Священник для українців в Іспанії отець Володимир Ціж: «Для молоді спочатку треба стати другом, а вже потім заглиблюватися в питання віри та Бога»

Отець Володимир Ціж — молодий священник, який після студій у Римі розпочав служіння для українців в Іспанії. Сьогодні він опікується парафіями УГКЦ у Леоні та Вальядоліді й водночас відповідає за розвиток молодіжного душпастирства на теренах Іспанії.

Його служіння припало на час великої війни та нової хвилі української міграції, коли питання ідентичності, віри та підтримки молоді за кордоном стали особливо актуальними.

Цього року до Іспанії мають завітати Папа Лев XIV і Блаженніший Святослав. Як такі події впливають на молодих людей? Як зацікавити підлітків Церквою без нав’язування? Що болить українській молоді за кордоном? Як уживаються два священники в одній родині? Про це та інше — в інтерв’ю з о. Володимиром Ціжем.

— Отче, Ви завершили студії у Римі і поїхали на служіння до Іспанії. Розкажіть, чому саме Іспанія і як Ви там опинилися?

—  Я закінчив Тернопільську семінарію і після цього із благословення владики Василя Семенюка вступив до Папського Східного інституту на канонічне право. Навчався там три роки. Паралельно ми із хлопцями з колегії почали розвивати «Пласт». Іван, Павло (зараз уже також священники), я і ще кілька світських людей було. Так ми започаткували осередок «Пласту» в Римі.

Також допомагали на парафії Святої Софії. Думаю, всі знають Святу Софію і отця Марка.

Поміж навчанням традиційно влітку на канікулах ми їздили підзаробляти. І в мене так вийшло, що якось на тиждень швидше закінчилася робота, і я вирішив поїхати в гості до одного священника в Іспанії. Він вчився зі мною, тільки був старшим і вже служив на той час в Іспанії. Я приїхав до нього і потрапив на заупокійну службу за отцем Казановою. Він був іспанцем, але вивчив українську мову та служив для українців. Ми поїхали на заупокійну службу, потім на панахиду, і там я познайомився зі своєю дружиною. Відтоді ми почали спілкуватися. Це і є причиною того, чому я опинився в Іспанії, — бо моя дружина живе та навчається тут. Відповідно, після завершення навчання в Римі ми одружилися, і я переїхав сюди.

Вже будучи священником, я допомагав на парафіях у Ґіссоні, Льєйді, Сервері та Таррезі, де служить тато моєї дружини отець Тарас Когут. Ми жили в Льєйді, тому більше допомагав там. Це була для мене перша священнича практика. Паралельно ми почали більше працювати з молоддю. Заснували в Ґіссоні осередок молодіжної спільноти «Українська молодь — Христові» — перший осередок в Іспанії. Ґіссона — це таке каталонське містечко, де живе приблизно 2 000–3 000 українців. Навколо багато заводів і люди мають гарну можливість працювати. Відповідно, багато молоді. Ми трохи ту молодь організували при Церкві. Вона і так була, але ми їй надали форми, так би мовити.

Потім мали прощу до Люрда. Там у нас була символічна посвята із благословення голови ПМВ владики Степана Суса.

Наші діти дуже активні. Ми організовували для них табори. А згодом вирішили зробити з’їзд для молоді — не тільки нашої, а й і з сусідніх парафій — Барселони та інших міст. Так виникла ідея молодіжних міжпарафіяльних зустрічей. У з’їзді взяло участь майже 50 підлітків, була гарна програма, їм було цікаво. І ми вирішили рухатися в тому напрямі — робити такі майданчики для зустрічі молоді, щоб їм було цікаво познайомитися, поспілкуватися. Бо після того з’їзду вони почали запитувати: «А коли буде наступний? Коли ми знову кудись поїдемо?». Ми зрозуміли, що над цим напрямом варто працювати.

