Ти відриваєшся від землі, від реальності, тобі байдуже, що буде завтра, ноги вже ледь торкаються землі, в голові паморочиться.
Глибокий вдих, і ти починаєш летіти кудись високо вгору, вітер ніжно пестить твоє довге волосся, зараз так добре і легко на душі, що нестерпно не хочеться повертатися до реальності, кров у жилах пульсує швидше, мозок намагається сперечатися з тілом про те, що це таке робиться і взагалі як так можна, але ти спокійно дихаєш і мандруєш хмарами. Сотні зірок мерехтять у темряві ночі, вони такі милі і тендітні, що просто хочеться їх позбирати в долоні і обсипатися ними. Ти торкаєшся тендітно хмар, але вони тонуть від дотику твої рук, ну і нехай.
Добре от так мандрувати над сонним містом з втомленими людьми, зараз приспані їхні турботи, думки і серця,зараз вони такі всі беззахисні і вразливі, кожен по-своєму.
Поволі починають спускатися ангели-охоронці, кожен до свого підопічного, маленькими світилами, щоб охороняти протягом довгої і такої небезпечної ночі. Їх спускається сотні і тисячі, і все небо у вогнях, і вогники летять на землю, залітають у вікна багатоповерхівок і перетворюються на ангелів-вартових. Ти дивишся на це видовище, ще раз протанцювавши у повітрі повертаєшся додому. Глибокий вдих – і ти у своєму тілі. Розплющуєш очі, підбігаєш до вікна але вже не видно світил. “Певно, наснилось”, – пробурмотіла, але видовище було неймовірне…
Ілюстрація: Святослав Рябкін, “Сумний ангел”
