«Боротьба за Україну — це боротьба проти поширення зла», — Леонід Мацієвський, офіцер 80-ї бригади ЗСУ

Читай також

  •  У Львові презентували книгу Глави УГКЦ «Бог не покинув Україну»
  • 11-та Заповідь? Яка була найперша Заповідь? Для чого взагалі Заповіді Божі?
  • Наскільки наші добрі справи є добрими – три індикатори
        • «Боротьба за Україну — це боротьба проти поширення зла»,  — Леонід Мацієвський, офіцер 80-ї бригади ЗСУ

          Кінець січня. Житомир. На бортовому комп’ютері -3. «Шкода, що не БТР, — жартома зітхає Леонід, відчиняючи двері низького седана, припаркованого біля тротуару. Повільно сідає в машину — поранення свіже, зламані ребра даються взнаки. — Хоча їхати на БТРі в мороз ще те задоволення. Ціпенієш, обдуває з усіх боків, а коли зістрибуєш, починаєш іти, стає жарко. Пам’ятаю, був мороз -15, а в мене температура 39. Але коли москалі наступають, тобі байдуже — ти так входиш у процес, що нічого не відчуваєш. Лише коли бій закінчується — тебе „розносить“».

          Сила на силу, удар на удар,
          Криця на крицю, снопами іскри!
          Ти маєш від Бога безцінний дар,
          Ти сильний, спритний, хоробрий, бистрий!

          Олександр Положинський

          24 лютого я зателефонував у «Правий сектор», щоб дізнатися, де буду корисним. Потім поїхав до Тернополя працювати у штабі. У «Правому секторі» мене бачили журналістом (за спеціальністю), пропонували стати пресофіцером. Але я хотів воювати.

          Взагалі-то я не люблю воєнщину. Тепер не люблю зброю. Раніше я дивувався, коли мій друг із «Пласту», ветеран АТО/ООС, казав, що терпіти не може автомати. Тепер зрозумів — ти постійно тягаєш той автомат на собі, він важкий, незручний, а якщо його десь загубиш чи вкрадуть, то гаплик. Не люблю цих речей, але без них зараз не обійтися.

          Диявол інколи тягне нас на те поле, де ми не є професіоналами

          У перших числах червня я пішов у військкомат із наміром мобілізуватися. Там мене відмовили, мовляв, навіщо воно тобі, посидь ще вдома. Але ця думка не давала мені спокою. Я говорив зі священниками (вони радили подумати, казали, що диявол інколи тягне нас на те поле, де ми не є професіоналами), навіть уперше в житті пішов до психолога. І зрозумів, що мене перестане гризти тоді, коли долучуся до боротьби так, як вважаю за потрібне. Я не професіонал у військовій справі. Однак зараз таких більшість, і вони добре справляються. Цю війну доведеться вигравати з непрофесіоналами. За два тижні знову пішов у військкомат і сказав, щоб мене таки забирали.

          У той період я освідчився дівчині, мобілізувався, пройшов вишкіл на базі Одеської військової академії. У Краматорську долучився до підрозділу. У серпні приїхав до Львова на 10 днів (добирався добу: з Краматорська до Дніпра — 4 години, а потягом до Львова — ще 20), і ми одружилися. Провели разом медовий тиждень. 18 серпня, на мій день народження, батьки з Юлею подарували мені торт із написом: «24 (як вік)/7 — наш найнадійніший бронежилет» (згадує, усміхається). У цей же день у Житомирі я сів на потяг до Дніпра і поїхав назад.

          Дружина на початку стосунків, ще за рік до повномасштабної війни, запитувала мене, що робитиму, якщо почнеться війна, чи піду до війська. Я відповів, що не зможу по-іншому.

          Ниття на фронті лікується швидко

          Наприкінці серпня у Краматорську ми зрозуміли, що назріває щось велике і нас тримають для цього. Нам дали достатньо часу на бойове злагодження. А у вересні почалося звільнення Харківщини.

