Є відома історія, яку розповів Ервін Лютцер, колишній пастор церкви Муді в Чикаго, про чоловіка, який наприкінці життя розповів історію зі свого життя. Коли він був маленьким хлопчиком у Німеччині, під час Голокосту, церква, яку він відвідував зі своєю родиною, стояла поблизу залізничної колії.
Кожної неділі вони чули, як повз свистить потяг. Згодом, однак, вони почали чути крики, що доносилися з швидкісних потягів, і зрозуміли, що вагони повинні були возити євреїв по дорозі до концтаборів. Оскільки вони не хотіли чути вимучених криків, вони змінили програму недільного богослужіння, щоб співати гімни саме у той момент, коли мали наближатися потяги.
«Коли потяг проїжджав повз нашу церкву, — розповідає Лютцер, як сказав йому розкаяний чоловік, — ми співали на весь голос. Якщо ми чули крики, то співали голосніше, і незабаром ми їх перестали чути».
Я розповідаю цю історію, тому що християни та інші люди регулярно стикаються зі спокусою «співати голосніше», коли стикаються з тривожною реальністю зла у світі. У моменти великої темряви багатьом може видатися, що побороти її не вдасться. Водночас темрява нас лякає. Тоді темрява через страх заполонює нас самих. Вона проникає у самий центр нашого життя, у наш внутрішній світ, у наше серце. Так темряви стає ще більше. Так зло заполонює нас і разом із нами увесь наш світ. Адже темрява зла у серці не здатна випромінювати світло і тому сіє зло. Здійснює це через вчинки темряви: ненависть, злість, прокльони, бажання зла, роздратування… Це наше намагання «співати голосніше». Водночас це наше намагання заглушити розпачливий клич про допомогу, замкнути вічі перед потребою ближнього.
Для розростання пухлини зла достатньо, щоб добрі люди залишалися бездіяльними. Для перемоги зла достатньо злочинного мовчання чи байдужості. Для продовження війни достатньо «голосніше співати» аби не чути, аби не бачити, аби не милосердитися…
