«Священники відчували, що є потреба бути з людьми, щоб допомагати їм знаходити світло душі, надії і Божої любові», — о. Петро Креніцький, священник УГКЦ у Мелітополі

Читай також

  • Школа Святого Духа: в пошуках відповідей у складні часи
  • Старець Павло з Дори як дар Бога для українського народу
  • Блаженніший Святослав зустрівся з родинами полонених і зниклих безвісти
        • «Священники відчували, що є потреба бути з людьми, щоб допомагати  їм знаходити світло душі, надії і Божої любові», — о. Петро Креніцький,  священник УГКЦ у Мелітополі

          Отець Петро Креніцький — один зі священників УГКЦ, які в часі війни прийняли рішення бути зі своїми вірними до останньої можливості. Він служив у Мелітополі і навколишніх селах — у парафіях і громадах, які створив за 12 років разом з іншими священниками, помічниками та вірними. Залишився в окупованому Мелітополі: возив по селах продукти, а окупанти на блокпостах називали його «батюшкою, який пахне хлібом», давав людям прихисток у храмах та парафіяльних будівлях, служив молитвою, словом Божим і Таїнствами, виконуючи головний обов’язок. Отця Петра депортували 25 листопада, у день Священномученика Йосафата.

          І о. Петро, і о. Сашко Богомаз, із яким вони служили в парафіях Мелітополя, вислані як представники УГКЦ — Української Церкви, забороненої на тимчасово окупованих росією територіях. Тиск посилився після псевдореферендумів, коли, незважаючи ні на що, священники відмовлялися визнавати російську владу і продовжували служіння тим, хто залишився в окупації. А це було і слово Боже, яке укріплювало сили людей у цих страшних випробуваннях, і утвердження людської та національної гідності. «Ми з вами — люди з вільною душею і гідністю. Україна про нас не забула. Бог про нас не забув. Він — тут із нами», — такими були і є мотиви священників, які залишалися в окупації, свідомо приймаючи важку долю разом зі своїми вірними. Так було у 2014-му, після окупації Донбасу й анексії Криму, так є і тепер.

          Сьогодні двоє священників із Бердянська — о. Іван Левицький та о. Богдан Гелета — перебувають у російській тюрмі. Під час українських мітингів у Бердянську вони щодня проводили з протестувальниками молебні. Зараз російські терористи звинувачують їх у тероризмі — коментувати це важко. Священники перебувають у загрозі тортур і є заручниками окупаційного режиму.

          Отець Петро Креніцький розповідає про життя в Мелітополі: про ті 12 щасливих років, коли будувалися громади, парафії та храми, виростали помічники і нові священники (один із них — учень о. Петра, о. Олександр Богомаз, висвячений 2016 року), коли люди починали спілкуватися українською мовою і ходити до церкви. А також розказує і про час окупації, з 25 лютого по 25 листопада, коли життя кардинально змінилося.

          У російській окупації

          — Отче, ви були в Мелітополі під російською окупацією майже дев’ять місяців, аж до примусової депортації. Розкажіть про своє життя там…

          — Можу сказати, що ми на все дивимося очима душі. Священники, які там залишилися, відчували, що є потреба бути з людьми в їхніх стражданнях, болях, переживаннях, бути до диспозиції і допомагати віднаходити це світло душі, надії, сил, Божої любові, Божого благословення. Я розумів одне: я не маю права дати наповнити себе цими негативами, які діються довкола, бо це б мене повністю зломило. Потрібно було щодня набиратися духовної сили.

          Зовні ж змінилося дуже багато. Є чимало тих, хто колаборували, хто зі списками бігав на комендатуру здавати людей, які не могли погодитися з тим, що відбувається. Багато є і тих, хто з болем дивився, як забирали їхні машини, руйнували майно, хто отримував наказ про негайне виселення, бо в їхні хати мали поселитися військові чи хтось інший. Хочу сказати, що пусте око, яке не любить, того не помічає. Око, спотворене жадібністю, може дивитися лише за тим, де здобути вигоду. А для тих, хто любить, все це дуже болюче.

