Смуток знаходимо у всіх вимірах людського життя. Він є чимось сильнішим порівняно з пригніченням чи депресією. Тут ми могли б навести цілу шкалу почуттів, почавши від страху та агресії, а закінчивши почуттям провини, збентеження, і навіть відчуттям полегшення, яке він викликає. Сум уміє не лише заволодіти нашими почуттями, а й проникнути в кожну закутину нашого життя. Він впливає на роботу, людські взаємини та образ власної особи. Він може викликати будь-яку емоцію, навіть таку, якої ми в собі ніколи не зауважували, і, яка видається нам незвичною в певній ситуації.
А що ж стосується емоцій, то трудність може спричиняти міра їх інтенсивности. Часом буває так, що ми не розуміємо власних реакцій. Якщо в нашому оточенні є особи, які не мають розуміння душевного стану інших, то вони можуть зміцнювати наше переконання в тому, що наш смуток або вибух емоцій виходить поза межі нормальности. Чомусь прийнято вважати, що той, хто «міцно тримається» і «контролює свої почуття», є сильною особистістю і вміло «дає собі раду зі смутком». Коли ми занурені у смуткові, то зазвичай соромимося цього. Так діється тому, що ми переконані – це ненормально. Однак, погано чинить не та особа, яка відчуває сум, а суспільство, яке пропагує такі, а не інші моделі поведінки. У сучасному світі сум та біль, пов’язані з втратою близької особи, належать до заборонених тем. Особі, яка відчуває сум, яка проявляє свій бунт та болісні відчуття, може здаватися, що вона стала тягарем для суспільства. Однак, найкращий спосіб впоратися зі стражданням – це зуміти проявляти його назовні. Ми маємо дозволити собі відчувати смуток, не соромитися слів та сліз. Тільки так можна визволитися від нього.
Зворотний бік любови
Смуток пов’язаний з любов’ю, він є ніби зворотним боком медалі. Якщо ми когось любимо, відчуваємо міцний емоційний зв’язок з конкретною особою, то розлука спричиняє нам чимало болю. Бути людиною – це означає любити, і водночас не забувати, що смерть є реальною частиною нашого життя. І хоча вмирання вписане в людське існування, втрата близької особи може внутрішньо розбити нас. Вона може спричинити, що ми почуватимемося чужими у своєму оточенні.
Пережиття, пов’язані з втратою близької особи, порівнюють до емоційного землетрусу. Особа, яка переживає втрату, почувається так, ніби її присипало землею, почувається відірваною від решти світу.
Все довкола спричиняє їй біль. А щоб вибратися з-під руїн, потрібно чимало зусиль. Це може статися, якщо поволі розбирати ті руїни. Після такого «емоційного землетрусу» мусимо замислитися над власним життям.
Досвід болісного відчуття втрати близької людини є нормальним і природнім, тому що відійшла якась частка нашого життя. Біль також може посилюватися через обставини смерті (вбивство, самогубство, раптова смерть…) або ж через те, як нас повідомили про цю подію (несподівано, не делікатно, не обережно…). Один удівець розповідав: «Коли моя дружина померла, мені здавалося, ніби мене оперують без наркозу». Коли ми втрачаємо близьку особу, нам здається, що ми важко поранені, наші рани кровоточать, а разом з кров’ю ми втрачаємо всі життєві сили. І поки ці рани не загояться, нам важко відчути допомогу оточення. Та навіть якщо рани за якийсь час загояться, то рубці залишаться на все життя.
З книги Ману Кірсе «Печать смутку»
