Що відбувається, коли ми приходимо до Плащаниці

Відбувається зустріч з Любов’ю — без умов і без меж.

Бо ми припадаємо не просто до полотна.

Ми припадаємо до Того, Хто добровільно прийняв смерть…

щоб ми жили.

Плащаниця — це не лише знак скорботи.

Це спомин про найбільшу жертву.

Про Того, Хто терпів — не нарікаючи.

Хто мовчав, коли Його ображали.

Хто прощав, коли Його вбивали.

«Отче, прости їм, бо не знають, що чинять…»

Ці слова Ісуса з хреста — звернені і до нас.

У тиші Страсної П’ятниці ми стоїмо поруч з Йосифом з Ариматеї.

Він поспіхом, але з глибокою пошаною, зняв тіло Ісуса з хреста, загорнув у полотно, поклав у новому гробі.

Цей поспіх — не байдужість.

Це біль, що не має слів.

Це смуток, який не встигає оплакати втрату.

Але навіть у цьому поспіху — стільки любові.

І ось ми стоїмо біля Плащаниці.

Хтось із зневірою і розпачем.

Хтось із надією на зцілення.

Хтось зі сльозами за рідними.

Хтось із щирим розкаянням.

І кожному — Христос простягає руку.

Навіть у Своїй смерті — Він дарує життя.

Плащаниця — це тиша, у якій говорить Бог.

Приходячи до Плащаниці, ми вклоняємося не поразці,

а тій Любові, яка сильніша за смерть.

І саме в тиші Страсної П’ятниці народжується Надія.

Автор: отець Ігор Яців