Чому Почаївський монастир став греко-католицьким?

Читай також

  • Як молитися на ВЕРВИЦІ? Дуже детальний відеоурок
  • Оголошуємо молитовну мобілізацію!
  • Перешкоди, щоб зустрітися з Ісусом
        • Чому Почаївський монастир став греко-католицьким?


          Як було зазначено у попередній публікації, члени «Товариства дослідників спадщини УГКЦ», дали обіцянку ознайомити зацікавлених з маловідомим періодом історії Почаївської лаври, що стосується приєднання цього монастиря до складу УГКЦ. У традиційних нарисах, присвячених історії монастиря, цей період звичайно проминається як неважливий або трактується з певним конфесійним упередженням. Історія Почаївського монастиря в XVIII ст. позначена прийняттям ним Берестейської унії. Православні історики-традиціоналісти не подають про цей крок якогось суттєвого пояснення, традиційно переписуючи один від одного, що «дело это, по существу темное, так и должно было остаться во мраке неизвесности». Це ж повторює також І. Огієнко у своїй монографії, присвяченій Почаєву. Перш за все вони посилаються на брак документації, що висвітлювала б цей перехід, як в самих архівах монастиря, так і в Римі, та, щоб якось заповнити існуючий пробіл, вдаються до загальної критики Замойського синоду чи унії як такої, прикрашаючи ці розповіді власними припущеннями. А між тим ці оповідання не мають безпосереднього відношення до історії Почаївського монастиря і реального стану його в тих часах зовсім не прояснюють. Цінним опрацюванням є стаття, присвячена особистості почаївського ігумена Йосифа Саєвича, відома ще з 1916 року, що належить перу православного автора В. Левіцького, про яку чомусь забувають ці автори. Замість того, щоб базуватися на цьому обґрунтованому творі, написаному на основі архівних матеріалів, більшість віддає перевагу застарілим помилковим твердженням архім. Амвросія та А. Хойнацького. На праці В. Левіцкого і побудуємо нашу розповідь, щоб хоча б трохи прояснити це «по существу темное дело».


          Протягом всієї історії Почаїв належав до Луцької єпархії. У 1693 р. в монастирі відбувся найбільший заколот проти луцького єпископа Афанасія Шумлянського. Організаторами цього виступу були намісники монастиря Інокентій Ягельницький та Йосиф Саєвич т. зв. «душа бунту». По цій справі було проведено слідство, по завершенні якого Луцький єпархіальний суд, що засідав 24 лютого 1694 р., виніс вирок, яким визнав Ягельницького та Саєвича винними в порушенні канонів, вчиненні бунту та непослуху своєму єпископу. Присуджені вони були до позбавлення священства та відлучення від Церкви. В наступному 1695 р. помер єпископ Шумлянський. Після його смерті Йосиф Саєвич повертається в Почаїв і у 1697 р. стає настоятелем монастиря. Особливо тісні стосунки Йосиф Саєвич мав з луцьким єпископом-номінатом Діонісієм Жабокрицьким. Він, напевне, і підтримав кандидатуру Саєвича. У 1700 р. Йосиф Саєвич з Сильвестром Тройцевичем, ігуменом Белзького монастиря, звернулися з проханням про заступництво до російського резидента (посла) у Варшаві Любіма Судєйкіна. Будучи у Варшаві, Йосиф Саєвич отримав у короля Августа ІІ грамоту, що звільняла Почаївський монастир від військового постою, поборів чиновників і взагалі гарантувала заступництво короля у випадку насильного приєднання до унії. Коли єпископ Діонісій Жабокрицький у 1702 р. визнав акт Берестейської унії, то на цьому припинилися його добрі стосунки з Саєвичем.


          Діяльність ігумена Саєвича як настоятеля залишила значні сліди в документах того часу. Так наприклад, 30 червня 1698 р. Ян Тарновський видав запис на користь монастиря на 50 тис. золотих з ґарантією на маєтках Почаїва та Комнатки. Цим монастир отримав назад свої давні володіння, пожертвувані Гойською, за які безуспішно тягнувся судовий процес довгі роки. Коли брат Яна Тарновського Олександр спробував знову розпочати судову тяганину з монастирем, бажаючи наслідувати особисто по бездітному братові ці маєтки, то ігумен Саєвич пригрозив йому: коли не припинить своїх нападків на монастир, то він забере чудотворний образ та перейде до Москви. В той самий час розпочалося незадоволення Йосифом Саєвичем серед ченців монастиря. Незадоволених правдоподібно очолив монах Сильвестр Ваневський.


