«Папа Іван Павло ІІ відкрив Україну цілому світові»: отець Орест Фредина про візит Понтифіка, який змінив покоління молоді

25 років тому у Львові, на Сихові, відбулася історична зустріч святого Івана Павла ІІ з українською молоддю. Саме тут, біля храму Різдва Пресвятої Богородиці, Папа звернувся до молодих людей із закликом не боятися бути святими, берегти свободу та не втратити духовні орієнтири у світі споживацтва. Про значення цього візиту, несподіваний вибір Сихова для зустрічі з молоддю та особисті спогади про Святішого Отця розповідає парох храму Різдва Пресвятої Богородиці отець Орест Фредина.

— Отче Оресте, фактично завершується підготовка до однієї з найважливіших подій цього року — відзначення 25-річчя візиту святого Івана Павла ІІ до України. Яка головна мета цих заходів, окрім того, щоб пригадати історичний приїзд Папи?

— Якщо подивитися на історію, то Україна має дуже давні зв’язки з Апостольським престолом. Ще четвертий Папа Римський, святий Клементій, був засланий Римською імперією на територію сучасного Криму. У місцевості Інкерман він жив, молився, видовбав у скелі храм, який зберігся донині. Там же він прийняв мученицьку смерть. Пізніше його мощі віднайшли святі Кирило і Методій, а частина реліквій зберігається в Києво-Печерській лаврі.

Інший важливий для нас приклад — Папа Мартин І, який разом із Максимом Ісповідником зазнав переслідувань за вірність Божій правді. Він також завершив своє життя на засланні. Тому для мене приїзд Івана Павла ІІ до України є частиною цієї великої історії духовного зв’язку нашого народу з Вселенською Церквою.

Його візит відбувся в особливий момент — тоді, коли Україна робила свої перші кроки як незалежна держава. Це був не лише державний візит, а й дуже важливий духовний знак. Він став для нас посланцем миру і водночас людиною, яка відкрила Україну світові. Адже до того часу про нас переважно говорили лише сусіди. Багато століть ми не мали власної держави, не могли вповні представляти себе у світі, свою культуру, традиції, духовність. Лише українська діаспора підтримувала цю присутність. А Іван Павло ІІ своїм приїздом фактично показав Україну цілому світові.

Особливо важливими були його слова підтримки українського народу, його звернення до нашої історії, до хрещення Русі-України, до нашого покликання як християнського народу. Він говорив про гідність, свободу, відповідальність і майбутнє.

Саме тому, готуючи відзначення цієї річниці, ми хочемо не просто згадати історичну подію. Ми прагнемо заново відкрити для людей особу святого Івана Павла ІІ, показати його як Божого посланця, якого Господь надіслав до нашого народу в дуже важливий час. Ми хочемо, щоб люди знову почули його слова і побачили, наскільки вони залишаються актуальними сьогодні.

Мені здається, що багато з того, про що він говорив тоді, ми лише тепер починаємо по-справжньому розуміти. Його заклики до єдності, до відповідальності за свободу, до збереження людської гідності звучать надзвичайно сучасно, особливо в умовах війни. Тому для нас ця річниця — не лише про пам’ять, а й про нагоду ще раз почути послання святого Івана Павла ІІ та відкрити його для нового покоління українців.

— Коли я робила інтерв’ю з владикою Йосифом, він звернув увагу на цікавий символізм: візит Папи Івана Павла ІІ до України відбувся раніше, ніж його можливий візит до Росії. Як Ви це сприймаєте?

— Думаю, що впродовж історії багато святих отців були переконані в тому, що Україна має особливе покликання — нести світло Євангелія далі на Схід. Іван Павло ІІ дуже добре розумів цю місію нашого народу.

Пригадую, коли Папа Іван Павло ІІ відлітав з України, то говорив про нашу історичну роль на пограниччі двох світів. Він наголошував, що європейські народи століттями могли жити в мирі та спокої ще й тому, що українці часто ставали тією стіною, яка стримувала навали зі Сходу. Ми були не лише географічним кордоном, а й духовним рубежем.

Подібні думки висловлював і Митрополит Андрей Шептицький. Він вважав, що український народ покликаний нести Євангеліє якомога далі, бути свідком християнських цінностей для інших народів. Сам Іван Павло ІІ порівнював це покликання зі служінням Івана Хрестителя. Як Іван Хреститель готував дорогу Христові, так і українці, за його словами, впродовж століть були серед тих, хто першими звіщали Євангеліє на цих землях.

Звичайно, цей шлях ніколи не був легким. Як і служіння Івана Хрестителя, він проходив через випробування, страждання і жертви. Але водночас це шлях, який має глибокий спасенний сенс. Тому я також бачу в цьому певний знак Божого Провидіння.

— Ви особисто були учасником тих подій 2001 року. Що найбільше закарбувалося у пам’яті?

— Мені справді пощастило, бо я мав нагоду особисто зустрічати Святішого Отця. І коли сьогодні згадую ті події, то щоразу бачу в них особливу Божу руку.

