Святе Письмо з розважаннями на 26 травня

Діяння Апостолів 28, 1-31. 1. В тих днях, урятувавшися, ми довідалися, що острів зветься Мальта. 2. Тубільці поводилися з нами з неабиякою ласкавістю: вони нас прийняли, розклавши багаття, бо йшов дощ і було холодно. 3. Коли ж Павло назбирав жмут хмизу й поклав на вогонь, гадюка від жару вилізла та вчепилася до його руки. 4. Як побачили тубільці, що гадюка звисає з його руки, заговорили між собою: – Цей чоловік мусить бути вбивця; він урятувався від моря, але помста не дає йому жити. 5. Він же, скинувши у вогонь гадюку, не зазнав ніякого лиха. 6. Вони гадали, що він спухне або впаде зненацька мертвим. Довго чекали, та, бачачи, що нічого незвичайного з ним не сталося, надумалися й почали говорити, що він бог. 7. Була ж поблизу того місця земельна власність начальника острова, на ім'я Публій, що прийняв нас і гостив три дні ласкаво. 8. Та сталося, що батько Публія, хворий на гарячку й на пропасницю, лежав у ліжку. Павло ввійшов до нього, помолився і, поклавши на нього руки, оздоровив його. 9. Коли це сталось, інші теж на острові які мали недуги, приходили й оздоровлялись. 10. Вони нас за те шанували всякими почестями, а коли ми відпливли, обезпечили нас усім необхідним. 11. По трьох місяцях ми відпливли на олександрійськім кораблі, що перезимував на острові й мав ознаку Діоскурів. 12. Причаливши в Сиракузах, ми там пробули три дні. 13. Звідси, обпливши, прибули в Реґію і по однім дні, тому що знявся південний вітер, причалили на другий день у Путеолі, 14. де найшли братів, які нас запросили зостатись у них сім день. Так прибули ми до Риму. 15. Звідтіля ж брати, довідавшись, що ми прибули, вийшли нам назустріч до Форуму Аппія та до Трьох Таверн. Побачивши їх, Павло подякував Богові і набрався смілости. 16. І коли ввійшли у Рим, Павлові дозволено жити окремо, разом з вояком, що його стеріг. 17. Через три дні Павло скликав до себе знатніших юдеїв. Коли вони зійшлися, він до них промовив: – Мужі брати, хоч я й нічого не зробив проти народу чи батьківських звичаїв, мене ув'язнено в Єрусалимі і видано в руки римлян. 18. Вони, розсудивши мою справу, хотіли мене відпустити, бо в мені не було ніякої смертної вини. 19. А що юдеї противилися тому, я мусів був покликатися на кесаря, не щоб я хотів у чомусь народ мій оскаржити. 20. Отже з цієї причини я покликав вас, щоб вас побачити і з вами розмовляти, бо то за надію Ізраїля мене заковано в ці кайдани. 21. Ті йому сказали: – Ми ні листів про тебе не одержали з Юдеї, ні ніхто з братів не прийшов і не звістив та не говорив про тебе чого лихого. 22. Однак ми бажали б довідатися від тебе, що ти думаєш, бо про цю секту нам відомо, що їй всюди противляться. 23. І призначивши йому день, прийшло їх більше до його житла. Він викладав їм, свідчивши про царство Боже, і переконував їх про Ісуса з закону Мойсея та пророків, від ранку аж до вечора. 24. Деяких його слова переконували, а деякі не йняли віри. 25. Коли вони непогоджувалися між собою і стали розходитися, Павло наостанку лише сказав їм: – Добре прорік був Святий Дух через пророка Ісаю до батьків ваших, кажучи: 26. Піди до цього народу і скажи: ви слухатимете вухами, і не зрозумієте, дивитиметесь очима, і не побачите. 27. Бо серце цього народу затовстіло й вони вухами тяжко чули, і очі свої зажмурили, щоб, бува, не бачити очима, і вухами щоб не чути, щоб не зрозуміти серцем і не навернутись та щоб я не оздоровив їх. 28. Нехай, отже, вам відомо буде, що це спасіння Боже було послане поганам: і вони почують. 29. Коли він це сказав, юдеї відійшли, сильно сперечаючися між собою. 30. Павло пробував повних два роки в найнятій хаті та приймав усіх, що приходили до нього, 31. проповідуючи царство Боже і навчаючи про Господа Ісуса Христа сміливо й відважно та без ніякої перешкоди. Перше Послання Апостола Павла до Солунян 4, 13-17. 