«В розсіяні сущі»: Відверта сповідь покоління війни про віру, біль та місію

У межах Ювілею Молоді відбулася дискусія «В розсіяні сущі: віра, біль і місія покоління війни» — зустріч із тими, хто живе своєю місією на передовій, у тилу й у власному серці. Модераторка Вероніка Дякович наголосила: це люди, для яких свідчення не є теорією — вони проживають його щодня. Ветеран Олег Цуньовський, фотографи Костянтин і Влада Ліберови та волонтерка Оля Коновал говорили про вибір діяти попри втрату, страх і біль, про силу віри й відповідальність пам’ятати та фіксувати правду війни.

Місія як щоденна практика

Розмова розпочалася зі спроби приземлити високе поняття «місія». Ми звикли вважати це слово чимось пафосним, книжковим. Але що означає мати місію, коли навколо вибухи, а майбутнє туманне?

Вероніка Дякович звернулася до учасників дискусійно платформи:

— Ми доволі часто розуміємо місію як щось далеке, ефемерне. Та сьогодні хочу поговорити про прикладний вибір. Як ваша місія виглядає не у словах, а в щоденних діях?

Ольга Коновал:

— Місія — це важке питання, бо воно живе, воно постійно змінюється. Коли стикаєшся з великим болем, часто здається, що виходу вже немає, що всі плани розбиті. Та саме всесвіт підказує мені шлях.

Моя місія зараз — бути прикладом, а часто і провідником. Багато людей сьогодні щоранку розсипаються на шматки і знову збираються, щоб рухатися далі. Я вважаю своїм обов’язком показувати приклад сильної жінки — попри біль і втрати. Показувати, що навіть у темряві є місце для радості та чудес.

Також моя місія — розповідати про наших героїв. Україна завжди мала видатних постатей, але ми часто втрачали їх у контексті історії, бо нікому було розповідати. Я не хочу, щоб це повторилося.

І третє — це вшанування. Я є амбасадоркою 9-ї години ранку. Закликаю вас: де б ви не були, зупиніться на хвилину. Це той момент, коли ми мовчки говоримо з небесами, дякуємо Богу і нашим загиблим. Це те, що може нас об’єднати так само сильно, як спільна молитва».

Влада Ліберова:

— Ми цивільні люди, але працюємо у військових умовах. Наша місія проста і страшна водночас — їхати туди, звідки люди, як правило, виїжджають. Не дати світові забути, що просто зараз, у сучасному світі неймовірних технологій, у центрі Європи щодня гинуть люди.

Ми відчуваємо, як легко світові закрити очі. Це «не їхній біль», а отже — «не їхня проблема». Та історія вчить: якщо зло не зупинити в одній точці, воно розповзеться, як ракова пухлина. Наша задача — кричати про це через фотографії, навіть коли здається, що тебе вже ніхто не чує.

Костянтин Ліберов:

— Ми — подружжя, і все робимо разом. Влада дуже точно описала суть. Ми створюємо банк пам’яті. Щоб ніхто і ніколи в майбутньому не міг сказати: «Я не знав, що таке відбувалося"».

Олег Цуньовський:

— Кожна людина мала свої мрії. Повірте, в жодному разі моєю мрією не було те, що ви бачите зараз — крісло, протез, шрами. Це трагедія, і я буду носити її сліди на своєму тілі до кінця життя.

Але місія — це відповідати на виклики часу. Як ти реагуєш на те, що відбувається? Це твій вибір. Однією з місій я вважаю надію. Ми маємо бути світильниками. Бо коли пів країни скаче, а пів — плаче, важливо нести світло і єднатися. Як казав Патріарх Йосиф Сліпий, який зберіг це місце: «Ubi concordia, ibi victoria» — «де є згода, там є перемога».

Анатомія болю: від руйнування до зростання

Продовжуючи дискусію, Вероніка задала напрямну, яка стосується твердження, що війна — це не лише фізичні руйнування, а спроба ворога зламати нас зсередини, отруїти болем. Вона запитала спікерів, як не перетворитися на носія цього зла?

Ольга Коновал:

— Нас вчили: зло породжує зло. Та сьогодні ми, молодь і ветерани, можемо це змінити: зло може породжувати добро. Це наш щоденний вибір — прокинутися і бути злими або обрати шлях творення.