          В чому ж полягали факти незадоволення ігуменом? Ваневський, від імені братії, звинуватив його у порушенні звичаїв монастиря та у самочинних рішеннях, що приймалися ним без поради з братією. Ігумен Саєвич, взявши казну монастиря, всі дорогоцінності (повитягав також дорогоцінне каміння з чудотворного образу), все це попродавав, щоб сплатити Тарновським суму за Почаїв та Комнатку. Проте незадоволена партія програла. Отож, причиною напружених стосунків між монастирем та Тарновським були насправді майнові суперечки, а зовсім не бажання «перетягнути монастир на унію» як переконує І. Огієнко та інші.


          Нові лиха для Почаєва, який розділив сумну долю краю, розпочалися в ході Північної війни (1700-1721). У 1704 році шведські війська зайняли Львів, обложивши його разом з довколишніми містами значною контрибуцією. Високу контрибуцію повинен був платити і Почаївський монастир. Йосиф Саєвич вирішив цю проблему на свій лад; захопивши з собою чудотворний образ і все цінніше, що можна було вивезти, він втік за Дніпро на Чернігівщину, що була під російським пануванням. Там з майном монастиря ігумен Саєвич з декількома монахами знайшов собі притулок в двох Козелецьких монастирях. Відразу після втечі Йосифа Саєвича в Почаєві був проведений опис монастирського майна, що в порівнянні з попередніми демонструє, що Саєвич вивіз з Почаєва все, що тільки можна було вивезти. Після двох тижнів по опису бачимо вже нового ігумена в Почаєві, яким став Антоній Максимович, та від імені якого монах Терентій Казанович заніс в ґродські книги запис про втечу ігумена Саєвича та викрадення ним важливіших документів монастиря. Можливо, що Йосиф Саєвич не думав вже повертатися до Почаєва, та сталася одна подія, що змусила його змінити це рішення. В тому часі відбувся арешт луцького єпископа Діонісія Жабокрицького російським військом. Росіяни інкримінували єпископу співпрацю з шведами. Підбадьорений арештом Жабокрицького, Саєвич повернувся в Почаїв та з 1706 р. знову став ігуменом.


          Новий оборот в історії Почаєва був пов’язаний з задумом Йосифа Саєвича просити заступництва московського царя Петра І, щоб той взяв під особисту опіку монастир. Ігумен Саєвич намагався визволитися з-під влади свого єпархіального єпископа, стараючись отримати для монастиря «ставропігіальний» статус, підпорядкувавши його безпосередньо Москві. 12 березня 1710 р. він отримав грамоту на Ставропігію. До грамоти додавалася інструкція російському послу у Варшаві про сприяння цій справі. Вона передбачала і іншу розв’язку: в разі невдачі справи визнання Ставропігії урядом Речі Посполитої, Йосиф Саєвич повинен був покинути Почаїв, забравши чудотворну ікону та цінніше з монастиря. Притулком для нього і монахів, які би з ним пішли, мали стати вже згадані Козелецькі монастирі на Чернігівщині.


          Сам жест царя Петра І з наданням Ставропігії був авантюрою. Монастир не мав ніколи ніякого відношення до Московського Патріархату. Грамота ішла усупереч і з церковним каноном, бо цар втручався на територію, що належала до Константинополя, не підвладну російській церкві. Звичайно, що питання цієї Ставропігії не було узгоджене з Константинополем; Москву, як тепер, так і тоді, мало цікавила його думка. Невдача розгромного Прутського походу Петра І у 1711 р. остаточно підірвала російський вплив у Речі Посполитій, так що ігумену Саєвичу прийшлося відмовитися від сподівань на реалізацію свого плану.