А згодом до мене звернувся Генеральний вікарій Ординаріату для католиків Східного обряду в Іспанії. Він сказав, що заплановано зробити принаймні дві комісії для нашої Церкви — молодіжну та катехетичну, і запропонував мені бути відповідальним за розвиток молодіжного душпастирства тут, в Іспанії. Я погодився. Бо як-то кажуть: поки священник молодий — він хоче навернути всіх, старший — думає лише про парафію, зовсім літній — думає спасти хоча б себе.

— Чому Ви обрали шлях саме молодіжного душпастирства?

— Це, радше, шлях обрав мене. Бо я не навчався цьому, як інші брати, які вчилися на катехитів. Я вивчав канонічне право, юриспруденцію так би мовити. Але коли ми в Римі започаткували «Пласт», то я побачив, як важливо створювати середовище для інших, об’єднувати людей. В Іспанії на парафії я також відчув, що потрібно створити наше середовище для дітей і молоді. Звичайно, вони мають свої компанії, ходять на якісь дискотеки. Але потрібно було обʼєднати їх, щоби вони робили щось корисне, щось цікаве. Вони спочатку противляться, ніби це скучно, але потім втягуються — їм стає цікаво. Ми так робили Хресну дорогу. Вони казали: «Не знаємо, як це, чи вийде». А коли все вийшло, сказали: «А давайте ще кудись поїдемо!». Цього року полетіли разом з отцем Тарасом Когутом у Відень. Уже втягнулися, засмакували спільноту.

Переважно є так, що наші діти в Іспанії дуже гарно інтегруються, але водночас й асимілюються. Одне—два покоління — і наші діти вже іспанці. Те саме з мовою. Всі дуже гарно говорять іспанською, але вже гірше українською. Задум був такий: організовувати для них якісь табори, зустрічі, зʼїзди, щоб не тільки розказувати про християнські цінності, а створити для них здорове середовище, показати щось добре.

— Більше про творення спільноти.

Я бачу, що для дітей дуже важливе не навʼязування, а власний приклад. Їм десь може здаватися, що християнство несучасне, непопулярне. Але коли вони бачать когось схожого на них, але який дотримується певних цінностей, їм стає цікаво, вони розуміють, що це не є щось далеке, що так люди справді живуть, і живуть добре, люди щасливі.

Все відбувається досить природно. Не треба нікого заганяти до церкви — вони самі приходять і ставлять запитання. У них виникає дуже багато питань про віру, про молитву, про духовність, про покликання.

Тому, мені здається, що обʼєднання навколо спільноти, зокрема в парафіях в Іспанії, може бути ключем до того, щоб діти і молодь більше пізнавали Бога.

— Наразі Ви служите в Леоні. Чому переїхали з Каталонії і як організовували душпастирство на новому місці?

— Минулого літа мені сказали, що зʼявилося місце на Півночі Іспанії, у парафії в Леоні. Ми переїхали туди у вересні. Парафія молода, створена десь за півтора року до мого приїзду. По суті, вона формується.

Чи не в кожному іспанському місті є українські мігранти. І хто приїхав перший — підтягує своїх. Тобто часто в одному регіоні Іспанії мешкають українці — вихідці з одного регіону. У Леоні мешкають переважно українці або зі Сходу, або з Чернівців та околиць.

Для багатьох Українська Греко-Католицька Церква — це було щось далеке, і вони щиро дивувалися, як це священник безпосередньо говорить із молоддю. Я їм пояснював, що це нормально та природно, що при наших церквах є різні спільноти: чоловічі, жіночі, дитячі, молодіжні. А вони здебільшого виросли у традиційному православному середовищі, де, напевно, на молодь не дуже звертали увагу.

— Ці діти та молодь приїхали до Іспанії вже під час великої війни, чи вони там зростали? І як Вам вдалося заохотити приходити до Церкви підлітків зі східних теренів, які переважно не належать до УГКЦ?