          — Як живе місто і навколишні села під окупаційною владою у побутовому плані?

          — Найперше, дуже відчутно не вистачає ліків: багато людей померло, бо не було необхідних препаратів. Російські привозили через Крим або з Криму, але вони так і не доходили до всіх, хто їх потребував.

          Щодо якості продуктів — велика різниця. Якось хлопці пішли на базар і знайшли українську «Пепсі-колу» — це була величезна радість, бо те, що виробляють росіяни — то небо і земля.

          Дуже зросли ціни, навіть порівняно з Україною. Знецінилася гривня. Пенсіонерам по селах, коли вони отримували пенсію на картки, дуже важко було ці гроші перевести в готівку. Тому ми, священники, постійно служили людям і в тому, що вони могли прийти до нас і з такими питаннями: як отримати ці гроші, як поміняти, інколи треба було підтримати когось фінансово. Ми мусили мати відкриті очі й серце. Все це стало можливим, тому що наші парафії були спільнотами, відкритими на служіння.

          — Як люди в окупації дізнаються, що відбувається, звідки беруть інформацію? Чи є зв’язок з вільною Україною?

          — Мені інколи було легше зателефонувати до Словаччини, ніж по Україні — дуже слабенький зв’язок, часто глушать. Але буває, що у несподіваних місцях зв’язок з’являється. Наприклад, дорогою сюди, в Україну, я зміг зв’язатися з мамою отця Сашка Богомаза…

          Вони там чекають на кожне слово, на будь-який контакт, бо це означає, що ми їх не викреслили… Їм потрібно, щоб ми їх підбадьорили, щоби вони не опускали рук, молилися…

          — Чи мають люди можливість, за бажання, виїхати в Україну, бо відомі випадки розстрілів вокзалів?

          — Тепер можливо виїхати з тимчасово окупованих територій тільки з дозвілу комендатури окупаційної влади. Це означає, що ті, чиє перебування там небажане, отримують дозвіл чи наказ на виїзд. В інших випадках люди шукають перевізників, які за великі гроші перевозять через росію, сусідні держави до Польщі, а звідти вже хто як…

          «Я відчував, що людей у Мелітополі потрібно, щоби священник залишився», — о. Петро Креніцький

          — Чи пропонували вам евакуюватися, виїхати з Мелітополя раніше?

          — Так, звісно, надходили пропозиції з різних сторін. І знайомі, й близькі, і там, де я служив раніше, постійно казали, щоби виїжджав… Але я відчував, що людей у Мелітополі потрібно, щоби священник залишився, щоби вони усвідомлювали, що пастир має залишатися з вівцями. У мене було внутрішнє рішення: поки насильно не депортують, звідси не поїду і цю любов, тобто Церкву, не залишу.

          — Чи часто до вас приходили представники окупаційної влади і якими були ці зустрічі?

          — Це тривало від початку і до кінця. Були і фсбешники, і військові, і поліція — три різні «форми», які часто між собою боролися. Наприклад, поліція забрала нашу машину, а ФСБ віддала наказ, щоб її повернули. А потім сама забрала, сказавши, що «то не наше начальство, то заплатите штраф у п’ять тисяч гривень». Часто таке траплялося…

          Наприклад, ще до Пасхи мене викликав військовий начальник над блокпостами від Мелітополя і аж до Каховки, дивиться на мене та й каже згорда: «Ви словак, да?». Кажу: «Так, я зі Словаччини». «А ви знаєтє, што Словакія дала Украінє оружиє?!» Я усміхнувся і кажу: «Хлопці, я ж тут залишився, щоби служити цим людям, то ж мені образливо аж до крові, що словацька влада не порадилася про це зі мною». Так сміючись, жартома з ними і говорив. Я щодня просив у Господа ще й про дар гумору, щоб я міг позитивно реагувати на всі їхні приниження й атаки.