          Я командир взводу. Моя основна зброя — це рація і планшет. Не так стрільба, як менеджмент. Я би сказав, що робота командира відділення, наприклад, важча, бо він має ще й вести бій. В ідеалі я би взагалі не мав брати участі в боях. Але я це робив, бо так спокійніше — ти на місці можеш приймати рішення і коригувати роботу командирів відділень.

          Небезпек, у яких був, від рідних особливо не приховував, але й не драматизував (не писав листи «на сапогє убітого товаріща», як жартує мій тато). Хоча поруч були хлопці, рідні яких взагалі не знали, що вони на війні.

          Десантно-штурмові війська не мають часу і можливостей гарно окопатися і тижнями жити в лісі, як піхота в обороні, наприклад. Довго на місці ми не стояли. На відтяжці зазвичай жили в будинках людей, які виїхали. Там можна було розпалити пічку, щось приготувати. Навіть олів’є на 31 грудня в нас було.

          На бойових завданнях спали коли як: деколи просто неба, деколи займали позиції москалів і спали в тому, що вони нарили. Риють вони по-різному. Москалі ліниві. Один їхній бліндаж ледь на нас не осипався. Надворі саме падав дощ. Ми серед ночі зрозуміли, що краще під дощем, ніж під землею, тому переночували просто неба. Вишкіл «Пласту» навчив мене не бути розніженим, не нити, опинившись у некомфортних умовах, показав, що життя не рожеве, що спати можна не тільки в ліжку.

          Розніжені були, нитіки були, але на ниття на фронті ніхто не зважає. «А чому ми вже три години не їли, а чому води немає?..». Та тому, що ти її собі в рюкзак не поклав! Ниття лікується швидко. Потрібно адаптовуватися до обставин.

          Дякувати Богові, коли я керував взводом, у мене не було жодного загиблого. Але зараз, на жаль, їх двоє… це вже після мого поранення.

          Ми сильні й огризаємося…, бо це наша земля

          Якщо ми займаємо якусь посадку, то тримаємо її міцно. Ворог може повністю скосити її артилерією, але ми все одно там будемо. Ми сильні й огризаємося. У нас не виникає питання: що я тут роблю? Це наша земля, і на ній ми захищаємо своїх дружин, дітей, батьків.

          Москалі воюють по-різному: деякі добре, деякі погано. Часто ми витісняли їх із позицій, будучи далеко, просто наносячи вогневе ураження танками чи артилерією. Так було під Шийківкою на Харківщині. Вони зробили все як по книжці: окопалися в лісосмузі, поставили три БМП (бойові машини піхоти. — Ред.) біля кожного з відділень. Ми їх побачили, викликали артилерію, потім скоригували танки. Вони почали стріляти з автоматів, думали, якщо танки працюють, значить укропи підкрадаються. Хоча ми сиділи за півтора кілометри. Наступний ранок, як зараз пам’ятаю. Туман. Дрони літати не можуть. Коротка перестрілка. Усе стихає. Чую, щось рвучко заводиться і їде геть. Ми заходимо на ті позиції, а там самотньо стоять БМП (дві цілі і одна розбита нашою артою). Сумують залишені кадирівські шеврончики «Ахмат — сила», берети їхньої морської піхоти і купа нового гарного озброєння. Тобто там стояли не прості бійці — специ. А вони після перших обстрілів просто знялись і поїхали геть.

          А є такі, які не хочуть утікати. Їх менше. Так було, наприклад, у Кремінній на Луганщині. Ми нанесли вогневе ураження, підтягнулися, а москалі не втекли. Тоді потрібно робити маневри, обходити, думати, як їх вибити. Звісно, передовсім нам потрібно виконати бойове завдання, але не менш важливо зберегти життя особового складу. А вони кидають своїх бійців на забій. Я лежав у госпіталі з хлопцями, які були під Соледаром, Бахмутом. Вони розказували, що москалі можуть на СПшку (спостережний пункт. — Ред.), де стоїть 5–6 наших, кинути цілу роту (від 60 до 120 людей. — Ред.).