— Можна сказати, що тут є три групи: одні приїхали через війну, інші тут народилися, а ще деякі змалечку переїхали і тут зростали.

Коли я організовував ці зустрічі, то відразу подумав, що нікому не сподобається, якщо йому в лоб говорити про Бога. Ніхто такого не любить, це подібно до свідків Єгови, коли вони приходять і стукають у двері — це такий собі «червоний прапор». Ми вирішили почати із дружби. Познайомитися, пограти в якісь ігри, помалювати й нагодувати, звичайно, — це дуже важливо. Коли підлітки дізнаються, що буде щось солодке чи піца, — це один із головних чинників, щоби прийти. Мовляв, якщо не сподобається, то хоч поїм. Але вони приходили раз, другий, третій, відповідно, не тільки за їжею, — їм було цікаво. Вони запитували про молодіжні спільноти, як вони працюють. Уже не соромилися — з кожним разом ставили цікавіші запитання.

Тому важливо на початках не навʼязувати своєї думки, позиції, не розказувати, які ми хороші, а стати справді добрим другом, а вже потім можна заглиблюватися в питання віри та Бога.

— А що хвилює найбільше, що болить українській молоді на міграції, зокрема в Іспанії?

— Передовсім, це брак підтримки. Вони ніби гуртуються по двоє—троє, кудись йдуть, щось роблять, але немає цілісності.

Українці, особливо ті, що приїхали не так давно, відчувають себе трошки відстороненими. Вони вчать іспанську, хочуть бути тут, але не зможуть стати іспанцями. Якщо запитати українця, який тут народився: «Ти звідки?», він скаже: «Я тут народився». Він не може сказати: «Я іспанець». Бо він не є іспанцем. Але і не скаже, що українець. Тому важливо підтримувати національну ідентичність — тоді людина не є загублена в морі інших людей, просторів, країн, а відчуває своє коріння і знає, на чому стоїть.

Проблема молоді — у пошуку своєї ідентичності. Підлітки й молоді люди часто розгублюються, не знають, до чого належать.

Церква за кордоном дуже багатостороння. Це і місце молитви, і місце підтримки, і певною мірою будинок культури. Бо тут і вірші можна розказати, і пісень заспівати, і зустрітися на якомусь святі.

Молодь живе стереотипами, що Церква для старших людей: помолитися, поставити свічку і так далі. А важливо показати їм і донести, що Церква — це також місце зустрічі та підтримки і для них.

— Нас прийняли дуже гарно обидві громади. Бо ми мешкаємо в Леоні, тут я маю парафію, а також служу для сусідньої громади в місті Вальядоліді, що за 150 кілометрів від Леона.

Коли ми приїхали у вересні, якраз був період святкувань із нагоди заснування спільнот. Ми мали празник у Леоні, а потім — у Вальядоліді. Українці з однієї парафії їздили в гості до іншої.

Ми тут започаткували українську суботню школу. У нас є пʼятеро викладачів і чотири предмети. Я викладаю катехизм, дружина — уроки музики, бо вона має музичну освіту і добре співає, а також займається підготовкою дітей до свят. Ще є українська мова та історія. Школу відвідує 10–12 дітей — вони задоволені. Для нас важливо не тільки навчити їх, а і щоб вони мали можливість побути між своїми, поговорити українською мовою.

На Різдво в нас був фестиваль колядок. Також ми їздили на деканальну зустріч у Ковадонзі на фестиваль хорів. До речі, у Леоні ми розвинули хор. Це заслуга моєї дружини — вона дуже гарно співає, натхненно грає і є диригентом.

Після Великодня запланована міжспільнотна зустріч в іспанській парафії. Нас запросили і гості. Там є спільноти іспанців, венесуельців і представників інших національностей. Кожна громада виконувати свої пісні і пригощатиме традиційними стравами. Це те, до чого ми зараз готуємося.

