МАТИМУТЬ ПОШАНУ
∼
Мабуть, Бога можна здивувати жорстокістю.
Закам’янілістю.
Однією і тією самою реакцією на любов.
Бо Він не перестає надіятися, що достукається до кожного.
•
Бог вірить в мене до останку.
Вірить у мої зміни.
Посилає до мене Ісуса щоденно.
Можливо, саме це ще досі не дає мені забути, що я люблена.
Бо незважаючи на мій внутрішній стан і забрудненість мого серця Він далі готовий до мене приходити.
•
Бог має свою частку в моєму житті, яку приходить отримати.
Яка таки Йому належить, як власнику.
Він дав мені життя, щоб я його доглядала.
Приносила плоди.
Він дав мені для цього усі умови і засоби.
А найголовніше – свою довіру.
І сумно, коли я це занедбую.
•
Господи, приходь знову. Перетворюй моє кам’яне серце на любляче.
∼
НОМ Мр 12,6-7: «Ще мав єдиного сина возлюбленого, і його послав до них наостанку кажучи: матимуть пошану до мого сина. Та виноградарі ті казали між собою: це спадкоємець, ходіть уб’ємо його, і спадщина буде наша.»
16 та 31 тиждень по ЗСД, п’ятниця Мр 12,1-12
Сестра Антонія Шелепило, Плани на завтра