13. Браття, не хочемо, щоб ви не знали щодо померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії. 14. Бо ми віруємо, що як Ісус умер і воскрес, так і тих, що уснули в Ісусі, Бог приведе з ним. 15. Це бо ми вам кажемо словом Господнім: ми, що живемо, що лишимося до приходу Господа, не випередимо тих, що уснули. 16. Бо сам Господь на даний знак, на голос архангела та при сурмі Божій, зійде з неба, і найперше воскреснуть ті, що вмерли у Христі. 17. Потім же ми, що живемо, що лишимось, будемо разом з ними взяті на хмари у повітря, назустріч Господеві, і так будемо з Господом завжди. Євангеліє від Йоана 21, 15-25. 15. В той час з’явився Ісус своїм учням, воскресши з мертвих, і каже Симонові Петрові; – Симоне Йонин! Чи любиш ти мене більш, ніж оці? Той йому відповів: – Так, Господи, ти знаєш, що я люблю тебе. Каже йому: – Паси мої ягнята! 16. І знову, вдруге каже до нього: – Симоне Йонин! Чи любиш мене? Відповідає йому: – Так, Господи, ти знаєш, що я люблю тебе. І мовить йому: – Паси мої вівці! 17. Тоді він утретє йому каже: – Симоне Йонин! Чи любиш мене? Засмутився Петро, що втретє його питає: чи любиш мене? – і каже йому: – Господи, ти все знаєш, ти знаєш, що я люблю тебе! Каже йому Ісус: – Паси мої вівці! 18. Істинно, істинно кажу тобі: Коли ти був молодший, підперізувався сам і ходив, куди сам хотів. А як постарієшся, простягнеш твої руки, і інший підпереже тебе і поведе, куди ти не хочеш. 19. Сказав він це, вказуючи, якою смертю прославить Бога. І промовивши те, сказав йому Ісус: – Іди за мною! 20. Обернувшись, Петро бачить, що за ним іде учень, якого любив Ісус і який під час вечері схилився йому на груди і спитав: «Господи, хто той, що тебе зрадить?» 21. Побачивши його, Петро каже Ісусові: – Господи, і цей що? 22. Каже до нього Ісус: – Якщо я хочу, щоб він лишився, поки прийду, що тобі до того? Ти йди за мною! 23. І розійшлось це слово між братами, що той учень не вмре. Та не сказав йому Ісус, що не вмре, лише так: якщо я хочу, щоб він лишився, поки прийду, що тобі до того? 24. Це той учень, який те свідчить і який написав те і знаємо, що його свідчення правдиве. 25. Є ще й багато іншого, що зробив Ісус, та якби воно було записане кожне зокрема, гадаю, що й самий світ не вмістив би написаних книг. За упокій: Йо. 16 зач. Євангеліє від Йоана 5, 24-30. Сказав Господь юдеям, які до нього прийшли: 24. Істинно, істинно кажу вам: хто слухає моє слово й вірує в того, хто послав мене, живе життям вічним і на суд не приходить, бо від смерти перейшов у життя. 25. Істинно, істинно кажу вам: надходить час, ба вже й тепер він, коли померлі почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть. 26. Бо як Отець має життя у собі, так і Синові дав, щоб мав життя у собі, 27. і дав йому владу суд чинити, бо він – Син чоловічий. 28. Не дивуйтеся тому, бо надходить час, коли всі, що у гробах, почують його голос 29. і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя, а ті, що чинили зло, на воскресіння суду. 30. Не можу я нічого діяти від себе самого; я суджу так, як чую, і суд мій справедливий, бо я шукаю не моєї волі, але волі того, хто послав мене.

---

Ді. 28, 26-27: "Ви слухатимете вухами, і не зрозумієте, дивитиметесь очима, і не побачите..."

Пригадайте свій стан, коли ви гніваєтеся. Здається, що тоді емоції загострені. Та насправді, ми помічаємо лише зле. Фарби згущуються, все видається поганим, гіршим, ніж є насправді. Або коли раптом вам стало все байдужим. Такий стан інертності теж притуплює сприйняття. Нам байдуже і здається, що цілому світові байдуже. Черствість, закам'янілість душі - це все стається не одразу. Спершу  за щось ображаємося. Потім гніваємося. А згодом і байдужіємо. До кого найчастіше маємо зауваження? До людей, із якими найчастіше доводиться бути. Чи маємо притензії до Бога? Напевно, що так. Бо щось пішло не як сподівалися, щось не склалося, щось розчарувало. В усьому можемо помічати лише найгірше, а можемо бачити прекрасне. І так вбережемо себе від зачерствіння та знайдемо значно вагоміші причини для спілкування з Богом, зі своїми рідними, друзями, аніж лише нарікання.