Щодо молодіжного служіння, то за ці пів року ми провели дві зустрічі. Це була радше вимога дітей та молоді, бо вони дуже хотіли знову зустрітися і спільно цікаво провести час. Одна була в Мадриді для молодих людей віком 18–25 років і одна — у Барселоні для підлітків до 18 років.

На ці зустрічі я запрошував цікавих гостей. У Мадриді був отець Іван Височанський із Рима, соліст гурту «МетаНоя». Ми добрі товариші, разом вчилися, по сусідству жили. Тож він приїхав, допоміг. А для молодших у Барселоні запросив брата Степана Зелінського з колегії. Він музикант, дуже гарно грає на акордеоні. Ми багато колядували. Встигли і помолитися, і погуляти. У Барселоні піднялися на гору Тібідабо, звідки відкривається чудовий краєвид на місто. І на вершині розташований Храм Святого Серця, до якого ми також ходили.

— Розкажіть про Ваші громади? Ваші парафіяни — хто вони?

— У Леоні переважно це сім’ї. Є з дітьми, є старші люди. На великі свята приходить до 40 людей, а на щоденну недільну Літургію — до 20, не більше. Це — кістяк громади, який приходить постійно. Вони дуже активні: і до хору долучаються, і до всіх акцій та подій. Деякі люди рідше ходять, але це повʼязано з роботою. Тут немає так багато заводів, як в Каталонії, з чітким робочим графіком. Деякі займаються прибиранням або задіяні в інших сферах, тому можуть іноді працювати і в неділю.

У Вальядоліді більше молоді, більше молодих сімей. Але кількісно приблизно так само.

— Цього року очікується візит Папи Лева XIV до Мадрида. Чи планує українська молодь Іспанії поїхати на цю зустріч зі Святим Отцем?

— Я брав участь у зустрічі молодіжних лідерів іспанських спільнот, представляв наше служіння, і власне одне з питань було про те, щоб наша молодь долучилася до приїзду Папи, щоб разом помолитися.

Було б ще добре, щоби вийшло організувати більш камерну зустріч для українців, але це ще під питанням.

— А як загалом такі події (бо візит Папи — це велика подія для християнина) впливають на сучасну українську молодь? Чи цікаво їй поїхати, послухати, подивитися?

— Минулого року був Ювілей молоді в Римі, і ми з нашою активною молоддю з парафій у Каталонії, де я тоді служив, їздили на цю зустріч. Нас було восьмеро. Діти ставилися до цього, як до пригоди, бо цікаво, багато людей. Але коли ми були вже на Тор Вергаті, коли Папа проїжджав повз нас, вони відразу побігли дивитися, їм було цікаво доторкнутися до великого, побачити насправді історичну особу, яка є поміж нами зараз. Тобто спочатку ця поїздка їм здавалася ледь не екскурсією, але потім стала чимось значно глибшим.

Так і зустріч з Папою у Мадриді може набути глибшого, можливо особистісного, виміру вже власне у процесі.

— Ви згадували про дружину, яка Вам активно допомагає в парафії. Для Вас це служіння разом, перебування поруч і вдома, і в храмі — це виклик чи перевага?

— Для мене — перевага, а для неї, напевне, — виклик. Вона насправді дуже зайнята. Софія вчилася у Каталонії, добре знає каталонську, дуже добре — іспанську. Вона перевелася в університет до Леона. Її розпорядок виглядає так: від 9:00 до 14:00 — в університеті, на 20 хвилин швидше залишає пару, приходить додому і від 14:00 до 20:00 працює онлайн. Вона працює у сфері робототехніки — програмує роботів для будинків для літніх людей. У нас вдома теж є маленький робот. Ми облаштували одну кімнату у квартирі як її кабінет, у неї там три монітори і робот. Після роботи вона ще на 20:45 йде на репетицію з хором. Дружина дуже жертвенна, відважна й наполеглива. Ідеально володіє мовами. На яку б зустріч ми не прийшли, всі місцеві просто в захваті від неї, бо вона говорить практично як носій. Усі іспанські священники завжди вражені.

