Вихідні, що минули, у моєму мікрорайоні (а проживаю я в «Пасічній» м. Івано-Франківська) пройшли під егідою новин про наш славнозвісний міст. І ні, це не були типові новини про затори на «пасічнянському» мості чи черговий ямковий ремонт його дорожнього покриття, а чи капітальний ремонт самих основ моста, який так необхідний. Зовсім ні. На цих вихідних наш міст прославився відразу двома спробами самогубства: одним – неуспішним, а іншим, на жаль, все ж вдалося досягти свого.
Зазвичай, коли читаю новини про самогубства, проймає легкий мороз по шкірі, думки потоками ринуть в голові: «чому?», «навіщо?», «хто винен?», «бідолашна людина!», І на цьому все. Так завжди є, коли біда стається з кимось, не зі мною чи з моїми близькими. Нам жаль звісно, що так трапилося, але не більше. Однак, коли біда стукає вже у двері нашої хати, то вона сприймається якось по-іншому. І це нормально, бо ж всі ми, ким би себе не вважали, все ж – просто люди. Я не знав ні тієї жінки, яку в суботу врятували перехожі, ні тієї, яку не встигли врятувати вже в неділю. А може це була одна і та ж?
Саме в неділю, саме в той час під мостом проїжджав мій товариш зі своїм трирічним сином. Просто батько з сином вирішили прогулятися до міського парку, а тут на їхнє авто ледь не приземлилася жінка, яка, втім, приземлилася на асфальт, тому що, на відміну від свої попередниці (чи все ж попередньої спроби?), не знайшлося нікого, хто б її зупинив. А я все ж думаю та хочу вірити, що й вона хотіла бути врятованою, вона хотіла жити, можливо «перемусолити» свої клопоти, що так нагло увірвалися в її житті та мало-помалу заполонили всі її думки, однак не судилося.
Що каже Церква про самогубство?
Зазвичай ми звикли говорити про самогубство як про смертельний гріх, мабуть, найважчий, часто забуваючи, що це також гострий психічний розлад, адже людина прагне жити та всіляко керується інстинктом самозбереження.
Праведний Митрополит Андрей Шептицький писав: «Людина не має права розпоряджатися своїм життям. Як воїн не має права покинути призначеного йому становища, а коли самовільно його покидає, вважається дезертиром, так само дезертиром є та людина, яка покидає свої обов’язки разом зі становищем, на яке її поставило Боже Провидіння» (Митрополит Андрей, Не убий (21.11.1942 р. Б.)).
Катехизм Католицької Церкви вчить, що «людське життя треба поважати, як щось священне», бо від самого початку воно основується на творчій дії Бога і назавжди залишається в особливому відношенні до Творця, своєї єдиної мети (Арт. 2258). Сам Бог є Владикою життя від його початку і до кінця.
Самогубство, – за вченням Катехизму, – суперечить природній схильності людини зберігати і продовжувати своє життя. Воно глибоко протилежне правдивій любові до себе. Воно зневажає також і любов ближнього, тому що несправедливо розриває зв’язки солідарності з родинною, національною і людською спільнотою, стосовно яких ми маємо обов’язки. Самогубство суперечить любові до Живого Бога (Арт. 2281).
Не слід, – застерігає Катехизм, – втрачати надію на вічне спасіння людей, які заподіяли собі смерть. Бог може їм дати, лише Йому відомим шляхом, нагоду спасенного каяття. Церква молиться за людей, які відібрали собі життя (Арт. 2283).
Хто крайній, що так сталося?
Вочевидь, зараз шукати когось крайнього та винного, мабуть, справа невдячна. Заледве жертва залишила якусь прощальну записку, однак, припускаю, люди, які її знали, які проводили з нею час, можливо, могли розгледіти, що щось не так та вдарити на сполох. Десь близько року на все тій же вулиці Надрічній інший чоловік також звів рахунки з життям. Я мав нагоду послужити його родині, а тому із впевненістю можу сказати, що той бідолашний чоловік «готував» до цього своїх ближніх, час до часу повторюючи, що хоче піти з цього світу. Звісно ж, ніхто цього серйозно не сприйняв.
У своєму дописі на сторінці в фейсбук авторка, яка, за збігом обставин, проїжджала повз, коли жінка вже перелізла через огорожу, та намагалася завадити їй вчинити задумане, пише звернення до міського голови з проханням запровадити посаду муніципального психолога. На її думку, це трішки допоможе вирішити проблему. Можливо, так і є. Але давайте бути реалістами, телефон «довіри» в нашому місті працює з 2002 року щодня, без вихідних. І це добре, адже, я в цьому переконаний, роботи в них немало. Тим не менше, кардинально справи це не вирішує. Патрулювання моста? Можливо, це буде корисним, однак ті, хто вже вирішив розпрощатися з життям, знайде іншу локацію для цього.
То що ж тоді робити? На мою скромну думку, тут може прийти на допомогу саме Церква, яку сьогодні так часто в своїх дописах критикує громадськість. Не факт, що наявність десь поряд храму змінило би задуми тієї бідолашної жінки, однак велика ймовірність, що, побачивши той хрест, жінка, можливо, пригадала б собі дещо з уроків християнської етики або ж якусь проповідь, яку чула в дитинстві, та ще раз задумалась над своїм задумом.
