Широкомасштабна війна проти України увиразнила наші травми та слабкості, але й при цьому підсилила довіру, співчуття, взаємодію і духовні прагнення нашого суспільства.
Зрештою, цивілізаційні зміни, які зараз із нами відбуваються, можуть зробити Україну прикладом для інших країн світу.
Про це ми говорили під час інтерв’ю для спецпроєкту НАЗК.
У нашому бутті, нашій тотожності є глибокі травми. Взагалі, якщо подивитися на історію ХХ століття, українців як народу і держави могло й не бути.
Одна за одною йшли геноцидні хвилі, якими ставили собі за мету нас або цілковито стерти з лиця землі, або зробити біомасою чи рабами.
Від 1914 до 1950 року на території України 15 мільйонів людей було вбито, або вони померли неприродною смертю.
Історики вважають, що з 1932 по 1945 роки минулого століття українська земля була найнебезпечнішою територією у світі. Тімоті Снайдер влучно її назвав кривавими землями.
Ця травма не могла пройти безслідно. Ми бачимо, як на людей вплинули п’ять місяців війни: посттравматичний синдром є як у військових, так і в цивільних, зокрема у дітей. А у ХХ столітті такі жахіття були довготривалими, переходили з покоління в покоління. Ми лише тепер змогли зрозуміти цю транспоколіннєву травму й ідентифікувати її наслідки.
Основним наслідком травми, на мою думку, є те, що нам часто бракує взаємної довіри.
Враховуючи те, що у тоталітарній системі зовнішні чинники чи люди були небезпечними, треба було навчитися надягати маску, ставити фасад, вибудовувати мур. І вже з-за тих захисних механізмів українці поколіннями дивилися на зовнішній світ і будували стосунки з іншими.
Такий надмірний захист, безперечно, необхідний у час терору та переслідувань, сьогодні ускладнює життя. Адже довіра – це основний капітал у громадянському суспільстві. Це система, що базується не лише на законах, де є ризики покарань, але й система довіри, глибших людських стосунків, взаємної любові.
Більше того, недовіра є передумовою для корупції, яка пронизує й наш бізнес, і політику, й освіту, й медицину.
На взаємній довірі будується система податків, а також щось таке просте і буденне як життя звичайного під’їзду багатоквартирного будинку.
Думаю, кожен українець може ідентифікувати у своєму житті, як на нас впливає тоталітарна травма.
Тому цю багаторівневу тривалу травму недовіри вилікувати остаточно можна лише любов’ю, відповідальністю, терплячими, добрими стосунками, які поступово будують довіру, а не нищать її.
Вважаю, що це вже відбувається. Через Майдани та війну, через великі жертви та страждання ми здійснюємо паломництво: від страху і недовіри до іншого – до гідності та поваги.
Приїхавши в Україну вже втретє за останні два місяці, бачу, як ті середовища, з якими я мав нагоду спілкуватися, працюють, наче вулики, де кожна бджілка знає своє завдання – говорять мало, не жаліються і не гаять сили на зайві емоції.
Відбувається системна праця: допомога армії, допомога ближньому. Власне, це і є громадянське суспільство, і воно відрізняє Україну від Росії.
Досвід війни та відповіді усього суспільства на екстремальні виклики в горизонтальному мережевому спілкуванні та мережевій праці мусять бути перенесені на Україну майбутнього.
Ми маємо систему, яка у багато чому все ще віддзеркалює радянські структури. Колись був партком та радянська обласна рада – зараз є обласна рада українська в тому самому будинку, більш-менш з аналогічними пропорціями і навіть зі схожими робочими стосунками.
Сьогоднішня молода людина, сьогоднішній спосіб виробництва, сьогоднішній спосіб комунікації вже не є пірамідальними. Сучасна людина функціонує мережево – через багатовекторне спілкування та мережеву співпрацю.
І такий рефлекс і стиль мережевості повинен перейти до нашої вищої освіти, до нашої школи та системи державного управління.
Я гадаю, що війна прискорюватиме ці процеси.
Війна триває, проте вважаю, що треба бути чуйними до того, що ми пережили, відчитувати знаки часу.
Ця війна декларує й остаточно заповість нащадкам, які її переживуть, що так, як ми жили до війни, далі не можна. Треба діяти так, як ми діяли за часів війни: у солідарності, взаємній допомозі, відходячи від суто матеріальних цінностей. Потрібно зафіксувати, що ми зрозуміємо про наше минуле та нашу перемогу.
Вірю, що Україна може стати лабораторією нового життя у XXI сторіччі. За умови, що з нами залишиться те, що заворожує світ зараз – готовність віддавати своє життя за принципи, за правду.
Хочеться вірити, що це дає приклад іншим суспільствам, і що ми цей приклад залишимо для себе теж.
Спецпроєкт НАЗК “UKRAINE NOW. Візія майбутнього”
Джерело: Українська правда