Софія дуже вкладається в усе, що робить. У неї є гарний приклад — її мама і тато — це також священнича сімʼя. Звісно, я стараюся бути для неї опорою та підтримкою, але вона є набагато більшою опорою для мене.

— Отче, Ваш тесть — священник. Це для Вас випробування чи додаткова підтримка? Як складаються відносини двох душпастирів в одній родині?

— Я боявся, щоб не було складно. Але насправді вибудувалися дуже добрі дружні відносини, можна сказати, батьківські. Ніякого моралізаторства, зверхнього повчання — ніколи такого не було. Були лише дружні поради, і то лише в тих випадках, коли я цього просив.

Щодо літургійних моментів (коли я став священником, то проходив у нього практику), він, по суті, навчив мене всього. Крім стандартних богослужінь протягом тижня, ми також мали певні виклики. До прикладу, в іспанському містечку Сарагоса є військова база, де одні наші хлопці проходять навчання, а інші — лікування після війни. І декілька захисників, на жаль, померли в госпіталі. Ми їздили у крематорій на похорон. Це було викликом, бо в Україні похорони відбуваються по-одному, а тут перед кремацією тобі дають 45 хвилин, і ти маєш провести все правильно, згідно з обрядом, водночас підтримати сімʼю та полагодити всі документи. Я дивився, вчився, допомагав. Це був дуже важливий досвід, попри весь сум і трагізм події. Це важливо — вміти правильно відслужити, помолитися в різних обставинах.

— У Леоні є дуже гарна асоціація українців. Ми збираємо на парафії гроші, передаємо асоціації, а вона закуповує обладнання, медичні прилади.

Коли цього року готувалися до Стрітення, мені прийшла думка, що можна не виготовляти традиційну стрітенську свічку, яка стоятиме вдома, а зробити окопні. Ми дали оголошення, дуже багато людей поприносило свічки, банки. Парох зі сусідньої іспанської парафії, дуже любʼязний священник, надав нам приміщення, бо вони мають великий простір на території церкви, і ми там робили свічки. Українців прийшло небагато, проте іспанців — до 40 осіб. Їм було дуже цікаво. Я підготував презентацію про те, що це таке, для чого. Вони були щиро здивовані, що на таких свічечках можна готувати їжу, грітися, що одна така свічка може горіти 3 години.

Ми вже провели дві такі акції. Перший раз виготовили десь 25 кілограм окопних свічок, другий — у 4 рази більше. Напевне, будемо продовжувати.

Іспанці дуже натхненно підійшли до цього. По завершенню праці ми вимкнули світло й запалили одну свічку — вони так захоплено дивилися, мацали, грілися.

— Ви згадали про священника-іспанця. А як загалом складається співпраця з Католицькою Церквою? Як Вас прийняли місцеві ієрархи?

— Прийняли дуже-дуже добре, затишно, по-сімейному. Місцеві священники-іспанці дуже відкриті. Служимо в церкві Сан Хуан і Сан Педро де Ренуева, вона тут практично в центрі, дуже гарна, величезна. Має два імені — Святого Івана і Святого Петра, бо її склали з руїн двох церков в одну.

У теплі сезони служимо у великій центральній церкві, там дуже красиво і велично, а в період зимових свят — у бічній каплиці, бо її простіше нагріти, у ній тепліше.

На цій парафії є три священики — старші чоловіки, їм майже по 80 років. Ставляться до мене по-батьківськи, цікавляться, як ми служимо, що робимо, дивляться на наші ризи.

У них був різдвяний фестиваль. Ми також брали участь — співали на різних парафіях. Іспанці запрошували нас у гості. Наш хор відвідав із колядками чотири чи пʼять парафій. Ми всюди розповідали, хто ми, збирали гроші на військо, роздавали пампушки. Іспанцям таке дуже подобається: щось послухати, поїсти щось смачне.