Зараз усі знають термін ПТСР. Але мало хто говорить про інше — про посттравматичне зростання. Це коли людина після травми, відштовхнувшись від самого дна, стає сильнішою. Мій вибір після кожного підлого удару ворога — ставати добрішою до своїх людей. Війна дуже чітко показала: хто свої, а хто чужі. Обирайте тих, з ким ви дивитеся в один бік. Ми не обирали країну народження, але ми обираємо, якою вона стане. Тому я рекомендую обирати для себе посттравматичне зростання — щодня ставати сильнішими й підтягувати за собою правильних людей. Об’єднуватися, гуртуватися й творити щось краще. Паралельно, на жаль, поки що доводиться робити це, захищаючись від ворога.

Влада Ліберова:

— Потрібно прийняти факт: ми всі носії болю. Це не можна заперечувати.

Ось приклад сьогоднішнього ранку. Ми дізналися про приліт у Києві в будинок, де жили побратими нашого друга. Ми чекаємо новин, бачимо складений під'їзд і готуємося до найгіршого. А за півгодини дізнаємося про удар по Краматорську — по ресторану, де ми любили бувати. Краматорськ — це своєрідний «військовий Лас-Вегас», місце відпочинку військових. І туди прилетіло.

Цей біль є. Питання в тому, що ми з ним робимо. Можна множити його далі, а можна зустрітися, поговорити і спробувати зробити світ навколо трохи кращим. Ми живі — і це вже привід діяти. І справді в наших руках зробити наше майбутнє трохи кращим. Тому просто прийняти його і намагатися робити світ навколо, принаймні поряд один з одним, трохи кращим.

Костянтин Ліберов:

— Біль у дитинстві і біль зараз — це різні речі. Але важливо бути чесним із собою. Нніколи не засуджуйте себе за те, що ви відчуваєте. Завжди треба говорити про свій біль. Бо якщо не ділишся ним, він накопичується в душі, стає чорним тягарем і починає роз’їдати тебе зсередини. Лише коли починаєш ділитися ним, цей чорний тягар перетворюється на якусь енергію, яка виходить з твого організму.

Олег Цуньовський:

— Біль — дивна штука. Колись впасти з дерева було боляче. Втратити частину тіла — це інший вимір.

Я міг би закритися, накритися ковдрою і жити тільки для себе. Але ті, хто зруйнував моє життя, вже зробили своє. Навіщо давати їм задоволення моєю бездіяльністю?

Не думайте, що виступати перед публікою легко. Ні, після втрати частини тіла це зовсім не смішно. Та тут є велика місія — в нашому суспільстві долати прірву між людьми, які були на війні і зазнали втрат, та тими, хто жив звичайним життям. Це два різних світи, і біль може керувати людиною. Але я, Олег, після всього, що пережив, залишився собою. Я можу бути в різних ситуаціях і в гарному гуморі, і в поганому — і це нормально

В 34,5 роки я змушений вчитися ходити заново. Щоранку починається моя боротьба: ліжко — візок — кроки — протез. Це виснажливо. Колись я міг просто встати і побігти. Зараз — ні. Це боляче — розуміти, що ти мав би бути опорою, а сам потребуєш допомоги.

І от я сиджу, дивлюся на протез, думаю "не можу", а потім вдягаю його і йду. Біль може руйнувати, а може стати паливом. Якщо спрямувати злість у правильне русло, можна зробити щось велике».

Тому кожен день для мене — це робота над собою, над своїми емоціями, над тим, щоб перетворювати біль на силу.

Прірва між світами та етика спілкування

Як ділитися болем, коли тебе не чують? Як підтримати того, хто втратив усе, і не зробити гірше недоречним словом?

Ольга Коновал:

— Не всі люди створені для всіх. Я це гостро відчула після загибелі чоловіка. Ті, хто не хотів чути про мій біль — наші шляхи розійшлися.

Іноді люди хочуть підтримати, але роблять боляче через незнання. Нещодавно я обирала матрац. Продавчиня, бажаючи допомогти, порадила: «Подзвоніть чоловіку, порадьтеся». Вона не знала. Я могла б розплакатися, могла б відповісти різко. Але я вдихнула і сказала: «Якби я могла до нього подзвонити, я б це зробила. Але, на жаль, не можу». Вона вибачилася. Цей діалог навчив її обережності на майбутнє.