          Було, що одному фсбшникові (а то була ціла низка таких зустрічей), я говорив: «Дивіться, а може, цей день для мене останній? Чого би я мав показувати вам емоції страху чи байдужості? Я, як Блаженніший Любомир завжди говорив, хочу бути людиною. Хай вам запам’ятається, що ви зустріли людину на позитиві».

          — Чи є у вашому оточенні чи серед знайомих парафіян хтось, кого вважають зниклим безвісти? Чи відомо щось про них…

          — Такої інформації у мене немає, але про подібні випадки знаю. Загалом, контакт із людьми був обмежений: всюди треба добиратися через блокпости, і ми не завжди знали, чи всім тим, хто виїжджав, вдалося виїхати, чи відпустили тих, хто був затриманий. Але таке є…

          Болюче зараз перед очима — про пана Сергія, якого здав алкоголік. Він велосипедом приїжджав на Службу Божу зі сусіднього села — сім кілометрів в одну сторону. І якась зруйнована людина, алкоголік, ходив на комендатуру, щоб його здати, заявляючи, що це бандера, фашист, нацик… Прийшли, натягли міх на голову і забрали. Тримали майже три доби. Після такого і побоїв дуже важко отямитися. І ще трагедія: вдома він залишив хвору жінку, повернувся — вона померла. Важко…

          Ось чому важливо бути поруч із цими людьми, спрямувати і свою, і їхню увагу на Господа, на люблячого Ісуса. Це очищення потрібне щодня, бо тих негативів і атак було дуже багато. Наприклад, на блокпостах від Сірогощі до Торгаїв, де я їздив на Службу Божу, мінімум двічі в тиждень треба було проминути шість блокпостів. Інколи був шок, що мене не контролювали, інколи — шок, бо знущалися, принижували. Траплялося по-різному. Завжди це психічно виснажувало. Але в тій окупації я навчився жити тим, що, може, цей день для мене останній і його треба прожити повноцінно, а передовсім не дозволити, щоб мене переміг негатив тих людей, які ненавидять, руйнують, убивають. Мене Господь покликав, щоб я любив.

          — Ви до останнього залишалися у своїй парафії, допомагали людям і от вас змусили виїхати…

          — Я не хотів їхати — хотів залишитися там, із тими людьми. Тепер, коли на мить з’являється зв’язок із Мелітополем, вони мені пишуть: «Тепер відчуваємо, що ми — сироти».

          Для мене Євхаристія, Служба Божа — це джерело, і я так виховував тих людей, провадив до цього. І ми смакували силу Божої присутності. Правда, я готував їх до того, що якщо настане момент і мене заберуть чи ще щось станеться, щоб вони і далі збиралися на молитву, читали хоча б Літургію Слова Божого, щоб антифони проспівали, тропар, кондак, «Святий Боже», Апостола… Я просив одного чоловіка зі спільноти «Лицарів Колумба» читати Євангеліє на селах, де є наші спільноти, хоча б через телефони: прочитайте, зупиніться, щоб почути, як Бог промовляє до нас, не відвертається від нас, щоб набиратися цієї сили.

          Можу сказати, що за всі ті місяці я і сам смакував силу молитви, але й відчував усіх тих, хто тут, в Україні, і по всьому світі стоять на молитвах. Коли вже не маєш людської підтримки, надзвичайно відчуваєш духовну — так конкретно, так маркантно і сильно… І це є джерелом такої внутрішньої радості і миру, яких світ не може дати.

          — Чи можете пригадати той день, коли вас депортували, і як це відбувалося?

