Одне з семи діл милосердя щодо душі це – «образу зі серця прощати». Ключовим словом тут є серце. Ми минулого разу казали, що прощаючи, ми захищаємо наш внутрішній світ, наше серце від отрути ненависті, злоби і помсти.
Прощення – це Боже діло. Є така побожна розповідь про Ангела, який наблизився до Господа Бога і спитав Його: «Господи Боже, а що ж Ти робиш впродовж усієї вічності?», – на що Господь відповів: «Я – прощаю». Так, Бог прощає завжди, Він готовий прийняти у свої обійми кожного грішника, що кається, Бог не виношує в своєму серці задумів помсти чи руїни, адже Він сам об’явив: «Я не хочу смерти грішника, але – щоб він навернувся і жив» (пор. Єз. 18, 23.32).
Якщо ми обираємо дорогу прощення, то ми уподібнюємося до Бога і тоді – Божа перемога у нашому житті над силами агресії і ненависті – питання тільки часу. Бо Бог у Христі Воскреслому вже переміг диявола і його слуг. І Він зробить учасниками цієї перемоги кожного, хто, за прикладом Ісуса невинно страждає, але не дозволяє, щоб зло окупувало та затруїло його серце.
Якщо з нашого серця має вийти прощення, то спершу в нього мусить увійти Божа любов. Вона має зцілити наше серце з тієї рани, яку завдав нам кривдник, укріпити нас у добрих намірах і зробити нас вірними Богові аж до кінця та здатними опертися спокусі наслідування смертоносної поведінки агресора.
«Ми не такі, як ви!» – казав наш воїн-захисник, витягуючи з-під завалів пораненого окупанта, який просив, щоб той його добив… Ось – приклад переміненого серця, серця, яке не зміг окупувати ворог, передовсім ворог невидимий – диявол. Тому цей воїн і став знаряддям захисту життя, а не агресії, яку несе диявол. Так любити – не просто, але це – єдиний шлях до справжнього спокою і до справжнього щастя.
Ось як роздумує Св. Отець Франциск про це: «Як важко виглядає не один раз прощати! І тим не менше, прощення є знаряддям, покладеним в наші слабкі руки, щоб ми могли осягнути спокій серця. Позбутися жалю, злості, насилля і помсти це – передумови для щасливого життя» (Обличчя милосердя 9).
Людина, яка зберегла чистоту свого серця, здатна побачити трагедію свого нападника, який перебуває у тенетах пекла, а тому з її серця виходить не бажання смерті, але бажання покаяння і спасіння для свого кривдника. Як не згадати у цьому контексті слова Блаженного отця Омеляна Ковча, який з концентраційного табору Майданек писав до своїх рідних: «Не сумуйте за мною, радійте зі мною. Моліться за творців цього табору, – бо вони – єдині, хто потребує наших молитов».
«Серце чисте створи в мені, Боже, і духа правого обнови в нутрі моєму!» (Пс. 50, 12).