Коли ми будували храм Різдва Пресвятої Богородиці, дуже хотіли завершити основні роботи до Ювілейного 2000 року від Різдва Христового. За якихось п’ять років вдалося звести святиню. Вона ще була неотинькована, багато чого бракувало, але ми раділи вже тому, що храм стоїть. Це була справді народна будова. Від наймолодших до найстарших усі допомагали. Люди приходили після роботи, розвантажували цеглу, подавали матеріали, працювали в мороз і спеку. Коли лунав дзвін, здавалося, що звідусіль сходяться люди.

Пам’ятаю, як до ювілею ми прикрасили храм. Сірі стіни оздобили вінками, які власноруч зробили наші жінки та дівчата. Замість світильників висіли великі декоративні композиції зі стрічками та прикрасами. Художник намалював великий образ Пресвятої Богородиці. Ми робили все, що могли, аби достойно зустріти цей час.

А потім сталося те, що я й досі називаю справжнім дивом. Тодішній голова Молодіжної комісії отець Йосиф Мілян — тепер єпископ-помічник Київської архієпархії УГКЦ. — якось сказав мені, що шукають місце для зустрічі Папи з молоддю. Усі більше схилялися до стадіону «Україна». А я жартома відповів, що кращого місця, ніж Сихів, не знайдете. Ми посміялися і розійшлися.

Через деякий час приїхала велика делегація — представники Ватикану, церковної влади, міста, області, правоохоронних органів. Вони оглядали різні локації. І сталося так, що дорогою випадково заїхали до нашого храму. Тоді випав свіжий білий сніг. На тому білому тлі наша церква, ще не отинькована, з червоної цегли, виглядала надзвичайно гарно. Особливо вражали золоті куполи, які блищали на сонці. Саме того дня делегація приїхала на іподром оглядати місце майбутньої літургії. Найкоротша дорога звідти до стадіону «Україна» пролягала через Сихів.

Коли вони проїжджали повз храм, куполи так гарно засяяли на тлі снігу, що хтось із гостей вигукнув італійською: «Bellissimo! Che bello!» — «Прекрасно! Яка краса!». Тоді хтось із присутніх зауважив, що колись уже розглядалася можливість провести зустріч молоді саме тут. 

Делегація зайшла до храму, оглянула його зсередини. Попри те, що будівництво ще тривало, святиня виглядала дуже урочисто. Парафіяни прикрасили її вінками та святковими оздобами до Ювілейного року.

Коли я прибіг до церкви, делегація вже збиралася виходити. На порозі мене представляє Блаженніший Любомир Гузар: «А це парох цієї парафії». І тут один із заступників міського голови каже: «Тут треба буде зробити дорогу». Я ще не розумію, про що йдеться. Потім додає: «І площу треба буде облаштувати». А я далі не можу збагнути, що відбувається.

Коли вийшли надвір, представник служби безпеки висловив сумніви. Мовляв, місце небезпечне, навколо багато будинків, з кожного вікна теоретично може бути загроза. Тоді я не стримався і сказав: «Шановний пане, я завжди вважав вашу службу дуже професійною. Якщо це місце підходить для зустрічі, то ваше завдання — забезпечити безпеку».

Ці слова переклали представникам ватиканської делегації. Після короткої наради прозвучало рішення: «Усе вирішено. Зустріч молоді відбудеться тут».

Для мене це було справжнє диво. Те, що з людського погляду виглядало малоймовірним і навіть неможливим, раптом стало реальністю. Саме тому я й досі вважаю цю подію особливим знаком Божого Провидіння.

І ось настав день приїзду Святішого Отця. Ми поставили дітей у вишиванках обабіч входу до храму. Саме тоді народилося гасло «Україна любить Папу». Його запропонувала одна з дівчаток, яка пригадала подібні слова під час поїздки за кордон. Цю ідею підхопили, і вона швидко поширилася серед молоді.

Коли Папа приїхав, діти так щиро вітали його, що здавалося, ніби земля дрижить від радості. Я зустрічав його біля входу до храму, подав для поцілунку хрест і попросив благословити нашу молодь. Він усміхнувся, увійшов до святині, помолився, поблагословив храм.

Ми підготували спеціальне Євангеліє і попросили його залишити підпис. Святіший Отець погодився і підписав його для нашої громади. Ця реліквія зберігається як надзвичайно цінний дар.

Найсильніше залишилося інше відчуття. Я кілька разів мав нагоду брати участь у Богослужіннях разом з Іваном Павлом ІІ, але цього разу був зовсім особливий досвід. На той час Папа був літньою людиною, видно було втому, але поруч із ним відчувалася неймовірна внутрішня сила. Було таке враження, ніби навколо розливається світло. 

Саме тому через двадцять п’ять років я переконаний, що це була не просто історична подія. Це була зустріч, яка залишила слід у серцях тисяч людей і продовжує промовляти до нас сьогодні.