Сьогодні я часто стикаюся з людьми, і зовні ніколи не скажеш, що вони пережили. Найчастіше ті, хто пережив найважчі втрати, у соціумі виглядають сильними, як скелі. Але приходиш додому — і вони плачуть. Я сама іноді кричу в автомобілі так голосно, що здається, всі навколо чують, а потім виходжу і посміхаюся, підтримую інших.

Прошу вас бути толерантними. Ми ніколи не знаємо, що переживає людина поруч. Зовні ми можемо виглядати як скелі, а вдома кричати в подушку чи в автомобілі.

Влада Ліберова:

— Досвід українців унікальний. Це можна порівняти з травмою після Другої світової, але тоді ніхто не працював над лікуванням душ. Ми — перше покоління, яке намагається систематизувати цей біль, а не замовчувати його.

Сьогодні ми опинилися в ситуації, коли біль, який переживали попередні покоління, здається, має бути зрозумілим і подоланим, але насправді — ні. Бо ті, хто були перед нами, не працювали над тим, щоб лікувати ці рани, і ми, по суті, є першим поколінням, яке намагається систематизувати та зрозуміти, як правильно переживати втрати і підтримувати тих, хто страждає.

Часто хочеш підтримати людину, яка втратила найдорожче, а слів просто немає. Будь-яке слово здається порожнім. Ми вчимося бути поруч. Це складно, але в цьому є велика цінність — ми прокладаємо шлях для зцілення нації.

Саме тому зараз ми витрачаємо багато часу на те, щоб навчитися поводитися в цьому стані — як переживати біль власний і чужий, як підтримувати тих, хто втратив, і при цьому не травмувати їх повторно. Це унікальний досвід, яким у майбутньому нам доведеться ділитися з іншими.

На відміну від попередніх поколінь, ми вчимося, намагаємося зробити щось краще і поділитися цим досвідом, щоб допомогти тим, хто йде цим шляхом після нас.

Костянтин Ліберов:

— На одному з наших фото є бабуся, яка ховає трьох: сина, невістку та онука. Вона стоїть над могилами і кричить до неба:»За що?». Просить, щоб її внук піднявся з труни. У такі моменти думаєш — як можна зрозуміти біль цієї жінки? І вона не одна в країні. На жаль, таких людей стає щораз більше…

Перший крок — бути коректним і уважним. І водночас усвідомлювати, наскільки сильно інші можуть відчувати образу або біль. Це нові реалії, коли думаєш про те, де живеш, де зростаєш і як будувати суспільство далі.

Можливо, головна відповідь у цьому всьому — нам всім треба залишатися людьми. Треба вчитися ділитися тим, що в тебе на душі. Якщо не будеш ділитися, ніхто не дізнається, як тобі болить…

Олег Цуньовський:

— До цього не можна підготуватися. Важливо зрозуміти, хто як сприймає події. Хтось потребує виговоритися, хтось просто хоче, щоб інший мовчав. Хтось, як я, потребує самотності. Я йшов у природу, по замерзлому озеру, гуляв сам, роздумував, молився, спілкувався з Богом. Найчастіше люди хочуть говорити про щастя чи добро, але навіть у цих сферах часто немає з ким поділитися. А про біль і втрату ми можемо говорити дуже багато.

Це особливо важливо у спілкуванні з військовими. Багато питань стосувалися того, як підтримати людину. Часто я відповідав: «Я не знаю, бо сам ще був у процесі відновлення після ампутації». У багатьох випадках добрі наміри людей могли більше нашкодити, ніж допомогти. Інколи людині достатньо просто присутності іншого — без слів. Найперше треба запитати: «Що я можу зробити?» А інколи просто побути поруч.

Найгірше, що можна сказати ветерану чи людині з ампутацією: «Я тебе розумію». Людина з усіма кінцівками не може цього зрозуміти. Це викликає лише роздратування. Краще запитати: «Чим я можу допомогти?» або «Чи можу я просто побути поруч?».

Джерело сили: мотивація і «бульбашка»

Продовженням теми стало питання про те, що змушує учасників дискусії вставати з ліжка, коли опускаються руки?

 Ольга Коновал:

— Для мене важлива вечірня чесність із собою. Щовечора я запитую себе, чи подобається мені те, що я зробила сьогодні? Чи подобається мені моє життя? Дуже важливо слухати себе і розуміти, чи готова я це змінювати, якщо не подобається, або продовжувати, якщо подобається.

