Я ж кажу правду!!!

Інші дописи автора

        Я ж кажу правду!!!
        Кожна людина рано чи пізно потрапляє у конфлікт. Маю на увазі серйозний конфлікт із близькими людьми, яких не хочеться образити, але водночас емоційний градус якого настільки високий, що образити виходить мимохіть.
         
        У певний момент часу я почав стежити, як проходять різні конфлікти, в тому числі, і мої власні. Що люди кажуть, як вони це кажуть, чи кажуть правду, чи кажуть всю правду, як пробують переконати одне одного, чи намагаються принизити опонента, чи намагаються зберігати гарну міну при поганій грі тощо. Оскільки це були кофлікти або мої власні, або між близькими мені людьми, то мені було доступно багато контексту, і тому з кожним наступним загостренням можна було помічати подібності з попереднім, а також ставало зрозуміло, “звідки ноги ростуть”. Багато речей з часом ставали доволі типовими. Інколи навіть ловив себе на думці, що інтуїтивно міг передбачити наслідок тієї чи тієї сказаної фрази в конкретних обставинах. Сьогодні хочу поділитися якраз кількома спостереженнями, а також думками з приводу. Для структурування і стислості матеріалу поділю його на дві частини: типові вислови і типова поведінка, а також поділюся своїм баченням, що із цим можна зробити.
        1. Типові вислови. Коли кофлікт стає “червоним”, а інколи й навіть коли він помірний, хтось обов’язково скаже одну з таких фрзаз: “Я ж каза(в\ла)”, “Ти завжди мене недооцінюва(в\ла)”, “Ти ніколи мене не слухаєш”, “Ти завжди все робиш мені на зло”. Коли хтось уже не витримує і кидається в сльози, інша сторона починає заявляти: “А що я не так сказа(в\ла)?” або “А що, я неправду сказа(в\ла)? Я ж кажу як є! Чого ти плачеш?”. Або навіть відчайдушне “Ясно, знов я поган(ий\а)”. Коли конфлікт дуже гарячий, правда (чи істина) відходить на другий, а то й десятий план. Гору бере гординя, а головною метою стає довести протилежній стороні дві речі: що я прав(ий\а) і що я не винен (якщо протилежна сторона плаче). Усі ці фрази, як на мене, є найбільш токсичними висловами для стосунків. Вони нічого не доводять, не несуть у собі жодного смислу, а мають на меті лише показати навіть не стільки те, який я молодець, як те, наскільки та протилежна сторона нижча\дурніша\гірша\…підставити інший синонім…\тупіша тощо він мене, кохано(ї\го). Тому ці фрази варто забути, викинути із власного лексикону і ніколи не вживати. Парадокс у тому, що коли емоції зашкалюють, це єдине, що хочеться сказати. У такому випадку варто “вкуситися за язик”, “схопити себе за руку” і сказати “Вибач, я не в стані адекватно реагувати зараз. Давай поговоримо про це завтра”. Вміння зупинитися перед пропастю є ознакої зрілості. І хоч як сильно хотілося б сказати все, що мені накипіло, – це крок у прірву з невідомою глибиною. Вона може виявитися маленькою ямкою, а може і багатометровою прірвою з глибокою рікою і швидкою течією.
        2. Типова поведінка. У попередньому пункті я вже зазначав, що на певному етапі людина перестає себе контролювати і пошук правди стає вже нерелевантним. Типову поведінку можна розділити на зрілу і незрілу. Зрість – це здатність усвідомлено брати на себе відповідальність, її нести і надавати розумові пріоритет над емоціями. Це не означає, що треба приглушувати емоції, зовсім навпаки, їх треба частіше випускати. Але як саме це робити потрібно вирішувати розумом, а не пускати все на самоплин. Тому зріла особа дуже уважно приглядається до своїх вразливостей, особливо емоційних. Тобто, вона знає, на що вона може зреагувати нерозумно і неконтрольовна, і старається уникати таких спускових гачків (тепер модно казати “тригерів”). Зріла особа свідома своєї людськості, а отже, схильності помилятися, і не робить трагедії, якщо таки виявиться, що вона не права. Вона розуміє, що помилка чи навіть поганий вчинок не робить з неї погану людину, а лише людину, яка помиляється, як і всі інші люди. Інакше кажучи, що вона нормальна. Відповідно, зрілість стримує емоційне наростання конфлікту, а якщо воно таки зростає, зрілість дозволяє вчасно зупинитись і “перенести засідання” на пізніше. Зріла особа розуміє, що коли хтось плаче, то нема змісту його\її питати, що сталося, поки не обіймеш і не даси відчуття безпеки і приязні. Для зрілої особи правда\істина є важливішою за те, щоби сам(ому\ій) бути прав(им\ою). Натомість, незрілість – це цілковита протилежність. Це безвідповідальність помножена на жаль до себе, або інакше кажучи – нещасливе дитинство в дорослому віці. “Мене ніхто не розуміє”, “Нічого, ви ще побачите”, “Дам собі раду без вас” – це лише деякі з висловів, які сигналізують про проблему незрілості. Панічний страх зміни побуту чи усталеного ритму життя, бажання все контролювати, нездатність психологічно відпускати близьких людей, параноїдальне намагання у всьому помогти з підсвідомою вимогою подяки за це – назрілість має так багато проявів, що це варте не одного наукового дослідження. Цікавим є те, що як завжди, не існує на 100% зрілих і незрілих людей. Це завжди мікс. Питання зажди в тому, що превалює і наскільки.
        Чи існує якийсь універсальний рецепт, як успішно проходити конфлікти з близькими людьми? Думаю, якісь загальні обриси можна означити трьома важливими принципами:
        1. Любов і правда не можуть розділятися. Правда без любові стає тиранією, любов без правди – хаосом з брехнею. Це має дуже практичне застосування. Якщо любиш – то скажеш правду, але в такий спосіб, щоби ранити найменше. І якщо бачиш, що наразі це тобі не вдасться, то чекаєш моменту, коли вдасться.
        2. Чути протилежну сторону. Найкращим способом переконатися, що я чую іншу особу, є переказати її позицію своїми словами і спитати, чи ти все правильно зрозумі(в\ла). Це відкриває шалені можливості до порозуміння.
        3. Припустити, що я помиляюся. Навіть коли здається, що правда на 120% на моєму боці. Ба більше, якщо я помиляюся, то це не робить з мене погану людину. Я можу помилятися, навіть якщо я старший, досвідченіший, розумніший, старанніший. Я можу помилятися, якщо я батько\мати, дідо\бабці, дядько\тітка чи будь-який інший старший родич. Я можу помилятися, і я це часто роблю, бо я просто людина. Якщо входити в суперечку без попереднього припущення власної помилковості, то рано чи пізно суперечка зведеться до емоційного доведення своєї правоти, а не пошуку правди. Інакше кажучи, без смирення не знайдеш істини.
        Звісно, реальність набагато складніша, і завжди є безліч нюансів в кожній суперечці, які вносять свої корективи. Але переконаний, що ці три принципи діють завжди, якщо зрілі стосунки є в пріоритеті. Конфлікти корисні, але тільки тоді, коли вони розумно вирішуються і стають добривом для наступного етапу зрілих взаємин.

         

        Інші дописи автора

          Оціни

          [ratemypost]

             

            Про автора