Отець Лука Михайлович: “Щодо сумнівів – чи варто залишатися в Католицькій Церкві”

Читай також

  • Що робити, коли нам сняться померлі і просять про щось?
  • Бог щоденно живить тебе своєю владущою силою : не забудь подякувати Йому за це!
  • Ми не свідомі того, наскільки Бог вірить у нас
        • Отець Лука Михайлович: “Щодо сумнівів – чи варто залишатися в Католицькій Церкві”

          Фактично на щодень греко-католицькі душпастирі, і я не виняток, отримують від вірян гострі питання відносно папи, католицької церкви і Ватикану. Серед них є особи інколи дуже категоричні, особливо серед молоді. Признаюся не легко тепер спілкуватися з ними на цю тему. Відповіді на питання чому я залишаюся греко-католиком, є у кінці цього тексту. Якщо вам це важливо почути від мене, будьте готові на long read.

          Тим часом сага з продовженням щодо недавнього інтерв’ю папи відомому італійському виданню дає опосередковані відповіді чому криза Церква є доконаним фактом і чому вона щораз більше втрачає позиції у західних суспільствах. І справа тут не лише в українському питанні. Згадана проблема має значно об‘ємніший контекст і витоки. На цю тему є прекрасні міркування о.Томаша Галіка, які проливають світло на буття церкви у глобальному світі. https://zbruc.eu/taxonomy/term/3735. Рекомендую!

          Довіру Церкви можуть підривати багато речей, але на деякі з них люди ззовні здатні закривати очі, як на прояви звичайної слабкості. Єдине що руйнує довіру цілковито і назавжди це нещирість, брак мужності або відверта неправда.

          Коли хтось когось не розуміє і це стається дуже часто, то це свідчить вже не так про труднощі з комунікацією, як закрадаються поважні сумніви щодо стосунків із правдою того, хто комунікує. І це щось значно фундаментальніше. Якщо помилка з’являється за помилкою, це вказує на стійку тенденцію. Бо остаточно коли ми в правді, тоді наша комунікація буде автентичною навіть без вихолощеної рафінованості і добре вивірених висловів і текстів. Саме така постава зроджує довіру, яка є чимось найбільш цінним чим може втішатися Церква і її представники.

          Кожна недовисловленість, бажання сидіти на кількох стільцях одночасно буде провокувати чергове розкручування спіралі, виправдовуючись що нас, мовляв, не так зрозуміли. Натомість ітіологія цього хворобливого явища для мене є очевидною: витки напівправди виливатимуться у фатальну втрату довіри. Бо дуже складно виправдати половинчастість, невизначеність, гру за результатом, відсутність мужньої постави.

          Мушу ствердити, що нашим вірянам складно збагнути, як і мені, чому досвідчена людина з великим душпастирським і життєвим досвідом може не бачити очевидного і цілком виправдано постає питання щодо моральної складової такої постави.

          Інституційний профіль очільників церкви не може затінювати звичайного прояву людяності і співстраждання. На моє переконання, у надскладних обставинах, у яких опинилася Україна, не потрібно було ретельно готувати апостольський візит понтифіка, вистачало просто проявити жест духовного батьківства, яке є стрижнем християнської проповіді. Досить було сісти в літак і прибути до Бучі, подивитися на руїни понівечених міст, пригорнути сиріток, помолитися з українським людом.

          Апостолят миру не мусив виявлятися у більш, ніж сумнівному бажанні – їхати в логово російського ведмедя, який погрожує світові ядерною війною. Це могло б радше прочитуватися, як жбурляння євангельської святині перед псами. Остаточно від самих початків війни у мене не було ілюзій, а тепер і поготів, відносно дієвості дипломатичних потуг папи щодо припинення росією війни. Не розумію звідки ростуть ноги у цієї наївності. Це нагадує якусь складну математичну задачу з багатьма невідомим.

          Натомість по відношенні до України це той випадок, коли звичайні справи людяності означали б більше, ніж десятки проповідей. Малі жести любові приносили б рясні грона благодаті для українців. Напрошується відома паралель із поставою Ісуса, коли він поспішав у дім сотника, де помирала донька, але на шляху з’явилася кровоточива. Для Христа у той момент була лише страждаюча жінка – її біль і безвихідь. Євангеліє передовсім апелює до живого і безпосереднього сприйняття дійсності, а не до сумнівних глобальних стратегій Церкви. Бо людина у Христі цінніша за будь-яку ідеологію навіть релігійного покрою. Саме у цьому завжди полягала променююча сила свідчення Церкви у постатях її найбільш достойних представників.

