Як ми любимо? Для одних – це тільки брати, для інших – віддавати. Правило: «Що більше віддаєш, то більше отримуєш. Чи дійсно це так?».
«Люби ближнього твого, як себе самого» – одна із десяти Божих заповідей, якою повинна керуватися кожна свідома себе людина. Думаю, Ви зі мною погодитеся, що любити ближнього – це не так уже й легко. Але чому? Безкорисливе добро зараз не в моді? Байдужість, егоїзм, закритість від світу і від себе самого – невже це все про нас? А у фразі: «Якось буде…» майже кожен може впізнати себе.
Нещодавно мене приємно здивувала одна ситуація, яку я мала нагоду спостерігати і стати її безпосереднім учасником. Уявіть собі звичайний день в обідню пору, людей, які постійно поспішають у своїх справах, як ті «білки у колесі». Це, звісно, нормально. І я в тому числі. І тут старенька бабуся, якій раптово стало погано, і вона не змогла самостійно підвестися. Чимало людей проходило повз, проте поцікавився станом бабусі лише один молодий хлопчина. Все обійшлося. Приємно, що є такі люди, які вміють співпереживати і в яких не згасла остання свічка в серці під назвою «милосердя».
Дуже гарно сказав владика Венедикт Алексійчук: «Яке б ставлення не виявляли нам наші ближні, стараймося до кожного ставитися з думкою про Бога, який перший нас полюбив, ще коли ми були грішниками».
Важливо любити те, що робиш, і тих, для кого ти це робиш. Коли бачиш результат своєї допомоги, і не важливо, чи словом, чи вчинком, тебе охоплює відчуття душевної радості, умиротворення. Посміхнутися незнайомій людині, дати цукерку дитині, поступитися місцем у транспорті, сказати комусь добре слово – дрібниці, з яких розпочинаються великі речі.
Бути відважному і не боятися – дуже актуально у нашому суспільстві. Спробуймо використовувати все, що дає нам життя, а любов до ближнього нехай стане ключем, який відкриє нам шлях до зустрічі з Богом.
Марія Хащівська