          Наступного, 1712 р., три останні українські єпархії (Львівська Луцька та Перемишльська) остаточно визнали Берестейську унію. Після смерті Діонісія Жабокрицького на Луцьку єпархію вибрано Кирила Шумлянського, котрий відправився на посвячення до православного митрополита в Київ, всупереч сподівань влади, що чекала від нього продовження лінії Жабокрицького. З Києва Шумлянський вже не повернувся на Волинь і незабаром отримав від російської влади призначення на Переяславську єпархію. Тому управління Луцької єпархії взяв в свої руки греко-католицький Холмський єпископ Йосиф Левицький. В 1712 році Луцька єпархія нарешті отримала власного єпископа Йосифа Виговського, рідного племінника гетьмана Виговського. Того ж таки 1712 р. Йосиф Саєвич знову втікає в Козелецькі монастирі і на його місце в Почаєві призначається новий ігумен Арсеній Кучаровський. Влітку 1713 р. відбувся собор почаївських монахів, який вислав на пошуки колишнього ігумена Саєвича двох монахів Гедеона та Адріана. Ці ченці отримали охоронного листа від коронного гетьмана Адама Синявського, де була вказана ціль їхньої місії; ченці вирушили за Дніпро на пошуки втраченого майна монастиря. Подальші відомості про Йосифа Саєвича досить непевні; ймовірно, що після втечі з Почаєва він залишався настоятелем Козелецьких монастирів, а з 1719 по 1721 рр. бачимо його вже настоятелем монастиря на Псковщині у Росії.


          З початком XVIII ст. акт Берестейської унії визнавали дедалі більше монастирів, так що в 1710 р. лишився поза унією лише Почаївський та два менші монастирі, що адміністративно від нього залежали: Загаєцький та Страклівський. На охорону братії служила вже вищезгадана грамота короля Августа ІІ, добута Саєвичем у Варшаві, за якою ніхто не мав права примушувати монастир до унії.
          Для істориків – традиціоналістів (архім. Амвросія, А. Хойнацького
          Г. Крижанівського) визнання унії Почаєвом складає загадку. Вони відносять цю подію до періоду після Замойського синоду 1720 р., вказуючи на останнього «православного» ігумена Гедеона Левицького, що управляв монастирем з 1716 по 1726 рр. Ці припущення не відповідають дійсності, оскільки не знаходять підтвердження у документах. Голослівними є і розповіді архімандрита Інокентія про насильне і підступне захоплення Почаєва греко-католиками, які нічим, крім фантазії автора, не аргументовані.


          Насправді перехід монастиря відбувся без будь якого насилля, і збереглися документи. Вже в серпні-вересні 1712 р. ця справа обговорювалася між самими почаївськими монахами та львівським єпископом Варламом Шептицьким. У ній брав участь і папський нунцій у Варшаві. Прохання монахів про прилучення їх до унії носить дату 23 липня 1712 р.. Цитуємо лист, який прояснює цей важливий для монастиря момент: «…Наш Почаївський монастир заснований паном Домашевським коло ста літ тому. Волею фундатора був він прилучений до Церкви Константинопольської, уставу ставропігіального, а згодом за різних воєнних лихоліть підчинений під Архієпископа Московського якого ми за одноголосним рішенням цілої братії покинули уважаючи це підчинення за справу для нас шкідливу. Тому як залежали ми колись від Константинопольського патріарха хочемо тепер залежати від Найвищого Архієрея. Отож пильно просимо щоб прилучено було нас до Збору всіх монастирів Правила св. Василія Великого існуючого на землях Львівській, Галицькій та Кам’янця Подільського, що його засновано минулого року під опікою єпископа Львівського Шептицького, бо цей Збір є найближчим до наших чернечих правил та дисципліни…».