Часто думаю про смерть. Якби мене не стало, що б про мене сказали? Коли я переношу смерть на себе, думаю, що хочу прожити життя так, щоб про мене було що розповідати. Переконана, що навіть одна людина може змінити все. 

Є мільйони прикладів у світі, коли ідея чи дії однієї людини змінювали світ. Часто група людей може працювати, але нічого не виходить, а інколи достатньо однієї людини. Я хочу бути тією людиною. І навколо мене теж є люди, які хочуть щось змінювати, тому інколи варто просто вірити.

Моя опора — це віра і надія. Надія — це коли є план. Віра — це безумовно. Я безумовно вірю, що Україна буде. Це мій стрижень. Тому щиро бажаю вам бути сильними. Віра і надія разом творять неймовірні дива. Іноді здається, що все, що відбувається, є таким, ніби, якась вища сила керує і скеровує. Ми можемо лише підсилити цей шлях або ж навпаки не обирати його. Бути сильними, вірити і надіятись — це основне.

Влада Ліберова:

— Моя мотивація — це моє оточення. Моя «бульбашка» поступово перетворилася на військових.

Питати про мотивацію у нас, цивільних, дивно. Ми маємо величезний привілей — ми можемо обирати: робити чи не робити, зневірюватися чи ні. Військові на фронті цього вибору не мають. Вони там, бо інакше не буде нас. Коли ти бачиш поруч таких людей, ти не маєш права їх підвести.

Правильно сказав Олег: той біль, який ми переживаємо з двома руками й двома ногами, не зрівняється з тим болем, який пережив він. Те, що переживають наші військові, взагалі не можна порівняти з тим, як ми тут втрачаємо сенс, зневірюємося, не бачимо результатів своїх дій чи вигораємо. Це різні рівні реальності, і наше «болить» не можна співміряти з їхнім.

Головною мотивацією  сильні люди поруч, які надихають, яких не хочеш підвести, в чиїх очах не хочеш бачити розчарування. Саме тому ми продовжуємо робити те, що робимо.

Ми завжди повертаємося і будемо повертатися. Бо це наш дім. І це водночас найбільше й найменше, що ми можемо зробити у воюючій країні поруч із людьми, які віддають своє здоров’я і своє життя.

Костянтин Ліберов:

— Мене дуже хвилює одна річ: наша «бульбашка» стає меншою. Не тому, що ми перестаємо спілкуватися. А тому, що люди, яких ми фотографували, за якими слідкували —гинуть. Вони виходять із нашого кола спілкування в інший світ.

І це одна з речей, яка особисто мене дуже сильно хвилює. Наша мета — зберегти пам'ять про них. Щоб, чим би це все не закінчилося, світ знав їхні імена.

Олег Цуньовський:

— Я навчився цінності малих кроків. Я колись мав іншу діяльність, про яку згадували на початку. Зараз я багато чого не можу робити. Але пробую, даю собі шанс. І тут легко впасти в депресію, коли перестаєш любити робити те, що любив. І не тому, що не хочеш — не можеш. Або робиш це через біль і муки.

Дуже багато дрібниць, які колись робив машинально, тепер — здобутки. Я вперше в житті поголився правою рукою в госпіталі в Києві 2 липня 2023 року. Потім, уже в Superhumans, з крісла-кулісного поліз у каяк, поплавав. Потім була іпотерапія — терапія кіньми. Мені допомогли вилізти на коня, я трохи покатався, зліз. І подумав: «Поголився — себе не порізав, на каяку — не втопився, з коня — не впав, хребет — не зламав. Значить, щось у мене в житті буде».

Мене мотивують побратими. Коли мені казали «відпочинь», я відповідав: «нема коли. Я хочу зустрітися з вами не як аморфне тіло в ліжку, а як людина, що діє».

А ще мене мотивують діти побратимів. Коли бачиш це мале майбутнє, розумієш, заради чого все це.

Я розумію, що не буде «всього й одразу». Але буде поступово — якщо робити.

І от те, що я казав на початку: сиджу зранку в кріслі-кулісному, дивлюся на протез і думаю: «Я вже не можу». А потім — вдягаю його й іду «могти». Бо якщо кожного дня щось робити, повільний прогрес — це теж прогрес. І тоді буде результат.

