Пів сотні української молоді зі Східної та Центральної України, яка на запрошення «Католицької Акції» перебуває в Італії, ділиться своїми пережиттями і свідченнями про війну в нашій країні з європейцями.
― Ми ― не музейні експонати, а живі люди, які приїхали сюди, щоб свідчити життя, бути свідками життя в драмі смерті. Цінності не є чимось flexible, а цінностями є те, за що сьогодні українці віддають свої життя , боронячи спокій і мир Європи, ― розповідає організатор поїздки, заступник голови Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ отець Роман Демуш, який супроводжує групу української молоді у мандрівці Італією.
Ділилося кількома важливими думками від учасників цієї поїздки, під час якої, як казав раніше отець Роман Демуш, «маємо стати голосом, криком, воланням нашого народу!».
Сурмачевська Катерина, 19 років, Одеса
― Насправді поїздка до Італії ― це неймовірна можливість, цінний досвід і навіть місія для мене. Це можливість розповісти більше про сильну та могутню Україну, відчувши реальність війни. Зустріч і життя з італійською родиною дає можливість обговорити війну та її особистий вплив.
Це досвід, який охоплює навички спілкування, розуміння життя людей і традицій, а також сприяння духовному розвитку. Найважливіша місія ― продемонструвати італійцям і всьому світу, що Україна витривала, стоїть, молиться і бореться. Італія ― прекрасна країна з доброзичливими людьми, які готові прийняти нас.
Я говорю правду про війну, розповідаю про ситуації, які мене глибоко вразили. Маю двох старших братів ― обидва на фронті. Згадуючи їх щасливими, безтурботними дітьми, я й уявити не могла, що їх чекає така доля. Вони гідно виконують свій обов’язок перед Батьківщиною.
Крім того, цивільна молодь, яка нещодавно втекла з-під окупації, ділиться з нами жахливими історіями про дії росіян. Описувати життя під окупацією, перебувати у фільтраційних таборах (які росіяни називають «інтерв’ю») і виходити зі сльозами ― це неймовірний біль… Ніхто не повинен піддаватися таким тортурам.
Полонені ― це окрема трагічна історія. Наші в’язні зазнають знущань і живуть у пеклі. Дехто каже, що краще смерть, аніж полон. Так бути не повинно! Нам дуже важливо, щоб нас зрозуміли і почули. Сподіваюся, що весь світ прислухається до нашого голосу.
Шпіцер Анастасія, 16 років, м. Фастів
― Я можу описати одну зі своїх ран такою ситуацією: перебуваючи у Відні під час святкування Нового року, я бачила феєрверки та чула гучні вибухи ― від них моє тіло тремтіло. Думаю, що це один із наслідків тривалої війни.
Ця травма залишається в кожного українця. Зрештою, ми всі відчували цей біль втрати когось або чогось. Після багатьох атак росіян під час війни я переживаю напади паніки. І, на жаль, постійний страх за своє життя та життя своєї родини.
Насправді, ці почуття складно передати словами, зрештою, як і більшості українців.
На мою думку, війна має три фронти. Військові, інформаційний та молитовний фронт. Молитва ― це зброя, яка не вражає тіло людини. Молитва ― це те, що можуть робити ті, хто не вміє боротися. Насправді, в молитві ми єднаємось, що дозволяє нам бути сміливими, сильними, незалежними та вільними.
Підготувала Наталія Павлишин
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
