«Не як ото манну їли батьки ваші, а померли: хто цей хліб споживатиме, той повіки житиме» (Йо 6,58).
Христос звертається до юдеїв, посилаючись на епізод зі Старого Завіту. «Простежте Писання, – говорить Він перед тим, – в яких, як ото ви гадаєте, ваше життя вічне, – а й вони свідчать за мене» (Йо 5,39). І ми це можемо простежити, адже, за словами св. Августина, Новий Завіт прихований у Старому, а Старий розкривається в Новому. Але і в одному, і в другому присутній Христос – «учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр 13,8).
Той Самий, Який вивів Ізраїля з Єгипту, перевів через Червоне море, врятував з руки «гонителя-фараона». «Як манну дощ послав» і «воду із каменя виточив» (Великий покаянний канон Андрея Критського) людям Своїм, щоб забезпечити їх усім необхідним у пустелі, забезпечити життям. А, головне, надавав впевненості Своєю присутністю – вдень хмарою, а вночі вогненним стовпом. «Господь же йшов перед ними вдень хмаровим стовпом, щоб проводжати їх у дорозі, а вночі вогненним стовпом, щоб їм присвічувати» (Вих 13,21). «І як хмара піднімалася з-над храмини, сини Ізраїля рушали в дорогу в усіх своїх переходах. А як хмара не піднімалась, то й вони не рушали аж покіль вона знову не піднімалась» (Вих 40,36-37).
Як би й нам хотілося мати таку певність у всіх наших дорогах і починаннях! Що Бог благословляє те чи інше наше діло або просто є присутній поряд. «Христос посеред нас!» – вітаємось ми, але ця глибока фраза стає формальністю, елементом етикету, чимось на кшталт банального «Привіт!» Хоч, якщо вдуматись, вона мала би бути виявом нашої віри у Його постійну присутність.
Він є справді посеред нас. В невидимий спосіб. Але не тільки. Христос навмисне відсилає своїх слухачів до побуту Ізраїльського народу в пустелі, до часу видимої присутності Бога серед них і видимої турботи про їхні потреби. Щоб запропонувати щось більше.
Ізраїльтяни, каже Він, хоч і досвідчували Божу турботу про себе, отримували все необхідне для життя, однак померли. Натомість повноту життя пропонує у Собі Самому. «Я – хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки. І хліб, що його я дам, це – тіло моє за життя світу» (Йо 6,51).
Для сучасників Ісуса Христа ця мова видавалася жорстокою. «Як отой може нам своє тіло дати їсти?» (Йо 6,52). Нам, християнам, у цьому розумінні легше. Чуючи про хліб з уст Ісуса Христа, нам одразу на гадку спадає Євхаристія, яку Спаситель заповідав чинити на спомин про Його хресну Жертву і Воскресіння. І не просто чинити, а й самим брати у ній участь.
Настільки близько єднатися з Ним, щоб присутність Його досвідчувати вже не у зовнішніх знаках – хмарі, стовпі, а в освячених Дарах і нас самих, коли ці Дари приймаємо.
Причастивши вірних, священик читає молитву благодарення, яка не лише виражає вдячність Богові за ці Дари, а й прохання: «Справ нашу путь, утверди нас усіх у страсі Твоїм, збережи наше життя, утверди наші стопи». Щоб Господь керував нашим життям вже не через зовнішні знаки, а із нашого серця. Щоб освятив усе наше єство – дух, душу, тіло, думки, слова, вчинки. Щоб помолившись Літургію і прийнявши Святе Причастя, ми вийшли з храму переміненими, кращими. Щоб часто і з благоговінням приймаючи його, все більше й більше очищали наш розум та сумління і давали можливість Христові через них скеровувати життя наше саме на те, що вгодне Йому. А те, що вгодне Йому, корисне й нам і дозволить жити Божественним життям вже тут, на землі, та повнотою осягнути його в Небі. Амінь.
Василь КАЛИТА для ДивенСвіту