Четверте прохання Господньої молитви видається нам «найбільш людським» з усіх прохань: Господь, що скеровує наш погляд на найважливіше, на «єдино потрібне», все ж знає і про наші земні потреби і визнає їх. Кажучи учням: «Не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та що пити» (Мт. 6:25), Він все-таки запрошує нас молитися про їжу, передаючи таким чином наші клопоти Богові. Хліб є «плодом землі та людської праці», але земля не приносить плоду, якщо не приймає згори сонця і дощу. Ця, незалежна від нас взаємодія космічних сил, протистоїть спокусі нашої гордості – самостійно і лише своїми власними силами давати собі життя. Така гордість чинить світ жорстоким і холодним. Вона в кінцевому підсумку нищить Землю; інакше не може бути, тому що ця гордість протистоїть тій істині, що ми, люди, призначені для самозречення; що лише у відкритості перед Богом ми стаємо великими, вільними і самими собою. Ми маємо право просити, і ми повинні просити. Ми знаємо: якщо вже земні батьки своїм дітям, що в них просять, дають добро, то Бог не пошкодує для нас благ, які може дарувати лише Він (пор. Лк. 11:9-13).
Святий Кипріан у своєму викладі Господньої молитви звертає увагу на два важливі аспекти цього прохання. Як уже при поясненні слів «Отче наш» він підкреслював далекосяжне значення слова «наш», так і тут він стверджує, що йдеться про «наш» хліб. Тут також ми молимося в спільноті учнів, у спільноті дітей Божих, тож ніхто не може думати лише про себе самого. Звідси випливає наступний крок. Ми молимося про наш хліб – отже, і про хліб для іншого. Хто має надлишок хліба, той покликаний поділитися ним з ближнім. Святий Йоан Золотоустий, пояснюючи Перше послання до Коринтян, підкреслює, «що кожен шматок хліба якимось чином є шматком того хліба, що належить усім, хліба світу». Отець Кольвенбах додає: «Як можна при закликанні імені нашого Отця над Господнім столом та при святкуванні Господньої трапези взагалі себе звільняти від знання непорушної волі допомагати всім людям, своїм братам, отримати щоденний хліб?» (цит. вид., с. 98). Проханням у формі множини Господь нам каже: «Дайте ви їм їсти» (Мр. 6:37).
Важливим є і друге міркування Кипріана. Той, хто просить хліба на сьогодні, є вбогим. Ця молитва передбачає вбогість учнів. Вона передбачає людей, що відмовилися від світу, його багатства та його блиску заради віри, і просять лише потрібного для життя. «Учень Христовий, якому забороняється турбуватися про завтрашній день, праведно випрошує собі денних харчів: була б суперечність і невідповідність у тому, якщо б ми шукали в цьому столітті харчів на довгий час, коли просимо про швидке пришестя Царства Божого» (De domenicaoratione 19, цит. вид., с. 281 [російською: О молитве Господней 19, цит. вид., с. 263]). У Церкві мають завжди бути люди, які полишають все, щоб наслідувати Господа; люди, що радикально уповають на Бога, на Його доброту, що нас живить, а отже, люди, які у такий спосіб встановлюють знак віри, що струшує нас від нашої бездумності та маловір’я.
Такі люди, що так довіряються Богові, що не потребують жодної іншої опори, крім Нього, мають для нас важливе значення. Вони своїм прикладом закликають нас довіритися Богові, покладатись на Нього в найскладніших життєвих ситуаціях. Разом з тим, ця вбогість, мотивована стремлінням цілком і повністю віддатися служінню Богові і Його Царству, є виявом солідарності з усіма вбогими світу, завдяки чому в історії встановлюється нова система цінностей і демонструється готовність до нового служіння: готовність заступитися за інших.
