. Потім прийшов конкордат – і в школах майже насильно запровадили катехизацію. Зараз усі терплять: і діти, і вірні, і Церква, і школа, бо є багато проблем. Золота середина: християнська етика – абсолютно так, але щоби наших дітей вчили християни, які живуть християнським життям. Щоби ми й самі були активними. Школа не має за нас все робити. Ми маємо бути на всіх рівнях активні, а Церква має активно катехизувати.

          о. Любомир ЯВОРСЬКИЙ,

          патріарший економ УГКЦ і голова Антикризового центру, колишній військовий капелан, член комісії стратегічного розвитку УГКЦ–2030:

          «НАША МІСІЙНА ТЕРИТОРІЯ – ЦЕ ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ, БО ТАМ Є ЛЮДИ, ЯКІ ШУКАЮТЬ БОГА»

          Я віруючий священник, як би це дивно не звучало. Моя віра утверджувалася, коли я був військовим капеланом: зустрівся зі смертю, але також і з життям. УКУ має гасло: свідчити, служити, спілкуватись! Це певна методологія, яку можна застосовувати у різних спільнотах, організаціях і в Церкві загалом. Християнство – це не якась ідеологія, не набір правил, як осягнути вічність. Це конкретний вияв любові. По ній нас пізнають, що ми – учні Христові. Вона не може замкнутися в собі. Ця любов має ділитися, виходити, ставати дієвою, служити. Сучасна людина охочіше слухає свідків, ніж учителів. А якщо вже слухає вчителів, то тому, що вони є свідками.

          Стратегія 2020 – «жива парафія як місце зустрічі з живим Христом» – мала свій наратив: дияконію, тобто служіння ближньому. Вона не завершилася 2020-м роком. Напрацювали багато норм і рекомендацій. Ця робота триває. Я сам є студент магістерської програми УКУ – і нас навчають, що має бути більше soft, аніж hard. Коли ми говоримо про фінансовий показник – це дуже хардове. А софтове – це управління дарами, які ми отримали і можемо ними ділитися. За принципом позитивної суми – бо, допомагаючи комусь, ми допомагаємо собі.

          Ми запустили таке еко-суспільне мислення: програма мудрої («софійної») справи. Це платформа взаємодії, де активні священники, громади можуть обмінюватися думками, ідеями чи звернутися до консультаційного центру, де отримають юридичну, фінансову, маркетингову пораду. Наприклад, зараз у тренді соціальне підприємництво. Активні згромадження при парафіях вирощують лохину, виготовлять макарони, відкривають пекарні, спортивні майданчики. Однак у нас нема напрацьованого закону в цій галузі. Є спільне законодавство для всього виду бізнесу, а тому такі соціальні підприємці не витримують конкуренції. Отож наша «софійна справа» виходить на майданчик разом з цим активістом. Церква не повинна вирішувати соціальні питання, але має їх порушувати. Для цього ми навчаємо священників, які потім будуть працювати з громадами.

          За кожним викликом є можливість. Я очолював Антикризовий центр у час ковіду: ми входили в онлайн – це нова форма життя Церкви, яка була тоді незрозуміла. Сьогодні наша місійна територія – це інтернет-ресурси, NFT-платформи, бо там є люди, які шукають Бога, а можуть цього навіть, не знати. Треба формувати потреби, а потім вже людина їх має.

          Публікацію підготувала Юлія ОВСЯНИК

          Джерело: Zbruc

          Читай також

        • Навернутися – це стосується сьогодні кожного
        • Дорога до Божого Царства легка і проста
        • Ознакою доброї молитви є те, що ми маємо в нашому серці благоговійні почуття до Бога
          • Оціни

            [rating-system-posts]