Багатьом із нас, гадаю, знайомий стан, коли через щось незначне або узагалі без видимих причин ми відчуваємо себе безмежно щасливими, безтурботними, а усі клопоти відходять на задній план. Психологи називають його ейфорією. Вони перераховують дуже багато чинників, здатних посприяти виділенню «гормона щастя» – ендорфіну, який викликає цей стан.
Ейфорія може настати, і коли людина мала задушевну розмову в молитві з Господом, і коли в Таїнстві Сповіді очистилася від гріхів, які гнітили її, і коли досягла якоїсь дуже важливої у своєму житті мети, і коли закохалася. Або ж, як уже зазначалося, якась дрібниця – сприятлива погода, смачний сніданок, гарний краєвид, вдала покупка, приємна музика тощо – викликає неспівмірну з нею радість.
Існує також зворотній бік ейфорії і факторів, які її спричинюють. В нормальному психологічному стані це відчуття швидко проходить, змінюється іншими, бо ж у людини визначають дуже широкий спектр емоцій. І коли саме це одне почуття стало зберігається протягом тривалого часу, медики б’ють на сполох. Адже ейфорію спричинюють не лише високі поривання та «маленькі земні радощі», а й наркотики, алкоголь, психічні захворювання. Часто вона виступає вагомим симптомом останніх. Тому не завжди те, що ми відчуваємо як благо, є таким.
До певного моменту ейфорія, якщо викликана чимось хорошим, справді має позитивний ефект. Вона знімає напруження, яке в прискореному темпі сучасного життя часто нас супроводжує, вберігає від емоційного вигоряння, нервових зривів, відновлює в серці мир – необхідну умову наближення до Бога і до самого себе. Дуже важливо знати, які фактори в нас найчастіше викликають це відчуття, щоб у разі емоційної напруги, стресу вдатись до них.
Ці радощі, маленькі й великі, допоможуть балансувати між марнотою марнот, яку супроводжує смуток цього світу, що смерть спричинює (пор. 2 Кр 7,10), та «солодким» неробством. Дотримуватись тої «золотої середини», яку у своїй книзі шукає Еклезіаст, радячи: «Іди, куди тебе тягне твоє серце, за тим, що чарує твої очі, але знай, що за все це Бог на суд тебе поставить» (Проп 11,9). Тож дуже важливо враховувати, чи наші радощі не суперечать Божим заповідям.
Ейфорія на землі не може тривати вічно. Тут ми покликані не зазнавати нескінченної насолоди, а працювати, служити, розвиватися, що неминуче передбачає труднощі, терпіння, жертву. Апостол Петро, піддавшись ейфорії, запрагнув не покидати Тавору, але «з хмари стало чути голос: «Це – мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте» (Мт 17,5). І Син сказав: «Ще не час спочивати на лаврах. Ходімо, спускаймось з гори, адже на нас чекають люди. Ми повинні їм служити, їх навчати, скеровувати і врешті-решт розіп’ястися за них». Лише опісля всіх наших трудів, якщо з честю їх виконаємо, то почуємо від Бога: «Гаразд, слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого» (Мт 25,21). І «витре кожну сльозу з очей наших; і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю» (пор. Од 21,4). А суцільна божественна ейфорія.
