«Йоан же у відповідь промовив: «Не може людина щось приймати, коли не дано воно їй із неба. Самі ж свідчите мені, що я казав: Не Христос я, лише послано мене поперед нього. У кого молода, той і молодий. Дружба ж молодого, що стоїть та й слухає, вельми на голос молодого радіє. Отака й моя радість, що оце сповнилося! Йому треба рости, мені ж маліти» (Йо. 3, 27-30).
Радість і смирення – два мотиви, присутні у словах і в поставі Йоана Христителя. Справді, виликавши загальне зацікавлення народу своєю неординарною особистістю, так що «виходили до нього Єрусалим і вся Юдея, і вся околиця йорданська» (Мт. 3, 5), Предтеча водночас дає приклад великого смирення. На запитання посланців від фарисеїв, чи, бува, він не є Месією, Йоан відразу відказав: «Ні», відтак не дозволив називати себе Іллею, ані навіть не приписав собі титулу пророка, хоч насправді був великим пророком свого часу, – але назвав себе «голосом вопіющого в пустині» (Йо. 1, 23).
Смирення є основою і джерелом справжньої величі. Воно проявляється не в запереченні Божих дарів, але у прийнятті своєї місії і свого стану так, як це передбачено у планах Божих. Йоан зі спокоєм приймає цю місію, яку йому надав Бог у своїх планах, і не прагне поставити себе на місце когось іншого – чи то пророка, чи Іллі, чи, тим більше – Месії. Прийняти себе тим, ким ми є, не порівнювати себе з іншими, вірно сповняти Божу волю, – ось шлях смирення, яке є джерелом внутрішнього миру.
Ще одним виявом смирення є відсутність заздрості та здатність щиро радіти успіхами іншого. Саме це спостерігаємо в поставі Йоана Христителя. Отримавши вістку, що Ісус, якому він готував дорогу, втішається великою популярність і «усі до Нього йдуть» (Йо. 3, 26), Йоан спершу наголошує на тому, що кожна людина має свій окремий дар «із неба», то ж немає ніяких підстав бентежитися, чи тим більше заздрити, а відтак виражає свою щиру радість від того, що у світі довершується Боже діло, а він, Йоан, може бути вірним слугою, свідком і знаряддям у цій великій Божій справі.
Смирення проявляється також у тому, що людина зі спокоєм приймає перспективу «відходу», завершення своєї місії на цьому світі та розуміє, що інші, ті, що приходять після неї, будуть продовжувати її діло і, правдоподібно, зроблять це не гірше, а навіть краще від неї. Йоан «відходить у тінь», але це ні в чому не применшує його значення і його ролі в історії спасіння. Він бачить і розуміє, що завдяки його служінню буде зростати і утверджуватися Боже Царство, яке приносить зі собою Христос Господь: «Йому треба рости, мені ж маліти».
Споглядаючи на постать цього великого пророка, вчімося від нього простоти, смирення і вірності у сповненні нашого покликання на цьому світі, щоб стати причасниками радості, яку Господь для нас приготував.