Заклик до дії

Що ще молоді люди можуть робити для того, щоб цю місію покоління війни нести в повсякденність?

Олег Цуньовський:

— Мій рецепт простий: будьте свідомі того, що за вас хтось віддав життя. І щоб навіть у пам’ять про них — або просто щоб ця жертва не була даремною — робіть те, що можете. Скільки людей ви знаєте, які за вас пішли й віддали життя?

Я був у пеклі. Йшов на майже певну смерть. І мені хочеться вірити, що та жертва бодай у моєму випадку не була даремною.

Костянтин Ліберов:

— Вчіть історію. Це звучить банально, як порада вчителя, але це фундамент.

Я з Одеси, був російськомовним. Лише в 30 років, почавши вчити історію, я зрозумів причини багатьох речей. Без розуміння минулого ми не зможемо збудувати майбутнє. Ми можемо скільки завгодно говорити про біль, але якщо ми забудемо його причини через п'ять років — все це не матиме сенсу. Пам’ятайте. Усвідомлюйте. Дійте.

Влада Ліберова

—Ми всі розуміємо, що війна, яка триває сьогодні, — це війна на виживання для нас і війна на знищення з боку росіян. Щоб знищити українців, не обов’язково фізично вбити всіх. Достатньо, щоб ми забули свою мову, свою історію, свого ворога; щоб забули, через що пройшли, і погодилися на роль «молодшого брата» — без гідності, без майбутнього.

Росія віками намагається зробити так, щоб українці перестали усвідомлювати себе українцями. У певних регіонах незалежної вже України виросло покоління, яке цього усвідомлення так і не мало. Я родом з Одеси. І хоч моя родина була, наскільки це було можливо, патріотично налаштована, але до Революції Гідності я ніколи не питила себе — «хто я?» Не відчували різниці між «нами» і «ними», бо ми споживали спільну культуру… На жаль, багато людей в Україні досі продовжують споживають російський контент. Вони чудово все розуміють, але їм легше заплющити очі й удавати, що нічого не змінилося. Зміни потребують внутрішньої сили — визнати, що кожен твій малий щоденний вчинок, спрямований на те, щоб бути українцем, — має значення.

Тому читайте українські книги; слухайте українську музику — її багато, вона якісна; підтримуйте українських авторів, блогерів. Принципово — відмовитись від усього російського. Це потребує великих зусиль від кожного особисто. Та це має величезне значення для майбутнього нашої країни.

Ольга Коновал

— Якось я мала розмову з своїм другом, священником, і він мене запитав, яка моя ціль у цьому житті. Я без вагань відповіла, що хочу змінити цей світ на краще.

Уявіть, що раз у три місяці ви можете рятувати чиєсь життя — це донорство крові. Я працюю з центром переливання крові, маю багато проєктів із донаціями. Це менше години вашого життя. Якщо не можете здати самі — навчіть це робити інших. Колективні донації — культура, яка, на жаль, ще недостатньо розвинена в Україні.

Ще одна маленька дія — це щоденне вшанування пам’яті о 9-й ранку. У мене стоїть будильник із голосовим супроводом — коротким текст про вшанування. Я додала голос, бо якось у потязі разом зі мною піднялася інша жінка, і я зрозуміла, що людям важливо чути пояснення. 

Кожен із вас має професію та навички і це величезна можливість волонтерити —віддаваьи свій час, ресурси і вміння. Напрямів волонтерства — безліч. І, допомагаючи, наприклад, безхатченкам чи безпритульним тваринам, ви даєте можливість іншій людині допомогти війську. Ми маємо замкнути це коло взаємної підтримки.

Ми маємо стати великим механізмом, який працює разом. Дуже хочеться знову відчути ту єдність, яка була на початку. Жодна країна світу не має такого досвіду підтримки. Ви вже значно сильніші й досвідченіші, навіть через травми.

Тому дуже важливо проживати кожен день недаремно і прийняти те, що змінювати цей світ на краще може кожен — навіть коли здається, що ви нічого не можете. Ви можете. Я дуже в це вірю.

Питання зі залу

Як подолати спокусу залишатися ізольованими в цій бульбашці? Як бути готовими зустрічатися з людьми поза нашим звичним середовищем?

