Псалом 89
Господи, ти був нам пристановищем* по всі роди.
Перш, ніж постали гори і народилася земля і всесвіт,* від віку й до віку ти єси Бог.
Ти повертаєш людей у порох, кажучи:* Поверніться, сини людські.
Бо тисяча літ перед очима твоїми, мов день учорашній, що минув,* і мов нічна сторожа.
Змітаєш геть їх: вони стають, мов сон уранці,* мов та трава, що зеленіє.
Ранком квітне й зеленіє,* а ввечері – підтята висихає.
Бо гинемо від гніву твого,* і стривожились ми від обурення твого.
Поставив ти провини наші перед собою,* гріхи наші таємні перед світлом обличчя твого.
Бо всі наші дні никнуть від гніву твого;* літа наші минають, мов зітхання.
Дні віку нашого сімдесят років,* а як при силі – вісімдесят років;
І більшість із них – то труд і марність,* бо скоро линуть і ми зникаєм.
Хто знає силу гніву твого?* Хто бачив твоє обурення?
Навчи ж нас дні наші рахувати,* щоб ми дійшли до розуму доброго.
Повернися, Господи! – докіль?* – і змилуйся над слугами твоїми.
Насити нас уранці милістю твоєю,* щоб ми раділи й веселились по всі дні наші.
Звесели нас мірою днів, за яких ти засмутив нас,* мірою літ, що в них ми зазнали горя.
Нехай виявиться твоїм слугам твоє діло,* і слава твоя − їхнім дітям.
І ласка Господа, Бога нашого, нехай буде над нами,* – і стверди діло рук наших; стверди його – діло рук наших!
Пс. 89: “Повернися, Господи! І змилуйся над слугами твоїми”
Коли втрачаємо дорогих нам людей, тоді усвідомлюємо, наскільки вагоме місце вони займали в нашому житті, серці. Тоді наша пам’ять, ніби загострюється, ми пригадуємо вирази обличчя, переливи інтонацій, голосу, те, що говорили, де разом бували. Дивно… Правда ж? Адже, коли ці люди були біля нас щоденно, здавалося, що ніде не дінуться, що так буде завжди. І нам не завжди вистачало часу, щоб навіть поговорити трохи більше, щоб набутися разом, бо було щось важливіше.
Коли ми втрачаємо зв’язок із Господом, коли в наше життя вривається вир негараздів, біди, лише тоді ми так гостро відчуваємо в душі порожнечу. Розуміємо, як насправді мало часу приділяємо Богові, як мало говоримо, а ще менше – чуємо. Та Господь завжди очікує нас, як блудних дітей. Лише нам треба розкаятися і повернутися, знайти загублені поміж гріхами стежки і сказати: “Прости, за нашу слабкість. І допоможи знайти дорогу порятунку!”