Я розумію, що ці мої роздуми не знайдуть популярності у читачів, які стрімголов женуться за всім «європейським» та «толерантним». Однак, саме часто завдяки сповіді чи духовним розмовам (які, до слова, в УГКЦ є безкоштовними!) можна змінити задум людини, можна наново подарувати їй надію. На нашій маленькій парафії ми мали, як мінімум, два таких випадки. А вперше я стикнувся з цією проблемою із зовсім мінімальним душпастирським досвідом. Був місяць, як я став священником, і саме був у паломництві до Меджугор’є. Там у сповідальниці клякнула особа з іншої області та зізналася, що має намір розпрощатися з життям, оскільки переживає дуже складні обставини життя. Саме в той момент я чітко, раз і назавжди, для себе усвідомив, що в сповідальниці завжди є ще хтось, окрім каянника та сповідника, і це – Святий Дух, Який направду скеровує думки душпастиря, щоби показати особі своє безконечне милосердя та подарувати надію.
Про ЗМІ та їхню відповідальність
Я дуже люблю наші засоби масової інформації. Попри різну не зовсім гарну та часто не конструктивну критику на їхню адресу, я розумію наших журналістів та реально бачу проблеми, з якими вони стикаються. Як то кажуть, «сам варюся в тому соці».
Тим не менше, сьогодні я хочу звернутися саме до них. Про суботній випадок, коли перехожі врятували жінку, написали майже всі видання; про недільний – станом на ранок понеділка – ніхто. Однак у понеділок «стрічка» новин вже підкидає мені заголовок: «У Франківську чоловік намагався вчинити самогубство», цього разу – в іншому мікрорайоні.
До чого я веду? Мені відомо кілька видань, які свідомо не публікують новин про самогубства. І це – правильно. Часто-густо ЗМІ, які формують думку населення, самі того не бажаючи, дають «інструкцію» для особи, яка опинилася в біді чи в розпачі. Така особа натрапляє на подібну публікацію і, не довго думаючи, обирає саме такий спосіб вирішення своїх проблем.
Я чітко усвідомлюю, що питання життя та смерті – завжди овіяні таємницею, а тому стають цікавими для читачів. Така цікавість породжує запит, а запит – пропозицію. Відповідно ЗМІ, які фактично живуть із реклами, потребують «клікабельності» на свої ресурси, а отже – пишуть про все, що цікавить «споживача». Все ж таки я б утримався від подібного роду публікації, а якщо все ж кортить написати про це, то раджу скористати з досвіду Церкви, яка, як відомо, хоч і ховає самогубців, робить це в дещо інший спосіб, ніж інших, тим самим наголошуючи, що це – неприпустима форма завершення людського життя. Чому не зробити публікації, які б засудили подібного роду зведення рахунків, а не сухо констатували факт?
Цьогоріч самогубства стануть частим явищем
Враховуючи сьогоднішні реалії, не треба бути експертом, щоби зрозуміти: явища самогубств цього року, на жаль, будуть частими. Це факт. Історія вже переживала подібні моменти. Пандемія коронавірусу, масові затоплення на теренах Західної України, війна (так, друзі, війна все ж триває) на Сході – все це лише маленький ряд проблем, які впивають на нашу економічну ситуацію, а отже – б’ють по нашій психіці.
Що ж робити? Як би це банально не звучало, насамперед не варто втрачати надії. Попри всі складні виклики, які сьогодні переживаємо, я переконаний, є люди, котрі мають ще більші труднощі, а втім – вони сповнені надії. Гадаю, суспільство разом із Церквою, а також із ЗМІ, повинне співпрацювати над створенням потужного інформативного руху-підтримки всім, хто перебуває в групі ризику.
Так, можете сказати Ви, є психологи – це їхній профіль. Однак, людина, яка зважилася на такий крок, вже напевно не думає про психолога. Саме тому не слід опісля розводити руками, бідкатися та шукати винних. Треба діяти на випередження і саме тут, дорогі друзі, стають у нагоді ті храми, які ви так часто критикуєте. Бо ж, як би там не було, але сьогодні великі парафії нашого міста мають бодай одного «чергового» священника, який перебуває там цілий день, чекаючи на вас. І це – безкоштовно.
Отже, мусимо бути готовими до подібного роду речей. Самогубство – не є темою сьогоднішнього дня. Вона існує фактично так довго, як і світ. Однак ми всі живемо в одному суспільстві, одному місті чи селі, а значить – співвідповідальні одне за одного. Люди, які стали небайдужими та у суботу завадили тій жінці стрибнути, – це гарний приклад саме тієї співвідповідальності.
Вірю, що нашими спільними зусиллями та спільними діями ми зможемо, якщо не викоренити, то бодай звести до якогось мінімуму число осіб, котрі, втративши надію, вдаються до цього кроку.
о. Володимир ЛУКАШЕВСЬКИЙ,
«Нова Зоря», ч. 25, стор. 6
