Покора ― основа основ. У цьому ще раз переконуєшся, роздумуючи над притчею про фарисея і митаря. Усе Писання говорить нам про те, що гордість ― це зло, а покора ― добро. Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать (Якова 4,6). Без покори неможливо подобатися Богові і все, що маємо доброго у собі походить від Бога. Коли людина визнає, що вона справедлива, однак засуджуючи при цьому інших ― чеснота її фальшива. Митар усвідомлює свою грішність у покорі, натомість фарисей не бачить свого засліплення через гординю.
Ця притча говорить нам про одну важливу істину: що всі ми грішні і потребуємо покаяння. Але щоб вступити на цю дорогу треба покори. Святі це добре розуміли. Що таке покора насправді? Покора ― це правда (Св. Тереса). Ступати дорогою за Богом може лишень покірний. Стати у правді ― означає бути правдивим:
― «Що я можу зробити, ― я є тільки бідним грішником» (Св. Отець Піо);
― «Вважайте, брати, я не святий, я грішник, я сьогодні можу впасти тяжко»
(Святий Франциск з Асизі);
― а св. Филип Нері щоранку повторяв: «Господи тримай мене сьогодні ― бо я можу легко впасти».
Така свідомість своєї немочі отримувала їх в покорі. І навіть якщо ставалася якась помилка – то вона не дозволяла їм впасти в гордість: «Господи ― це плоди з мого саду», ― казала св. Катерина, кажімо і ми так і ходімо у правді, тобто покорі.
