Владика Борис ҐУДЗЯК: Травми глобального українства

Читай також

  • «Коляда перетвориться на гімн перемоги України». Думки Глави УГКЦ про святкування Різдва у час війни
  • Під час аудієнції я запитав Папу Франциска: «А знаєте, що про Вас в Україні говорять?»
  • Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас 
        • Владика Борис ҐУДЗЯК: Травми глобального українства

          Поділюся, якщо це можна так назвати, своїм польовим дослідженням, яке триває понад пів століття в глобальному українстві й Україні, щодо питання травм і того, як минуле впливає на сучасне.

          Колись во врем’я оно я формально займався наукою і старався досліджувати, часом навіть писати. Тепер (але також і тоді) для мене наука – це інструмент, а не остаточна самоціль. Для мене важливішим є питання, як люди живуть, як це життя краще організовувати і як це робити з певною широкою перспективою. Я глибоко вірую, що ми створені Богом жити в цьому світі – і жити вічно. Наше майбутнє включає цю вічність, яка є таїнством. Мої спроби та дослідження я стараюсь лишати відкритими на це. 

          Я родився в 1960 році й пам’ятаю січових стрільців, пам’ятаю, якою була їхня постава, як вони поводилися – ті, які програли Першу світову війну; мій дідо був у Галицькій армії. Цей весь світ мав характеристики модерності, до якої прагнуло українство. Стрункість, ієрархічність, капелюшок чи шапка, молодший не подає руку старшому: існував цілий ряд правил, певних поличок, створених у пірамідальній структурі. В цьому – маючи свої особливості – ми хотіли творити націю. Це нам не вдавалося, не вдавалося не тільки в національному плані, але й особистісному: були великі втрати і травми. Люди тратили близьких, були покалічені – люди отримали те, чого тоді ніхто ще не міг назвати, але це було – посттравматичний шок. І цікаво, як та повоєнна епоха, яка носила травми двох світових воєн, яка носила травми періоду, в якому 15 мільйонів українців було вбито чи загинуло неприродним способом – як вона давала собі раду. Ця дисципліна і цей мус – “ми мусимо старатися” – втискало то, що розлазилося і тріщало, в певні форми. “Хай там у мене все не в порядку, але я прийду у краватці, в тому капелюшку – і суспільна структура, яка має свою традицію, мене трохи підтримає”.

          Одночасно та структура і культура ще не мала інтуїцій про нинішнє розуміння цих психологічних травм – і не до кінця духовно, богословськи їх осмислила.

          Результатом є наше глобальне українство поза межами України. Для інформації: Греко-католицька церква має 19 єпархій поза межами – при тому, що в Україні їх 16. І там, де вона є, там зорганізоване глобальне українство; там, де її немає – його до останнього періоду практично не було. Люди значною мірою, великим процентом, включалися в ці структури. А сьогодні це міняється – лише 5% наших емігрантів включається в структурне життя якоїсь української спільноти. Можливо, тепер, за останні шість місяців, це подвоїлося, потроїлося, але тренд був такий.

          Тепер, дивлячись на це минуле з перспективи, яка збагачена новими психологічними, соціологічними інтуїціями, стає явно, що були глибокі травми, глибокі антагонізми, велике почуття меншовартості, програності. Було певне майже насильство над собою (і часом над дітьми), щоби з того вийти. Це був процес, досить напружений процес, – і це напруження вибухало. І факт є, що в різних країнах, якщо не брати Бразилії та Західної Канади сто років тому, з кожним поколінням 80% українців від українства відходили.

          В Україні моє польове дослідження почалося 1978 року, коли я приїхав уперше, потім у 1988 році, коли я тривалий час стажувався в Києві. Останні двадцять років я по 5–7 разів на рік (з ковідною перервою) приїжджаю в Україну. І тут ясність цих травм дуже чітка. Наш університет дуже свідомо поставив собі завдання: як допомогти людям довіряти одне одному. І ми вибрали один із багатьох різних інструментів: запросити людей з неповносправністю жити в нас, бо вони не переймаються, ким ти є – у них є основне прагнення, щоби був стосунок. Вони питають: чи ти можеш мене любити. І це найважливіше педагогічне питання. Питання у вихованні.

          Отже, що ми маємо зараз. Ми маємо війну, в якій, думаю, вже є сто тисяч українських смертей, ще п’ять разів стільки покалічень. Є безпрецедентна еміграція: за три місяці 14 мільйонів людей змінили своє місцепроживання. 5 мільйонів українців перебувають удома, але не можуть жити без гуманітарної допомоги.