          — Я не знав, коли мене депортують, але ніби передчував це, тому попередив робітників, які в нас працювали, розрахувався з ними. У день Святого священномученика Йосафата, у п’ятницю, 25 листопада, ранкову Службу Божу я ще відслужив, але на ній вже були присутні двоє в цивільному, може, із ФСБ, ніби як контроль. Вони намагалися вдавати, що віруючі: один лівою рукою хрестився, другий — правою, ставали на коліна, дивлячись, що інші стають. Після Служби Божої вони зникли, я встиг дати сніданок робітникам, а коли вийшов, то вже заїхала машина — шестеро чи скільки їх було, вже не пам’ятаю, — закрили ворота і відразу почали бити: затягли мене за стіну, вдарили, потім — на коліна, били. Не пам’ятаю всього, бо «зареєстрував» тільки перші удари. А потім мені була важливою думка: «Боже, ти ближче до мене, ніж їхня ненависть». А також про те, що хочу посеред цієї ненависті перебувати в Його любові, бо сам я дуже слабкий. У Святого Духа я просив про захист батьків, рідних, які у вічності, людей, яким я уділяв Святі Тайни, проводжаючи їх у вічність: покріпіть, поможіть, захищайте. І тому відчував мир.

          Після того, як мене кинули до стіни і на коліна, робітників вивели, бо хтось запротестував. Знову ударили мене головою об стіну — розбили голову. Потім робили обшуки — і в церкві, і по хатах. Дивувалися моїм «хоромам», бо парафіяльний будинок тільки почали будувати і я жив у дуже примітивних умовах. Потім один із тих, із ФСБ, ніби почав мене захищати від подальших побоїв, сказав, щоб я знайшов собі сумку і склав речі, щоб мав переодягтися. Я не знав, що брати, і був переконаний, що мене беруть у тюрму: щось там скинув, взяв якесь взуття. Потім натягли мені міх на голову — і в машину, між двома озброєними. Возили-возили, мені стало погано. Коли вже не міг дихати, кажу: «Ну то поможіть вже, щоб я добрався додому до неба, бо повітря невистачає, я душуся». То той із ФСБ сказав, щоби зняли міх. Тоді побачив, що ми рухаємося в напрямку Василівки.

          Привезли до Василівки, там ще були якісь формальності — паспорт тощо. Не дозволили взяти нічого священничого — тільки Святе Письмо, молитвослов і вервичку. Я просив, щоб дозволили, бо думав, що їду в тюрму. Мене передали одному росіянину, який мав вивезти. Він сів у машину і каже: «Счас сделаю с тобой то, что делают ваши фашисти с нашими. Я тєбя…», — ну і дуже вульгарно зі мною говорив. Я мав гроші, телефон — він забрав. Відвіз трохи далі, і коли вже не було видно блокпоста, сказав: «Виході!». Прочитав на камеру, що мене російська федерація депортує, бо моя діяльність не підтримує політики москви, а я належу до Церкви, яка цій політиці протистоїть. І після цього обіцяв, що застрелить. Я в одній руці маю сумку, у другій — вервичку, і так тішуся, що вже сьогодні буду в раю… Безсовісний, збрехав — не вистрелив. І так із молитвою я пройшов — не знаю скільки кілометрів, але довго йшов пішки. Ще один блокпост був, і на останньому до мене підійшли, один із тих сказав, що мене посадять в якусь машину. Коли приїхав чоловік з мікроавтобусом, то погодився мене підвезти до Кам’янського — це перший наш блокпост, український. Це було дуже зворушливе відчуття, коли я побачив українського військового. Я розплакався. Просто відчув, що я вже поза межами цієї агресії, терору, ненависті, що я вдома.

          — На окупованій території ще залишилися священники УГКЦ, окрім отців із Бердянська, яких кинули до тюрми?

          — Наша Церква там заборонена. Тому дають дозвіл на самостійний виїзд або депортують, як мене й отця Сашка… У Бердянську з нашими отцями зробили монстр-процес, зброю їм підкинули, щоб залякати, показати, що це ми несемо смерть… А це — неправда.