          Під цим листом наявні сім підписів Почаївських настоятелів, включаючи підпис ігумена Арсенія Кучаровського. В цьому ж листі монахи просили, щоб вони були підпорядковані безпосередньо єпископу Львівському, а не Луцькому, на території якого знаходився Почаїв. Прохання Почаївських монахів було розглянуто на засіданнях Конґреґації Поширення Віри 2 серпня та 12 вересня 1712 р.. Проте в Римі остерігалися обурення з боку луцького єпископа, оскільки монахи просили про дозвіл приєднатися до львівського єпископа, тому вирішено, що монастир буде підпорядкований безпосередньо Римському Апостольському Престолу. За приклад було взято справу про визнання унії Львівським Ставропігійним Братством в 1708 р.. Документи про підпорядкування Братства були вислані нунцію у Варшаві як зразок. Разом з ними нунцій отримав особливу інструкцію, де вказувалося, як він мав чинити. Вже в 1712 р. самі почаївські рукописи вказують, що монастир був греко-католицьким; це ж саме підтверджують і державні документи. Невідомо, на що опираються автори, що зараховують ігумена Левицького до православних, коли документи чітко говорять, що він був греко-католиком. Прихильністю до унії серед Почаївської братії відзначалися ігумен Арсеній Кучаровський та Пахомій Вишгерд-Заблоцький. Особливо великим авторитетом користувався останній. Ще будучи світською особою, він був луцьким земським писарем. Згодом, залишивши світ, він постригся в Почаєві під ім’ям Пахомій. На соборі почаївської братії, що відбувся 24 серпня 1710 р., він був обраний «пленіпотентом» та прокуратором справ монастиря. Однією з ділянок його обов’язків було ведення судових справ, що монастир вів за свої посілості. Ці завдання йому вдавалися, і в пригоді стала його попередня світська кар’єра судового писаря.


          Слід зазначити, що монастирі новоприєднаних єпархій не одразу інкорпорувалися в Василіанський Чин. Вони ще довгий час лишалися під владою своїх єпархіальних єпископів. Коли на Більській (сьогодні Біла Підляська в Польщі) капітулі 1709 р. василіани порушили питання об’єднання монастирів у одну конфедерацію, то представники монастирів Львівської єпархії протестували проти цього. Вже з самого листа почаївських монахів про приєднання до унії, цитованого вище, довідуємося, що в цій справі вони поділяли погляди львівських монахів, а отже були проти поєднання з литовськими василіанами. Причиною цього було те, що українські монахи мали відмінний спосіб життя, одягу та управління. Конфедерацію монастирів створено на соборчику в Уневі (1711 р.) з ініціативи Львівського єпископа Варлама Шептицького. Результатом цього об’єднання стали «Унівські Устави», що вийшли друком в 1713 р. у Львові. Львівська капітула, що відбулася 26 серпня 1739 р. при Свято-Юрському соборі, вирішила об’єднати українські монастирі в Конґреґацію Покрови Пресвятої Богородиці. ЇЇ називали також «Руською» – тому що монастирі її в більшості своїй перебували в тогочаснім Руськім воєводстві. Остаточно до об’єднання між Литовською та Руською Конґреґаціями монастирів дійшло щойно в 1743 р.


          Підсумовуючи вище наведене, слід зазначити наступне. Не було ніякого підступного захоплення Почаєва греко-католиками. Не було підступу, інтриг, вигнання православних з монастиря, привласнення чужого – як це представляє московська імперська історіографія та, на жаль, підхоплюють її голос деякі наші співвітчизники. Натомість був Прутський похід 1711 р., ганебний для Росії, що призупинив російську експансію майже на чверть століття. Були спроби приєднати Почаїв до Москви вже на початку XVIII ст.

          Була анексія Київської православної митрополії Московським патріархатом у 1685 р., що фактично позбавляло підтримки духовного центру у Києві усіх православних на території Речі Посполитої та залишала їх напризволяще. Саме це змусило їх шукати нового центру. Тому Львівська, Луцька та Перемишльська єпархії приєдналися до Берестейської унії у цьому періоді, бо очевидно, що не бажали перетворитися на «агентів Москви». Було зважене рішення братії монастиря шукати порятунку у приєднанні до Конґреґації василіанських монастирів.


          Коли деякі автори сьогодні намагаються демонструвати тотожність між переходом Почаївського монастиря до УГКЦ у 1712 р. та захопленням василіанського Почаївського монастиря РПЦ у 1831 р., то варто зауважити, що тут є різниця. Вона полягає у тому, що у 1712 р. монастир не захоплювали, а монахів не виганяли. Ті самі монахи продовжували жити у тому ж монастирі. До їхньої думки прислухалися. Отож, навряд чи ці два порівняння можна вважати амбівалентними.

          Джерело: ЦДІ УГКЦ

          Читай також

        • Як молитися на ВЕРВИЦІ? Дуже детальний відеоурок
        • Оголошуємо молитовну мобілізацію!
        • Перешкоди, щоб зустрітися з Ісусом
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 4.3 / 5. Vote count: 12

            No votes so far! Be the first to rate this post.