Отці-пустинники вважали, що та молитва є доброю після якої хочеться ще трохи помовчати. Церковні служби мали б приносити нам цей сокровенний момент тиші. Чудово, коли співці, духовенство у часі служб здатні окрім нот, виголосів, жестів відчувати подих тиші. Коли усі священнодії народжуються зі цього святого доторку Бога.
Після доброї молитви у храмі, коли почуємо кінцеве «амінь», було б чудово понести дарунок тиші тим, хто її немає. Серед многоти гамірності саме у тиші храму можемо віднайти міцне опертя, точку відліку для наших активностей.
Храм мовчить по-особливому. Думаю не зайвим було б перед кожним богослуженням прийти трохи раніше, щоб налаштувати струни душі на мелодію Бога, що мовчить. Тоді і літургія пройде по-іншому. Ми помилково вважаємо, що молитися це обов’язково щось говорити. Таїнственно промовляє тиша, коли після причасного на Літургії бодай на трохи «(за)мовчить усяка плоть людська, і стоятиме зі страхом і трепетом, і ні про що земне в собі не помишлятиме…», бо «Цар царів і Владика владик приходить щоб датися на поживу вірним».
Sacrum Silentium (лат. свята тиша). Тиша потрібна не лише для того, щоб відпочити від гамору, але передусім для того, щоб почути голос Бога.
Час тиші — кайрос, Божий час, час благодаті, необхідний для відновлення внутрішньої свободи та дистанції. Це час, необхідний для того, щоб побудувати стосунки з Богом, а відтак і стосунки з людьми. Це час переосмислити свої почуття, емоції, бажання, страхи, образи та проблеми. Нарешті, це час духовного та розумового відпочинку.
Благословенного усім мовчання!