Ольга Коновал

— Варто прийняти факт, що всі люди різні, у кожного свій досвід. І якщо ми будемо щирими й добрими, то хоча б знатимемо, що зробили все, що могли. Завжди запрошую людей «у гості». За кордоном я запрошую в Україну, в Україні — запрошую на Донбас. Кажу, що варто хоча б раз поїхати, щоб зрозуміти. Я навіть за те, щоб організовувати екскурсійні тури у більш-менш безпечні прифронтові зони — волонтерам, фотографам, усім, хто може зробити важливу справу. 

Війна сильно розділяє людей, і з кожним роком це відчувається більше. Якщо в перший рік війни всі масово одружувалися, закохувалися, то зараз я бачу масові розлучення серед військових. Люди живуть у різних контекстах і втрачають спільність.

Якщо вам важливо щось донести людині — знайомій чи незнайомій, близькій чи далекій — у першу чергу шукайте точки дотику. Якщо об’єднаєтеся в чомусь, то з часом зможете об’єднатися й у важких темах.

Потрібно говорити й приймати, що не кожен зрозуміє. І ще дуже важливо — підтримувати тих, хто хоче рости. Важливо мати людину, яка веде тебе вперед за руку. Але не забувати, що твоя інша рука має бути простягнута назад — тим, хто хоче йти за тобою, хто хоче надихатися. Так ми створюємо великий шлях взаємної підтримки.

Влада Ліберова

— Коли прозвучало це питання, я згадала дуже смішний момент. Ми з Костею в травні–червні їздили за програмою обміну досвідом до США. І там стався кумедний епізод: ми зрозуміли, що українцям дуже важко вписатися в американський small talk — оце їхнє «How are you?». Бо коли нас це питають, відкриваються всі шлюзи, усі портали, і ти раптом розумієш, що виглядаєш дивно. Треба вчитися відповідати на «How are you?» якось інакше, ніж ми звикли, бо люди, які це питають, насправді не готові почути все, що ти їм скажеш — навіть якщо вони самі поставили це запитання.

Але це питання для мене дуже неоднозначне. Все залежить від того, про кого ми говоримо і до кого хочемо достукатися. Якщо йдеться про європейців чи мешканців інших країн, тоді потрібно пояснювати м’яко, гідно, аргументовано й терпляче. Пояснювати, чому Україна опинилася в такому становищі, чому це не «наша внутрішня проблема», і чому світ має нас підтримувати. Бо часто буває, що цій людині вже щось пояснили — але з іншого боку, і ти стикаєшся з протилежністю.

Якщо ж говоримо про українців — це складніше. В Україні теж багато людей воліють жити так, ніби нічого не відбувається, ніби все можна просто проігнорувати. І тут, як на мене, епоха «лагідної українізації» давно минула. Якщо людина, живучи в Україні, маючи український паспорт, на четвертому році повномасштабної війни не розуміє, що відбувається, або не хоче розуміти — то, мабуть, або не варто витрачати зусилля, або точно не варто витрачати їх надто лагідно.

Мені, наприклад, було дуже дивно усвідомити, що є люди, яких я ніколи не зможу переконати, що б не сказала. Якими б не були аргументи, навіть якщо я тримаюся виключно фактів — людина все одно застрягла у своїй думці. Я бачила таке багато разів у містах на лінії фронту, які щодня обстрілює росія. Приїжджаєш, бачиш місцевих, пропонуєш виїхати — а вони не хочуть. Спершу я страшенно злилася. Бо за фразою «вони не хочуть виїжджати» дуже часто ховалося щось інше — російська пропаганда, проросійські переконання. Людина не виїжджає не через обставини, а через те, що має зовсім інші погляди на те, що відбувається.

Спершу я намагалася їх переконувати. Потім — десь через рік — зрозуміла, що сенсу нема. Згодом, під час останніх днів Бахмута, коли ми ще заїжджали туди — це був той момент, коли залишалася лише одна українська вулиця — я зрозуміла, що не відчуваю до цих людей ні злості, ні бажання переконувати. Тільки величезний жаль. Бо жодна людина не заслуговує на те, що переживають ті, хто залишився в таких містах — навіть якщо вони залишилися там через власну впертість чи обманутість.

І тоді мені стало легше. Бо я зрозуміла: з кожною людиною — своя історія, свій підхід. Немає універсального способу достукатися. Єдине, що можна — намагатися. Пробувати. Донести. І це дуже важливо.

Підготувала Наталія Павлишин