          Це щось інше є. Це не є сім мільйонів вбитих на цій території за шість років чи 15 мільйонів за, скажімо, 35 років. Хоча невідомо, ще що буде. Але ми живемо не в модерний час, ми живемо в постмодерний час. Серед нас є представники суспільства, які в двадцять років одружувались, приймали рішення і в 21 були батьками, матерями, у сорок були бабусями, дідусями. Сьогоднішня молодь не хоче або не хоче і не здатна з певних причин на такі рішення. Але має чутливість до глибини цих травматичних питань.

          Що потрібно, щоби виходити з цих травм минулого? Їх треба назвати. З нацизмом це сталося. І Захід, і комуністичний світ нацизм назвав – і це стало одним із найбільших табу в глобальному контексті. Путін у своїй Росії на цьому будує рашизм чи використовує це для утвердження рашизму, бо це спільний знаменник – всі щодо цього погодились: нацизм є поганим. А про комунізм такого не було: цілому світі можна бути комуністичним професором – як я у 1980-х учився в Італії, то, думаю, 80% професури були «червоними». Немає ні табу, ні сорому.

          Для того, щоби ми дали раду з тими травмами, які є і які поглиблюються, цей процес має відбутися інтелектуально, суспільно і юридично в національному і міжнародному порядку ще й над комунізмом – а тепер і над рашизмом. Він має бути названий, має бути проаналізований і має бути осуджений. Він має стати табу. Перед нами, інтелектуалами, постає велика робота: перетворити цю спонтанну світову – досить поширену, але очевидно не всеосяжну – солідарність у чітке розуміння, що відбулося, що відбувається, чому це є недопустимим, якими є наслідки цього. І тоді ми можемо ефективно братися до того, щоб ці рани виліковувати.

          Ми живемо в епоху, коли антропологія дуже звузилась. З одного боку, здається, що вона поширилась, що ми розкриваємо психологію і розуміємо її різні грані, і глибину, і складність. Ми вже століттями глибоко, в науковий спосіб, займаємось біологією, наша медицина робить дійсно чуда. Але ми живемо в час, який не лише забуває, але часом боїться і далі воює з духовним виміром – з тим, що людина має душу. Очевидно, це є дискусійне питання. Але я глибоко переконаний – якщо наша антропологія цим буде нехтувати, ми ніколи не дамо собі раду з такими травмами, бо ці травми слід бачити не лише в перспективі «до смерті», смерті тілесної. Вони повинні мати широкий контекст вічності. Я дякую українським солдатам, бо  думаю, що ця глобальна солідарність є пов’язана з пережиттям наших захисників, і зрештою вас всіх, які так чи інакше тримають фронт в Україні.


          Можливо свідомо, але, мабуть, більше підсвідомо ця постава і ця жертовність, ця готовність ризикувати своїм життям і його віддати полонить увагу світу – цей біблійний мотив Давида, який стоїть проти Голіафа і не знає про happy end, але знає, що смерть є навіть дуже можливою. За тим, мені здається, стоїть віра у вічність. Я не думаю, що ми є бджоли, які  можуть вжалити і свідомо не знати, що це буде кінцем. Вони мають біологічні, хімічні рефлекси – а в нас є любов, в нас є пам’ять, в нас є пісня і в нас є дух.

          Сьогодні Україна є епіцентром економічних, політичних, дипломатичних, енергетичних і продовольчих змін. Але, думаю, найважливішим, що змінюється, є розуміння людини. Відкривається глибина таїнства, відкривається значення життя і смерті, з’являється знову віра у вічне життя. І коли ти не боїшся смерті й віриш у вічність, чуєш Божу любов, ти можеш в цілком інший спосіб боротися, в інший спосіб жити і в інший спосіб своє життя віддавати. І мені здається, що саме в цьому буде дуже важливий аспект нашого розуміння того, що з нами відбувалося і відбувається, і як нам дати раду з усіма нашими травмами. 

          Виступ на візійній конференції УКУ – НаУКМА “(Життє)стійкість після перемоги: безпекові виміри суспільного життя українців”

          Тема: “Травми минулого і безпека майбутнього”

          Львів, 10 вересня 2022 р. 03.10.2022

          Джерело: ZBRUC

          Читай також

        • «Коляда перетвориться на гімн перемоги України». Думки Глави УГКЦ про святкування Різдва у час війни
        • Під час аудієнції я запитав Папу Франциска: «А знаєте, що про Вас в Україні говорять?»
        • Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас 
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.