          Важливо, щоби віруючі люди зрозуміли, що ми мусимо створити першу лінію фронту — це духовна боротьба проти тих темних сил зла, які руйнують людину і світ. Потрібно, щоб люди більше і більше будилися до цієї духовної відповідальності: як не я, то хто? З того блокпосту я не можу стояти в Церкві годину, дві, три, але стоятиму щодня. Це моя позиція, щоб Господь Бог міг виливати своє благословення і дати силу, щоб наших хлопців, усіх, хто відповідальний, не перемогло те зло зсередини, щоб не зненавиділи самих себе і потім усіх навколо. Бо війна закінчиться, а ми будемо між собою далі гризтися.

          Фото: Ukraїner

          Мелітополь український, до вторгнення

          — Згадаймо, яким було ваше служіння як священника УГКЦ у Мелітополі до великої війни? Відомо, що поруч із вами служили інші отці, ваші учні, і ви разом багато зробили для розвитку парафій і Церкви загалом…

          — Починав я служити 12 років тому, у 2010-му, у парафія Різдва Пресвятої Богородиці в Мелітополі, для маленької спільнотки. Але молився: «Боже, ти знаєш, хто в цьому місті нуждається в Тобі. Веди мене, нас так, щоб ми могли зустрітися, щоб я міг вести до Тебе тих людей — до джерела любові, сили, миру, добра, життя». І Бог благословив. Завдяки всім тим, хто підтримував мене.

          Я колись служив на Закарпатті. Там спільнота «Матері молитви» мене надзвичайно тепло прийняла і тепер молилася за мене. Потім і тут, у Мелітополі, і коли приїжджав на Львівщину, проводили такі молитовні чування та дуже підтримували. Як народжувалися ці спільноти в Мелітополі? Там багато людей і велике запущення. Якщо ви просите дар любові до людей, то там всюди наша Церква може працювати, бо є кому служити.

          У Мелітополі, як вже був висвячений отець Сашко (отець Олександр Богомаз), ми разом служили, і народжувалися нові й нові спільноти. На парафії Різдва Пресвятої Богородиці вже була досить потужна. Тоді в іншій частині міста ми викупили ще одну хату і збудували дерев’яну церкву — Успіння святої Анни. Це дуже живі спільноти, а передовсім там добрий молитовний дух. Ми старалися всіх людей, які приходили, долучати до служіння іншим, щоби вони розуміли, що не прийшли шукати насолоду чи чогось лише для себе, а щоби відкрити очі й серця для служіння людям у потребі.

          — А що вам, до речі, казали про вашу українську мову, коли ви тільки приїхали у 2010-му? Чи багато людей розмовляли тоді українською?

          — Казали: «Разгаварівайтє с намі па-рускі». Але я принципово, від початку сказав: «Знаєте, найперше просіть про дар української мови, а потім можете балакати на всіх інших». Говорив російськомовним, наскільки українська нація була принижена, що ми не можемо з’єднатися з Христом, який взяв на себе людське тіло і прийшов до нас, і не зможемо, якщо не покоримося перед упокореним народом. Це завжди було моєю позицією.

          Бог мені подарував дар любові до української мови, культури. Коли я приїхав у Мелітополь, там була жінка, про яку мені казали, що вона українка, і я хотів налагодити з нею контакт. І от вона каже мені: «Да, я украинка, но я нєнавижу етот тєлячий язик і нікогда на ньом разговарівать нє буду». Я почав сміятися і відповідаю: «Знаєте, я за походженням — не українець, але я так люблю українську мову!». Вона на мене подивилася з таким негативом, а я їй: «Я вам дуже дякую за ваш вислів. Знаєте, ви мені допомогли зрозуміти, як вас від дитсадочка мали травмувати, щоб ви зненавиділи своє коріння, мову своїх предків… щоб ви мали таку блокаду в собі, що не можете заговорити своєю мовою…». Минув час, може пів року, ми випадково зустрілися на площі, вона підійшла до мене і каже: «І я вам дякую…». Українською мовою!