Але прохання про хліб, про хліб саме лише на сьогодні пробуджує й спогад про 40-річну мандрівку Ізраїля в пустелі, під час якої народ жив манною – хлібом, який Бог посилав із неба. Кожен міг збирати лише стільки, скільки було потрібно на цей день; лише шостого дня тижня було дозволено збирати дар на два дні, щоб так дотримуватися заповіді суботи (Вих. 16:16-22). Громада учнів, що кожного дня наново живе добротою Бога, оновлює досвід мандруючого Божого народу, якого і в пустелі живить Бог.
Так прохання про хліб лише на сьогодні відкриває перспективи, які перевищують горизонт щоденно необхідної поживи. Воно передбачає радикальне наслідування вузької спільноти учнів, що відмовляється від володіння майном у цьому світі і долучається до шляху тих, хто «безчестя Христа вважав більшим багатством за скарби Єгипту» (Євр. 11:26). З’являється есхатологічний горизонт – майбутній, що важливіший і реальніший за теперішній.
Так ми торкаємося одного слова цього прохання, що в наших звиклих перекладах звучить просто: хліб наш «насущний» дай нам сьогодні. Словом «насущний, щоденний» передається грецьке слово «επιουσιος», про яке один із великих знавців грецької мови, богослов Ориген (пом. бл. 254) каже, що його поза Євангеліями в грецькій мові немає, воно створене євангелістами. Хоча тим часом в одному папірусі V ст. по Р. X. і знайшли доказ наявності цього слова, але сам він не може дати певності щодо його значення, в усякому разі дуже незвичайного і рідкісного.
Досліджуючи етимологію[1] і контекст цього слова, ми бачимо, що є на сьогодні два головні тлумачення. Одне каже, що слово означає «необхідний для буття, насущний [хліб]»; отже, тоді прохання мало б звучати так: «Дай нам сьогодні хліба насущного; хліба, необхідного нам для того, щоб жити». Інше тлумачення каже, що правильний переклад ось який: «Майбутній [хліб]» – на наступний день. Але прохання про отримання сьогодні хліба на завтра видається позбавленим сенсу, виходячи зі способу життя учнів. Вказівку на майбутнє можна було б радше зрозуміти, якщо б молилися про справді майбутній хліб: про справжню манну Божу. Тоді це було б есхатологічним проханням, проханням про дарування передчуття прийдешнього світу, проте, щоб Господь вже «сьогодні» дарував майбутній хліб, хліб нового світу – Себе Самого. Тоді прохання набуває есхатологічного значення. Деякі давні переклади звучать подібно, наприклад, Вульгата[2] святого Єроніма[3], яка це загадкове слово перекладає словом «supersubstantialis» – це вказує на нову, вищу «субстанцію», яку Господь нам дарує в святій Тайні як справжній хліб нашого життя.
Справді, Отці Церкви практично одностайно розуміли четверте прохання Господньої молитви як Прохання про Євхаристію; в значенні євхаристійної молитви перед престолом молитва «Отче наш» міститься в тексті божественної Літургії. Це не означає, що так усувається просте земне значення просьби учнів, яке ми раніше з’ясували, як безпосереднє значення тексту. Отці мають на увазі різні виміри слова, що починається з прохання вбогих про хліб на цей день, але саме таким чином – споглядаючи на Отця Небесного, що нас живить – нагадує про мандруючий Божий народ, якого живив сам Бог. На основі великої промови Ісуса про хліб, чудо з манною вказує християнам через них самих на новий світ, в якому Логос[4] – вічне Слово Боже – стане нашим хлібом, поживою вічної весільної трапези.
Чи можна так мислити чи не є це фальшивим «богословствуванням» над словом, що розумілося просто по-земному? Сьогодні страх перед цими «богословствуваннями» не є зовсім необґрунтований, але часто й не вартий перебільшення. Гадаю, що при викладі прохання про хліб треба було б тримати в полі зору глибший контекст слів і вчинків Ісуса, в якому велику роль відіграють важливі змісти людського життя: вода, хліб і – як знак урочистості та краси світу – виноград і вино. Тема хліба займає важливе місце в Ісусовій Благовісті – від спокуси в пустелі через помноження хліба аж до Тайної Вечері.