          На лінії розмежування підбігає дідусь: «Хлопці, слава Богу, ви тут!»

          Місцеві жителі на Харківщині — ідеальні. Ніколи не забуду: ми їдемо з-під Змієва — всі люди стоять на дорозі, жінки плачуть, діти зупиняють, просять шеврони.

          Чи бувало, приїжджаєш у село на лінії розмежування, весь мокрий, бо дощ, а до тебе підбігає дідусь і каже: «Хлопці, слава Богу, ви тут!». Щоправда, він потім міг і пошкодувати. Бо коли ми зайшли в село, москалі відразу почали його обстрілювати. Але, думаю, він усе розумів. Зараз це село в хорошому тилу — артилерія туди вже не дістає.

          У тій самій Шийківці люди прибігають: «Хлопці, от вам борщ, от вам картопля, мʼясо…». Їсти з рук цивільних взагалі не бажано (усміхається), але в цих ми були впевнені.

          На Луганщині місцеві різні. Вату помітно відразу. Це коли ти вітаєшся, а тобі відповідають: «Здрасьтє!», зціпивши зуби, або проходять повз, а навздогін бубонять: «Щоб ти здох». Але більшість проукраїнські, бо добряче натерпілись від москалів.

          Вижити на війні — питання удачі

          Їдемо на БТРі (у нас було рекогностування, тобто розвідка, ми мали перевірити маршрут). Ліворуч від мене сидить сапер. Я з планшетом — записую маршрут. Опускаю очі, а там — протитанкові міни… Кричу водію: «Стій!». Зіскакуємо й бачимо, що ми на мінному полі і проїхали вже сім мін. І не наїхали на жодну! Варто було водієві взяти трохи вліво чи вправо — і все. Просто пощастило.

          Або коли по тобі працює артилерія. Може прилетіти в чоловіка, який тренувався 15 років і має унікальні знання. Міні все одно чи ти геній зачистки будівель, чи супердесантник, чи сушімайстер. Вона летить, розривається і вбиває. Вижити на війні — це питання удачі.

          У якийсь момент навіть здалося, що я щасливчик. Може, так діють молитви? На війні в Бога я почав вірити значно більше. Бо коли прилітає за 10 метрів від тебе, а тобі нічого — не розумієш, як це. Наприклад, танк лупить (це дуже страшно) метрів 15–20 перед тобою, ти бачиш спалах, падаєш — і тобі нічого. Осколок прилітає лише тому, хто йшов останній за тобою. От як так?

          Герой — це той, хто опановує страх і виконує завдання навіть попри загрозу життю

          Я не можу назвати героєм людину, яка жива, бо в неї ще є час і можливість зіпсуватися. Але з тих, хто загинув, і кого я знав, героєм був «Кошмар», головний сержант роти. Уявіть людину, яка сидить із кавою (він, як і я, любив без цукру), летить міна, усі кидаються на землю, він лише прикриває чашку рукою; коли осколки падають, прибирає руку і п’є каву далі. Людина, з якою завжди можна було порадитися з будь-якого питання, професіонал у своїй справі. Як у Платона — є люди із золота, срібла і неблагородного металу. Це була людина зі срібла. Це був Військовий. Це був Батько. Мені його дуже бракує.

          Героєм був «Шаман», командир роти. Йому, як і мені, було 24. Завжди спокійний, на позитиві. Ти розумів, що якщо потрапиш із такими людьми у складну ситуацію, то вони точно не кинуть. А коли твій командир спокійний, то тобі й самому нормально.