          Я зрозумів, скільки там людей, які мають той вірус рабства, які вони поневолені: «Ми боїмося, нам вистачає, якщо ви кинете нам щось поїсти, випити — нам більше не треба…». Люди, які вже не хочуть бути вільними, не хочуть бути собою, які хочуть перебувати під імперією зла — лише щоб їм дали їсти, випити, якісь гроші…

          — Власне, такі і стають колаборантами…

          — Так, і це боляче. Там же всі один одного знають і ми знали всіх… А тепер колаборант дає список, а потім приходять і кажуть: маєте день, щоби виселитися, забирайтеся! …

          «Так важливо, щоб ми вірували в силу молитви, бо ні одне слово не впаде на землю», — о. Петро Креніцький

          — Отче, які у вас плани на найближче майбутнє? Які маєте ідеї? Ви ж завжди маєте їх багато…

          — По-перше, Блаженніший дав мені наказ перевірити стан здоров’я. По-друге, наразі відновлюють мої документи в Запоріжжі на подальше перебування в Україні.

          Щодо планів — хочу бути послушний Церкві. Той фсбешник, який мене захищав, якось на вухо сказав: «Ну, неможливо, щоб ви таке робили…». Він казав, що переконаний, що я ще матиму можливість багато доброго зробити для людей. Бо коли вони бачили ці доми милосердя, всі ті соціальні проєкти в Мелітополі, то один казав: «Ну, я ещьо нє відєл, чтоби батюшкі так жилі для людей»…

          Я — слабка, немічна людина, тому мушу перебувати з Господом, щодня приділяти Йому багато часу, щоби Він міг мене наділяти силою і вогнем свого Духа, своєї любові.

          Фото: Ukraїner

          Звернення о. Петра Креніцького до мелітопольців

          — З нами Бог — будьмо і ми з Ним. Так важливо, щоб ми вірували в силу молитви! Ні одне слово не впаде на землю даремно. Господь так чекає, щоб ми зі щирістю відкривали перед Ним свої слабкості, обмеження, розчарування. А тоді, коли у всій правді й покорі підходимо до Нього, Він дає нам ласку смакувати силу Своєї любові, яка сильніша від ненависті, яку несуть ті, хто відкинув Його заповіді любові. Отже, не біймося тих, що ненавидять, не біймося тих, що убивають, — вони такі слабкі, малі й поневолені страхом… Будьмо дітьми Божими, які смакують і мають силу та можливість любити, любити, любити Бога, Україну! Та ще й на ворогів вистачає…

          Довідка

          Отець Петро Креніцький народився 13 липня 1956 року у селянській родині в селі Дячові (Східна Словаччина).
          Закінчив гімназію у Ліпанах. Два роки відслужив в армії. Вступив до духовної семінарії у Братиславі. Прийняв священничі свячення у 1982 році. Перше місце служіння — Левочі (Словаччина), через рік був переведений до катедрального собору у Пряшеві (Словаччина).

          Працював у місійній школі в Польщі. Рік провів у закритому монастирі біля Кракова. Повернувся до монастиря у Східній Словаччині, тоді служив для циган у їхньому таборі.
          З листопада 1993 року служив в Україні, у Тячівському районі на Закарпатті. За 17 років служіння о. Петра там було збудовано 32 церкви, а також будинок для людей похилого віку, де постійно проживають 13 осіб.
          У грудні 2010 року о. Петро Креніцький поїхав на служіння до Мелітополя (Запорізька область). Розвинув парафію Різдва Пресвятої Богородиці, заснував вісім парафій у навколишніх селах. Після окупації Мелітополя у лютому 2022 року залишився з вірними. Депортований окупаційною російською владою 25 листопада.

          Більше про служіння о. Петра в Мелітополі до війни — у фільмі Ukraїner «Інший Мелітополь. Отець Петро»

          Підготувала Оксана Козак,
          Департамент інформації УГКЦ

          Читай також

        • Школа Святого Духа: в пошуках відповідей у складні часи
        • Старець Павло з Дори як дар Бога для українського народу
        • Блаженніший Святослав зустрівся з родинами полонених і зниклих безвісти
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.