“В нас вдома була Україна і це єдина Україна, яку я знав”

Читай також

  • Це чудо із примноженням хліба ― символ Євхаристійного Христа
  • Коли будемо мати міцну й витривалу віру, то Ісус щедро наповнить нас дарами Своєї любов
  • Чим для нас є хрест, окрім сили Божої про яку говорить апостол Павло
        • “В нас вдома була Україна і це єдина Україна, яку я знав”

          Пропонуємо найцікавіше з розмови про еміграцію з отцем Мартином Хомівим, служитилем Тернопільського катедрального собору. Отець ділиться своїм досвідом життя в еміграції, труднощами, які зустрічались йому після повернення з чужини додому, де його назвали “чужинцем”, порадами, як бути зараз для тих, хто вимушено виїхав з України через війну.

          Я народився в маленькому містечку Свіндон у Великій Британії. Батько – із Львівщини, мати з Хорватії. Батько був вимушеним переселенцем – через те, що воював у дивізії “Галичина”, не міг повернутись додому, тому він блукав Європою аж поки не оселився в Англії. Матір-українку батько знайшов у хорватському селі, де жило багато українців.

          Наш дім був маленьким острівцем України серед бурхливих хвиль Британського океану. Тому що у нас вдома панувала українська мова, українська культура: мама ліпила вареники, крутила голубці, ми співали колядки, ми ходили до української церкви, ми збирались разом з іншими українцями.

          Вдома в хаті у нас був тризуб, прапор український… В нас удома була Україна і це єдина Україна, яку я знав. Ми росли як звичайні діти, ходили до британської школи, хоча ми знали, що ми – інші,  нас видавали наші прізвища, які не були британськими. Зрештою, разом з нами вчилось багато дітей не англійців. Одного разу на уроці географії вчителька запропонувала кожному підійти до карти і показати, звідки наше коріння. Я підійшов, але України на карті знайти не зміг, треба було довго пояснювати, чому так. З 13 років я навчався у Римі, звідти вирішив поїхати жити в Україну і ось уже добрих 26 років живу у Тернополі. 

          Якими були проблеми моєї еміграції? Говоритиму про Тернопіль дев’яностих років. Насамперед, проблема моєї ідентичності. Моє прізвище – українське, я говорив українською, але для українців я теж не був своїм, але іноземцем – чужим. Для мене це було складно. Бо в Тернополі жили різні люди, дехто з переселених після світової війни, хто слова українською не говорив, був своїм, а я намагався, говорив з акцентом – і з мене насміхались, приймали за іноземця. Було багато запитань – навіщо я приїхав, чому проміняв закордон на Україну, може маю багато грошей… Все це мене, досить комунікабельного, зробило обережним у взаєминах з людьми.

          Коли мені слід було отримати дозвіл на працю в Курії, то я почув від чиновника “а що в нас нема своїх священників?”. Це звучало так, наче я зайняв чиєсь місце. Були моменти, коли мене хотіли обманути, бачачи, що я іноземець. Добре, що моя дружина не дозволяла цього (сміється). Тому я тримаю таку холодну британську відстань у стосунках, як у час карантину. Я такий, як є.  

          Для мене Україна була вдома і коли я приїхав в Україну дев’яностих, то для мене був культурний шок. Тодішні реалії нашого суспільства були далекими від європейських.

          Поради тим, хто вимушено емігрував чи планує виїздити

          Ми не знаємо, що буде завтра. Ми не можемо спланувати свого життя до кінця. Іноді нам треба приймати раптові рішення і не боятись змін. Обов’язково треба мати план, якщо ви вирішуєте їхати закордон, чи це тимчасово, чи надовго. Без елементарного плану не варто починати. Назвемо це план А – документи, реєстрація задля медичного страхування, мобільний зв‘язок, житло, робота і починаємо жити. План Б – на випадок, якщо перший не спрацює. Щоби створити той перший план, треба бути обізнаним – відкривати інтернет і читати, є багато груп, де люди, які вже адаптовувались,  діляться досвідом. Ми не можемо бути розгубленими, треба шукати допомоги – є українські Церкви, на сайті УГКЦ можна подивитись, де знаходяться найближчі українські парафії, інші християнські та нехристиянські спільноти. Люди дуже відкриті до нас. У плані адаптації – мусимо пристосовуватись до іншого клімату, їжі, культури і мови насамперед. Не треба боятись говорити чужою мовою – місцеві люди будуть лише раді.

          Ми не маємо жодного права осуджувати тих, хто їде і тих, хто залишається. Люди бувають дуже різними. Якщо людина не може зарадити собі у цей час, як вона може бути корисною для суспільства? Кожен з нас має свій фронт. Діти, збереження їхнього здоров’я є нашим першочерговим завданням і найвищим обов‘язком. 

          Живучи в Україні, я зрозумів, що далеко не всі громадяни України є українцями. Якщо ми не маємо української ідентичності, культури і навіть мовою не говоримо, то які ми українці? Але якщо ми українці всередині, то залишимось українцями і в Італії, і в Англії.

          Зараз багато сімей розділені: жінки з дітьми виїхали, чоловіки залишились. Хочеться бути разом, але, на жаль, не той час. Насамперед, спілкування! Саме воно підтримує сім’ю, яка не разом. Є багато способів поспілкуватись – телефонні розмови, відеозв’язок. Так, цей контакт не настільки близький, але він має бути. Якими б нудними не були будні – про них слід говорити одні одним, щоби почуватись разом навіть через кордони.

          За матеріалами розмови підготувала Тетяна Трачук

           

          Читай також

        • Це чудо із примноженням хліба ― символ Євхаристійного Христа
        • Коли будемо мати міцну й витривалу віру, то Ісус щедро наповнить нас дарами Своєї любов
        • Чим для нас є хрест, окрім сили Божої про яку говорить апостол Павло
          • Оціни

            [rating-system-posts]

               

              Про автора

              Тетяна Трачук
              Учасник команди ДивенСвіт:)