          Бояться всі. Боятися нормально. Важливо, чи ти вмієш опанувати страх. Герой — це той, хто опановує страх і виконує завдання навіть попри загрозу життю. А є плюгавець — той, хто максимально намагається «злиняти», хто усвідомив, що тут можна загинути (а прийшов за гроші), і в нього вже хворий зуб чи підозра на пневмонію… До прикладу, ти ведеш хлопців на штурм у бойовому порядку, а він імітує втрату свідомості. Ти йому кажеш: «Давай назад», і в нього раптом усе стає добре, він бере автомат і жваво чеше назад. А є той, хто не боїться. І тобі потрібно поставити його на місце легкодуха. Вони могли б чергуватися — спершу один іде у першій лінії, потім другий. Та легкодух тікає. У людини, яка вміє долати свій страх, більше шансів загинути. А це нечесно.

          Та попри все ми впораємося. Головне — здобути перемогу. А потім кожен сам відповідатиме перед Богом за те, що зробив і що не зробив.

          Коли поранили, подумав: «Ого, і це все? Кінець?»

          Коли мене підстрелив снайпер, я відчув поштовх у спину, раптову слабкість. Рукою ззаду намацав пробитий бронік. Майнула думка: «Ого, і це все? Так швидко?». Впав. У шпиталі довідався, що куля, хоч і пробила керамічну плиту, пішла вгору — прошила легеню, переламала ребра, але життєво важливі органи не пошкодила. Однак у момент поранення я подумав, що це кінець. Злякався, почав кликати Дока. Виглядав, мабуть, негероїчно (усміхається). Згодом усе трохи переоцінив. Навіть подумав, що смерть не така вже й страшна. Біль — те, що найбільше лякає в цьому контексті. Мені здається, що організм дає відчути лише той біль, який можна витримати. А якщо перевищує больовий поріг, ти відключаєшся. Але я весь час був при свідомості.

          Лежу, відчуваю, як у легені заходить повітря і кров. Док розрізає на мені куртку, відкриває, матюкається, клеїть оклюзійну наліпку, кладе мене на спину на ноші. Зі спини витікає кров і розклеює ту наліпку. Мене перевертають на живіт, знімають її. Я вдихаю… і не вдихаю! Усе повітря виходить через діру у спині. Відчуття не передати…

          Зрештою, мене поклали на живіт, повністю заліпили спину і донесли до БТРа. У шпиталі в Краматорську вже загерметизували легені — відтоді я більше не дихав спиною. Побратими зуміли все правильно організувати — залишили прикриття і 900 метрів тягнули на м’яких ношах мене та непритомного командира групи. Я їм безмежно вдячний.

          Це війна Бога зі силами зла

          Бог на війні є, однозначно. Мені здавалося, це Його дотик, що я залишився живий і всі, хто були біля мене в тому бою, теж.

          У мене є шеврон із хрестоносцем, поширений у правих колах, із цитатою Папи Римського Урбана II, який оголосив Перший хрестовий похід: «Deus Vult» («Цього хоче Бог»). Навряд чи Бог хоче війни. Але це пояснює, чому я пішов на фронт. Якщо нас там не буде, то не буде нікого. Я захищав там не лише Україну, а й свою Церкву. Якщо ми програємо, то її не буде. Моєї сім’ї теж не буде — її репресують. Усе, що я люблю, буде знищене.

          Боротьба за Україну — це боротьба проти поширення зла. Ми вже мали досвід окупації москалями. Вони діють за однією схемою: знищують правлячу верству, заганяють під плінтус культуру і починають викорінювати народ. Бо росія — це більше, ніж неадекватне утворення. Потрібно усвідомити що ними керує. На цей факт часто не зважають у нецерковних колах, однак це війна Бога зі силами зла. Росіянами керує диявол. Вони можуть цього не усвідомлювати, але його руку видно за їхніми діями.

