Пр 12:18: «Дехто говорить, як мечем січе, язик же мудрого лікує.»
Думаю над тим, як я спілкуюся з людьми.
Свідком яких розмов стаю.
І зауважую, що вміння говорити зріло – це багаторічна праця.
“Я кажу правду в очі, а мене не хочуть слухати,” – каже мені побожна пані.
“Можна сказати правду так, що від неї людина в реанімацію потрапить,” – відповідаю я їй.
Яка мета моїх слів?
Чи можна різкими словами помогти у будуванні стосунків?
Чи я б хотіла чути такі слова/тон/спосіб, який використовую для спілкування?
Чи я в розмові створюю атмосферу, в якій добре, безпечно і хочеться ту розмову підтримувати?
Коли музиканти дивляться на нотний аркуш із твором, то бачать певну мелодію. Але кожен її зіграє по-своєму. Хтось – технічно ідеально, хтось емоційно, хтось із помилками.
Так само з текстом. Зміст того, що я кажу, залежить від моїх навичок доносити суть: сказати це з любов’ю, уважністю, випалити у лоб, як з рогатки, емоційно, лагідно чи байдуже.
Справа в тому, що слухачі чують не лише текст, а й емоції, обличчя, на якому написано те, що несказане. Чують претензію в голосі чи злість, або знецінення чи критику.
І закриваються. Ізолюються. Мовчать.
Є люди, які не говорять між собою роками, хоч живуть поруч.
І це трагедія.
Майже кожна людина має досвід важкої розмови.
Розмови, де її не почули.
Де вона не вміла почути.
Де їй не дали сказати.
Де вона не зрозуміла.
Де її зранили.
Але якщо мої слова – не меч, який рубає, а щось зцілююче і добре, то й відповідь найчастіше буде такою.
“Найбільша розкіш – це розкіш людського спілкування,” – писав Екзюпері.
Але це не просто розкіш, це найважливіше вміння, якого варто вчитися усе життя.
Бо лише ті, кого почули, навчаться чути інших.
Вимовляти слова можуть мільйони людей.
Але скільки з них навчилися мистецтва спілкування?
Джерело: Сестра Антонія Зоряна Шелепило