          У цьому контексті подумалось, чи ми часом не маємо справи з тим, коли Церква займається чимось невластивим, не найбільш суттєвим. Мені, як звичайному священнику, не дуже цікаво розмірковувати над дипломатичними ходами Ватикану, набагато важливіше відчувати тепло батька і його вірність правді. Щирість, як правило, завжди відчутна, простота промовляє без пояснень, справжня любов не потребує коментарів. Ці чинники є морально самодостатніми і вистачальними самі у собі на всі часи.

          Прикро усвідомлювати очевидний контраст: очільник великої світової держави – Джонсон міг без офіційно оголошеного візиту з’явилися у Києві й отримати від мільйонів людей у світі заслужену шану і довіру. На фоні цього мужнього рішення напрошується питання, а чому ж не папа?

          А тепер щодо сумнівів, які рояться у головах окремих греко-католиків відносно того, «чи варто залишатися в Католицькій Церкві».

          Відповім лише тезово:

          – помиляються ті, які шукають опертя власної католицькості в папі. Такий світогляд еклезіологічно хибний і духовно небезпечний водночас. Історичне християнство знає чимало прецедентів, коли, на жаль, помилки окремих єрархів (не тільки пап) творили болісні іміджеві втрати для Церкви, але так ніколи і не підірвали її сакраментальних основ. Бо Церква це про щось інше.

          – Жодна християнська юрисдикція, до якої ви б не подалися, не гарантує вам непомильності її представників. Тут вічна дилема між божим і людським в Церкві. Якщо прийняти за вихідну точку руху такий принцип релігійної самоідентифікації, ми зараз чи пізніше наступимо на ті ж самі граблі і спіткнемося. Бо єпархія це ще не церква.

          – Цінуймо там, де ми прийшли до Христа. Конфесія це дім, де ми відкрили для себе духовне життя, де нас оточують духовні наставники, брати і сестри у вірі, де ми пустили корені, де нам дали багато. Вміймо цінувати це!

          – Раджу вдивлятися уважніше у Христа. Особливо тепер рекомендую читати більше про вражаючі свідоцтва віри греко-католицьких новомучеників й ісповідників УГКЦ у XX ст. Впевнений там знайдете відповіді, якою є справжня ікона католицькості, хто такі греко-католики і що значить бути ними тепер.

          – УГКЦ, як жодна інша християнська спільнота в Україні протягом останніх століть пронесла подиву гідне свідчення правди. Ось чому я пишаюся, що залишаюся далі у цій церкві і папа тут ні до чого.

          – УГКЦ, як жодна інша спільнота, виплекала і зберегла власну українську тотожність і втішається найбільшим моральним авторитетом в Україні. Це відбулося, бо саме вона огортала стражденний нарід духовною опікою, плекала мову, пронесла крізь століття українство, відкривала українців на зв’язок з європейським світом, стояла в авангарді національного руху, була каталізатором багатьох надважливих суспільних ідей і ініціатив, без яких просто неможливо уявити незалежну Україну.

          – Співбрати у вірі, ми маємо прекрасну Церкву. Не сумніваймося в цьому! Я впевнений, що ми і тепер не спіткнемось об камінь Петра, якщо міцно стоятимемо на скелі Христа.

          – Кожен греко-католик в Україні має плекати живе свідоцтво Євангелії, а не шукати приводів аби зневірюватися у папі. Це все для слабодухих.

          – Плекаймо єдність особливо тоді, коли так багато неочікуваних спокус приходить, де їх не мало б бути. Саме тепер у нас є чудова нагода, аби поновно осмислити нашу еклезіологію разом із православними українцями, шукати соборних шляхів єдності з іншими нащадками Володимирового хрещення. Я переконаний, що єдина Церква в Україні – не еклезіологічна утопія. Хіба не про це мріяли св. Йосафат і сонм велетнів нашої церкви у XX ст. Так, це вимагає мужності, мудрості, самозречення і дерзновення. Маємо вірити в це і багато працювати, пильно вдивляючись у світлі лики святців і ісповідників нашої Церкви – митрополита Андрея і патріярха Йосифа. Якщо так, то ми ніколи не поставимо під сумнів нашу католицькість і ніхто не похитне нашу віру у високу духовну і історичну місію греко-католиків в Україні.

          Отець Лука МИХАЙЛОВИЧ

          Читай також

        • Що робити, коли нам сняться померлі і просять про щось?
        • Бог щоденно живить тебе своєю владущою силою : не забудь подякувати Йому за це!
        • Ми не свідомі того, наскільки Бог вірить у нас
          • Оціни

            [rating-system-posts]