Перед лицем зла і страждань ми часто залишаємося безпорадними. Перед обличчям невинних жертв нераціонального насильства ми часто залишаємося із питанням: «чому ми не можемо нічого вдіяти?» Ще частіше неможливість вплинути на ситуацію, неможливість віднайти адекватне вирішення спонукає до закидів у сторону Бога, який наче це допустив і залишається мовчазним, відстороненим, нечуйним. Однак, залишається, навіть у ролі безпідставно звинуваченого, як на тому судилищі у Пилата на Літостротоні перед обличчями роз‘яреної юрби. І залишаємося ми: безпорадні, проте небайдужі, розбещені у своїх проханнях та нетерплячі, недовірливі та невірні.
На наступний день після Преображення на горі Тавор, як стверджує євангелист Лука, до Ісуса приходить батько із причинним сином, який кидається то у вогонь, то у воду. Його віра вже похитнулася, адже попередньо він звертався до апостолів із проханням зцілити сина, але вони зазнали невдачі. Звертався у той момент, коли Ісуса не було з ними. Він «узяв Петра, Якова та Йоана, брата його, і повів їх високо на гору». Апостоли залишилися самі, однак із даром Ісуса та силою зціляти і виганяти бісів Його іменем. От і відчули себе повноправними господарями Божої благодаті. Тому й вирішили швиденько подбати про вирішення проблеми згорьованого батька. Замість того, щоб скерувати причинного юнака до Єдиного Цілителя і Спасителя людини – Ісуса Христа, вони заступили шлях до Нього собою. Замість того, щоб звільнити простір для вияву Божої сили і милосердя, вони окупували його своїми намаганнями дати раду самостійно. У той момент, коли Ісус Христос на горі Тавор об’являв Своє божество, апостоли у підніжжя гори виявили свою зранену гріхом людськість. І тому зазнали невдачі.
Знайомо, чи не так? Як часто й ми поводимося так, наче Бога нема серед нас. Як часто і ми у своїх стражданнях, сімейних проблемах і щоденних клопотах залишаємо Його осторонь, на віддалі простягнутої руки. Метаємося то у вогонь, то у воду, намагаючись віднайти вирішення своєї ситуації самостійно, аж до того моменту, коли руки опускаються цілковито, бо нема ні рішення, ні спокою, а лише ще більше клопотів. Відтак наостанок ще звертаємося до Нього, – а раптом допоможе. Проте, зазвичай це звертання наповнене чітко продекламованим списком бажань і прагнень, забуваючи про щоденний вислів у молитві «нехай буде воля Твоя». Бо простір, все одно, повинен залишатися за мною, контроль повинен бути у моїх руках. «О роде, розбещений і невірний!» Та, перш за все, недовірливий.
«Щодо цього роду бісів, то виганяються він молитвою і постом». Молитва – це наші стосунки із Богом, наше визнання Його близькості та перебування у Його присутності. Це безперервне спілкування, через яке збільшується пізнання та зростає довіра. Усе, як у повсякденному житті у спілкування із друзями. Неможливо довіряти Богові, якого не знаємо. Неможливо знати Бога, із яким не спілкуємося. Натомість, піст – це відсікання від себе зла у вигляді гріхів та пристрастей, яке поневолює серце, розум і волю. Це очищення простору власного серця задля того, щоб наповнити його Божим життям. Це звернення до добра навіть серед найбільших проявів зла навколо. Саме тому молитва дозволяє нам простягнути руки до Бога, а піст звільняє ці руки від непотрібних і тимчасових земних речей. Таким чином наші відкриті та порожні долоні здатні бути наповнені Божими дарами і щедротами. Гора, тобто центр нашого життя і його опора, переноситься із наших рук, розуму та серця до рук Божих, у яких знаходимо зцілення, рішення та заспокоєння. А все завдяки цій проростаючій крізь сумніви та самодостатність довірі, розміром із гірчичне зерно.
Сьогодні, у цей воєнний час, ми часто опиняємося перед лицем зла і страждань. Як люди, ми не можемо залишатися байдужими та пасивними, тому намагаємося цьому зарадити. Водночас як люди віри, ми не можемо й забувати про те, що у цьому протистоянні зі злом ми не є самотніми. Господь не втікає від нас і наших проблем на високу гору, але об‘являє Себе у нашій щоденності, серед клопотів та немитого посуду, творячи простір, де добре нам бути. Варто лише дозволити Йому це зробити, надавши у довірі простір для Його сили і милосердя.
Господи, зволь сьогодні наповнити Таворським світлом темряву нашого розпачу, безсилля і безнадії перед лицем цієї жорстокої та безглуздої війни. Прояви Свою силу і милосердя щодо військових полонених, особливо захисників «Азовсталі», щодо порятунку яких ми вже відчуваємо себе безпорадними. Увійди у простір наших страждань, наших хвилювань та пережиття, щоб ми відчули Твою близькість навіть там, де, здавалося, немає місця для божественного. Бо ти Святий, Всемогутній і Вірний…