          Російські нацисти їдуть відновлювати імперію

          Коли москалі потрапляють у полон, одразу стають чемними. «Да я же мєдік!». Так ти ж з автоматом. Я що просив медиків? У нас своїх вистачає. Всі відразу не хотіли воювати, усіх змусили — ще до оголошення мобілізації. Аж дивно, як такі добряки опинились на війні.

          Якось під час Харківської операції (ми мали закріпитись на одному перехресті, я розподіляв людей) виходжу з лісосмуги і бачу — стоять два «тєла», а з ними якась цивільна жіночка. Думаю, наші—не наші. Зупиняю погляд на броніках і бачу їхню «жабу» — цей москальський камуфляж. От чому потрібно завжди ходити з автоматом, ніколи його не залишати! Запитую: «А ви откуда, рєбята?». І знімаю автомат із запобіжника. Це були два зенітники мого віку, вони, здається, заблукали і випадково вийшли на нас (як вони так блукають постійно?!). Затримання полонених зазвичай відбувається доволі грубо, щоб вони не наробили дурниць. Тож наші хлопці підбігли, скрутили їх, одного вдарили. А він ще й питає, за що? Думаю, що краще б ти мовчав. Бо я мусив його ще й захищати від наших через ті дурні запитання.

          А жіночка років 50-ти була колаборанткою. Ми оглянули її речі, знайшли там «пісьма рускому солдату», якісь любовні віршики. Її передали СБУ, бо вона громадянка України, а москалів — розвідці, там знають, що з ними робити.

          Москалів залякують. Вони думають, що укропи їх у полоні тяжко мучитимуть. Та я б теж не хотів здаватися. Мені було би страшно. Хоча, не знаю, як би повівся в такій ситуації. Дуже не хотів би в ній опинитися.

          У високомотивованих москалів у голові «вєлікая расія». Батальйон «Русіч», наприклад, — це їхні нацисти. Вони їдуть відновлювати російську імперію. Є ті, хто йде за гроші. А є люди, які намагаються реалізувати себе у війні — «я воін, ето мой стіль жизні». Однак у цих «воінів» дуже розмиті поняття добра і зла.

          Поважати ворога потрібно, але це не означає, що його не потрібно знищувати

          Важливо пам’ятати, що ти воюєш із людиною. Я дуже негативно ставлюся до катувань полонених. А часом у військових таке бажання виникає. Його потрібно зупиняти, щоб не скотитися до їхнього рівня, не втратити внутрішньої людини. Поважати ворога потрібно, але це не означає, що його не потрібно знищувати.

          На фронті мені було важко через відсутність сповіді та Причастя. Я відчував, що трохи змінююся через це. З одного боку, починаєш більше це цінувати. Однак у духовному рості не можна стояти на місці. Якби поруч був капелан, мені було би простіше. Капеланам я регулярно телефонував, молився разом із ними по телефону.

          З іншого боку, до військових потрібно знайти підхід. Атеїстів немало. Один із моїх сержантів говорить: «Я атеїст, але під час обстрілів віруючий». А потім знов атеїст (сміється).

          Багато хто з них не сприймає навіть психологів, а тут ще й присутність священника у війську треба пояснити. Думаю, завдяки новому закону про капеланство це питання з часом врегулюється. Церква багато чого робить повільно, але це допомагає уникнути помилок.

          Для мене молитва — це діалог із Богом. Його відповіді я одержую або через якусь ситуацію, або думку, або коментар людини поруч. Хоча є так звана помилка того, хто вижив. Можна, наприклад, сказати «я молився 90-й псалом і вижив». Але ж ми не можемо порахувати тих, хто молився цей псалом і загинув. Та мене ця помилка поки не торкнулась.

          Час забути про ментальну близькість із росією — її немає!

          У цій війні є й наша провина.

          По-перше, ми були слабкими. А на слабких нападають.

          По-друге, ми шукали ментальну близькість із росією (її немає, нарешті час про це забути!). У нас була якась там спільна «побєда» над якимись нацистами, хоча росіяни паралельно винищували українців.