— Що з послання святого Івана Павла ІІ до молоді, на Вашу думку, сьогодні звучить найактуальніше?

— Для мене дуже важливими залишаються його слова, сказані саме молоді тут, на Сихові. Він говорив про те, що людина, яка пливе бурхливим морем життя, потребує компаса, щоб знати, куди рухатися. І таким компасом є Божі заповіді. Вони допомагають не загубитися серед життєвих викликів.

Особливо пророчими сьогодні звучать його слова про свободу. Папа застерігав молодих людей, що після падіння тоталітарного режиму можна легко потрапити в іншу неволю — неволю споживацтва. Вона не завжди прямо відкидає Бога, але поступово віддаляє людину від Нього, змушує зосередитися лише на матеріальному і забути про духовне. Мені здається, що сьогодні ці слова навіть актуальніші, ніж тоді.

— Чи відчули Ви після візиту Папи якісь зміни в житті парафії та молоді?

— Наша парафія від самого початку була молодіжною. Сихів тоді був молодим районом, де жило багато молодих сімей. Будинків ставало дедалі більше, а разом із ними росли діти.

Ми починали майже з нічого. Перші катехити, які навчалися на катехитичних курсах, були саме із Сихова. Але після візиту Папи все ніби отримало додатковий імпульс. Це було схоже на дощ, який падає на землю і дає можливість усьому розквітнути.

Особливо це було помітно в нашій катехитичній школі. Сьогодні тут навчається понад тисяча дітей щороку. А тоді ще не було достатньо приміщень, не було можливостей, але були люди, які хотіли працювати для молоді.

Після візиту Папи почали активно розвиватися молодіжні ініціативи. Разом із салезіянами започаткували «Веселі канікули з Богом», почали проводити молодіжні зустрічі, реколекції. Я переконаний, що візит Івана Павла ІІ став для багатьох потужним поштовхом до активного церковного життя.

Молодь побачила не просто Папу Римського. Вона побачила людину, яка очолювала Вселенську Церкву і водночас залишалася надзвичайно близькою, щирою і доступною. Мене це завжди вражало.

— Часто кажуть, що святі — це звичайні люди. Чи погоджуєтеся Ви з таким твердженням?

— Так, абсолютно. Святі — це звичайні люди. Просто вони дозволили Богові діяти у своєму житті.

Я іноді кажу, що грішник і святий можуть бути дуже схожими. Різниця лише в тому, що один ходить із брудними руками, а інший — із чистими. Святі не є надлюдьми. Вони теж переживають труднощі, хвороби, випробування. Але зовнішні обставини не визначають їхнього внутрішнього життя.

Святість — це внутрішнє здоров’я душі. Тому навіть найбільші труднощі не можуть забрати в таких людей мир, любов і довіру до Бога. Саме тому їхні слова так глибоко торкаються серця. Саме тому їхнє життя стає дороговказом для інших.

Сьогодні я зустрічаю багатьох людей, які були молодими під час візиту Івана Павла ІІ. Вони вже мають власні сім’ї, дітей, професії. Але пам’ять про ту зустріч залишається для них живою. Бо коли ти справді зустрічаєш людину, яка стає тобі близькою, то цей зв’язок залишається на все життя.

І мені здається, що святі саме тому є святими — вони стають близькими для людей.

— Які слова Івана Павла ІІ найчастіше повертаються до вас сьогодні?

— Напевно, його заклик: «Не бійтеся. Не бійтеся бути святими». Для мене це не лише гарна фраза. Це короткий підсумок усього його життя.

Він був надзвичайно здібною людиною. Працював фізично, пережив війну, тоталітарний режим, втрату близьких. Він мав свої плани і мрії, але вмів слухати Божий голос і йти туди, куди Господь його кликав.

Життя Івана Павла ІІ промовляє не тільки словами, а й вчинками. Особливо це видно після замаху на його життя. Він не лише пробачив людину, яка стріляла в нього, а й особисто відвідав її у в’язниці. Це була справжня сила християнства.

Для мене Іван Павло ІІ є прикладом молитви, вірності, мужності й непохитності. Він умів говорити про свободу так, що його не могли звинуватити у політичній боротьбі, але водночас його слова пробуджували народи. Це була сила духу, яку вже неможливо було зупинити.

Саме тому його постать залишається актуальною і сьогодні. Бо він показав, що справжні зміни починаються не з революцій, а з переміни людського серця.

Про святого Івана Павла ІІ можна говорити дуже багато. Але найважливіше — не лише згадувати його слова, а намагатися ними жити.

І ще хочу подякувати всім, хто допомагає зберігати пам’ять про ці події. Дякую за вашу працю, за репортажі, за бажання розповідати молодому поколінню про те, що відбулося тут двадцять п’ять років тому. Це дуже важливо, бо пам’ять допомагає нам не втратити те, що справді має цінність.

Підготувала Наталія Павлишин

Світлини з особистого архіву отці Ореста Фредини