Велика промова про хліб у шостій главі Євангелія за Йоаном розкриває весь простір значень цієї теми. Спочатку тут ідеться про голод людей, які слухали Ісуса і яких Він не відпускає, не нагодувавши, отже, без того, щоб не дати їм «насущного хліба», необхідного нам для життя. Але Ісус не зупиняється на цьому і не зводить потреби людини до хліба, до біологічних і матеріальних потреб. «Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих» (Мт. 4:4; Втор. 8:3). Дивовижно помножений хліб нагадує про чудо з манною в пустелі, вказуючи таким чином через себе на щось вище: на те, що істинною поживою людини є Логос, вічне Слово, вічний Сенс, з якого ми походимо і до якого ми прямуємо. Якщо це перше поглиблення значення хліба поза межами матеріального каже лише те, що відкрила й може відкрити велика філософія, то слідом за ним йде й наступне: вічний Логос конкретно стає хлібом для людей, щойно «воплотившись» та промовляючи до нас людськими словами.
А далі йде третє, найсуттєвіше поглиблення значення, яке, однак, дратує людей із міста Капернаума: Воплочений віддає Себе нам у святій Тайні, і щойно так вічне Слово в усій повноті стає Манною, даром майбутнього хліба вже сьогодні. Проте потім Господь ще раз усе підсумовує: це найбільше воплочення є й справжнім одухотворенням: «Оживлює дух, тіло ж не допомагає ні в чому» (Йо. 6:63). Хіба можна допустити, що Ісус у проханні про хліб виключив усе те, що Він нам про хліб каже і що Він нам як хліб хотів дати? Якщо ми сприймаємо цілу Ісусову Благовість, то євхаристійний вимір у четвертому проханні молитви «Отче наш» вилучити неможливо. Прохання про щоденний хліб для всіх важливе саме в його земній конкретності. Але саме через це воно нам і допомагає покинути суто матеріальну сферу і вже тепер просити «завтрашнього», нового хліба. А просячи сьогодні «завтрашнього», ми чуємо заклик вже тепер жити завтрашнім, любов’ю Бога, що кличе нас усіх до відповідальності один за одного.
Тут я хотів би ще раз надати слово Кипріану, що наголошує на обох значеннях вислову. Але він пов’язує слово «наш», про яке ми вели мову попередньо, саме і з Євхаристією, що в особливому сенсі є «нашим» хлібом, хлібом учнів Ісуса Христа. Він каже: ми, маючи право приймати Євхаристію як наш хліб, все ж завжди маємо просити про те, щоб ніхто не залишався геть відрізаним, відокремленим від Тіла Христового. «Ось тому ми й просимо щодня, щоб даний був нам хліб наш, щоб нам, які перебуваємо і живемо в Христі, не віддалитися від освячення і Тіла Його» (De domenica oratione18, цит. вид., с. 280-281 [російською: О молитве Господней 18, цит. вид., с. 262]).
[1] Етимологія – розділ лінгвістики, який вивчає походження слів мови.
[2] Вульгата – переклад Біблії латинською мовою, здійснений святим Єронімом; у XVI ст. Тридентським собором проголошений автентичним.
[3] Єронім – (бл. 347 – 419/420): священик і Вчитель Церкви, що зробив переклад Біблії латинською мовою, актуальний донині – «Вульгату» (сьогодні в новому перекладі – «Нова Вульгата»).
[4] Логос – (гр.: «слово»): у філософському аспекті означає впорядковане мислення та істинний вислів, обґрунтований аргументами. В біблійному аспекті Логос – це Слово Боже, Його Об’явлення, з допомогою якого Він формує і керує світом та історією, творить і знову забирає до Себе життя. Остаточне Об’явлення Слова Божого – це Ісус Христос (Йо. 1:1-18).
Із книги Йосифа Рацінґера (Папи Бенедикта XVI) «Ісус з Назарету»