          По-третє, допустили демілітаризацію України. Це і ядерна зброя, і літаки, і ракети великої та середньої дальності, які ми віддали під оплески західних партнерів. Мовляв, такі ми добрі, не хочемо війни. Ну от, тепер «вигрібаємо».

          Про росію мені все стало зрозуміло у 2008 році, коли вона напала на Грузію. У 2008-му мені було 10 років (знизує плечима). Але навіть у цьому віці я зрозумів, що коли країна нападає на країну та ще й заявляє світові, що робить усе правильно, — це ненормально. Та декому, щоб це зрозуміти, треба було, щоб москаль постукав у двері його дому.

          Ми втрачаємо багато хороших людей, кваліфікованих кадрів. Моя 6-та рота до війни була повністю укомплектована контрактниками. Тепер це переважно цивільні. Так, вони здобувають бойовий досвід, але більшість після війни не залишиться у війську. Нам будуть потрібні офіцери, військовослужбовці контрактних форм. Тому ЗСУ, на жаль, не стають сильнішими. Сильнішими стають держава і народ. Принаймні тому, що нарешті перестали шукати порятунку в північно-східного сусіда.

          Вийти на кордони 1991 року — звучить чудово, але я не впевнений, що на цьому все закінчиться. Нам треба примусити росію більше ніколи не воювати. Реваншисти нікуди не зникнуть. Ідея про «русскій мір» і російську імперію не зникне. А от чи готові ми йти далі — на їхню територію? Бо поразку росії принесе лише повне військове приниження, знищення їхніх збройних сил, а відтак накладання репарацій, контроль над їхнім урядом, щоб не робив біди. Отоді вони вже точно перш ніж починати війну подумають, а чи воно їм треба. А чи точно вони «могут павтаріть»?

          Бути націоналістом — поставити інтереси свого народу вище за власні

          Я націоналіст. Для мене націоналізм — це: Бог — Україна — Свобода. Саме в такому порядку. Не змовчати, не злякатись, не сховатись. Поставити інтереси своєї великої родини, свого народу, вище за власні.

          Зараз буває, що хлопці ниють: «Боооже, коли в нас ротація? Ми вже 10 місяців (а я чув це ще з 6-ти місяців) на війні, коли нам дадуть відпочити?». Одразу уявляю воїна УПА, який партизанить 10 років і розуміє, що вже точно не переможе. Партизани не могли воювати краще за регулярну армію. Після 1945-го, думаю, вони всі вже розуміли, що не вигризуть. Так, були ті, хто пішов назад у цивільне життя, хто піддався на амністію, яка все одно закінчувалася тим, що їх убивали. Але були й ті, хто продовжив боротьбу. І мені тяжко уявити, щоби хтось із них нив про ротацію. Їм навіть не платили. Вони були залишенцями. Воювали за те, у що вірили, за далеку перспективу, до якої не доживуть.

          Я ще був юнаком років 14. Думав, от тоді були люди — такі жертовні, такі герої! А зараз — так собі… Раніше мене дуже гризло, що я не брав участі в АТО/ООС. Навіть казав дружині: «От чого я не народився 1996-го? Тоді би зміг брати повноцінну участь у Майдані, а потім піти в АТО. А цей 1998-й — як добрий день» (сміється).

          Аж тут — велика війна. Виявляється, ще й на наш вік боротьби стане. На жаль чи на щастя — покаже результат.

          Марта Синовіцька,
          Департамент інформації УГКЦ

          Читай також

        •  У Львові презентували книгу Глави УГКЦ «Бог не покинув Україну»
        • 11-та Заповідь? Яка була найперша Заповідь? Для чого взагалі Заповіді Божі?
        • Наскільки наші добрі справи є добрими – три індикатори
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 5 / 5. Vote count: 3

            No votes so far! Be the first to rate this post.