“Я навчилася любити весь світ, і навіть себе – як його частину. Я навчилася радіти з найпростіших речей і пробачати людям біль, який вони мені зробили. Ще мені здається, що я не боюся власної смерті (бо решти смертей – боюся), і чомусь думаю, що скоро помру. І ця думка мене теж якось дивно, по-своєму тішить…”
(зі щоденника Ірини – 19 років, відійшла).
Ці слова надихнули мене, щоб сісти і написати декілька рядків-роздумів.
Час від часу приходять в голову думки про смерть. Особливо про смерть рідних – як би сприйняла, відреагувала і які б були мої дії?. Бо, власне, відхід друзів, знайомих і інших людей навчилася приймати через призму духовного життя: вони перейшли у вічність. Коли чую, що відійшла та чи інша людина (друг чи просто знайомий) – лунають слова “Нехай з Богом спочиває” і все. Така воля Божа, це потрібно прийняти. Сльози, зітхання та побивання тут нічого не дадуть. А от з рідними як це буде – не знаю… Мабуть, з чужими це легше. Час покаже.
Чи боюся власної смерті? Цікаве питання. Були моменти, коли роздумувала над цим. А саме: кого б хотіла бачити на власному похороні і як про це повідомити? Кому про це сказати, чи написати, щоб знали? Зараз виникають й інші думки. Що б хотіла сказати тим, хто спричив біль і образу? Які останні би мали бути мої слова, звернення і хто б їх мав зачитати? Яким би хотіла бачити власний похорон? Та інші.
Так питань і роздумів багато, але залишається одне, головне запитання: чи боюся помирати, чи готова до цього?!
Знаю одне – потрібно жити тепер і насолоджуватися кожною миттю свого життя. Цінувати його і тих, хто поряд, а особливо рідних. Цінувати те, що подоровано Небесним Батьком. Ділитися даром з іншими та дарувати себе сповна, безкорисливо та з любов”ю. Не звертати увагу на те, що скажуть інші та без потреби не нарікати. Йти, рухатися вперед і виконувати те, що призначено Господом. Перейти через власне Я, розділити свій егоїзм з іншими, які цього потребують більше. Рости та насолоджуватися, долати життєві перепони. Життя -це своєрідна проща з купою невідомостей, ям, упадків і підйомів…
Смерть – це помирання нашого тіла. Наша ж душа залишається живою, переходячи з гостей додому. Приходить до Батька, який дав життя вічне. Ми не помираєм, а засинаєм і прокидаємося там, де нема болі та печалі. І про це кожен дізнається у відведений йому час.
Любімо життя, тих, хто біля нас. Прощаймо образи, загоюймо рани. Не забуваймо, що з нами завше є Той, який вбереже від усього, що нам зашкодить. Є завжди поряд.
А ви боїтеся власної смерті?..