Є священники з інших парафій, із якими ми налагодили контакти. У них є щомісячні збори. На минулих зборах, це якраз була річниця вторгнення росії в Україну, їм було дуже цікаво почути причини, чому так сталося. Я підготувався й розповідав про важливі історичні віхи, про Голодомор і як загалом складалися відносини України та росії. Їх також дуже цікавило питання мови. Чому так склалося, що є українці, які говорять російською. Бо вони це самі бачать. Тож я їм розповів про чисельні заборони української мови, Валуєвський циркуляр, Емський указ, про знищення інтелігенції. Вони були здивовані, бо раніше цього ніде не чули. Я говорив довго, десь до години, потім було дуже багато запитань про все, що стосується України. Це було справді дуже гарне свідчення.

А один із присутніх там священників так перейнявся почутим, що напросився до нас на Літургію. Він не служив, стояв збоку у святилищі у своїх ризах, але уважно за всім стежив: як ми молимося, його зацікавило кадило, свічки. Попросив знову зустрітися, щоб йому пояснити деталі нашого обряду.

— За Вашими спостереженнями, як загалом іспанське суспільство ставиться до українців, зокрема в час війни?

—  Я можу говорити лише локально. Те, що я бачу, рівень співчуття і підтримки трохи зменшився, але все одно, коли говориш про Україну, це викликає в них співчуття. Загальну ситуацію, зрештою, вони все одно розуміють.

Варто сказати, що іспанці з великою повагою ставляться до тих, хто знає їхню мову, незалежно від національності. Коли ти вчиш мову, стараєшся з ними говорити — це зовсім інший рівень ставлення. Це — ознака того, що ти, попри всі свої життєві обставини, поважаєш їхню культуру. І для них це важливий сигнал до співпраці та налагодження стосунків.

— З яким найбільшим викликом зіткнулися протягом служіння в Іспанії? До чого було найважче адаптуватися?

—  Я б не сказав, що щось було прям важко. Завжди є виклики, просто потрібно на них правильно і вчасно відповідати, не відтягувати.

Той самий приклад — мова. Мені часто кажуть, мовляв, ти знаєш італійську, тому тобі іспанська пішла легше. Вона, звичайно, пішла, але не так легко, як би мені хотілося, щоби взяв й одразу заговорив. Треба було докласти зусиль. Як і до будь-чого.

Так само і вибудовування стосунків із парафіянами. Ми запрошували українців до нас у гості, на репетицію хору, на свята. Люди відкриваються, ми відкриваємося. Важливо мати добрі стосунки.

— Як плануєте розвивати молодіжне душпастирство в Іспанії і якою бачите українську молодь в Іспанії за 10–20 років?

—  Я запланував дуже багато всього, але, напевне, потрібно починати із простіших речей. Коли згадують молодіжний рух в Іспанії, пишуть про Комісію у справах молоді. А вся комісія — це я і дружина. Тому власне потрібно створити справжню комісію за участю активної молоді, врахувати їхні вподобання і над цим працювати.

Другий момент — важливо налагодити співпрацю з українськими громадськими організаціями, які ми тут маємо, зокрема «Пласт» і СУМ.

І третій момент — це проведення таборів для дітей. Пластові табори класні, цікаві, але все одно для дітей та молоді потрібно організовувати і щось прицерковне. Священникам не варто опускати руки й казати, що табори проводять «Пласт» і СУМ, а нам немає що робити. Нам важливо опанувати й цей напрям, розвивати свої табори, щоби вони також були цікаві, гарні, наповнені та популярні серед дітей і молоді.

— Тобто на літо Ви вже плануєте табори?

— Ми плануємо зробити міждеканальні табори. УГКЦ в Іспанії поділена на пʼять деканатів. Роздумуємо, як організувати ці зустрічі чи табори по регіонах. Звичайно, треба подумати про підготовку аніматорів.

Щодо інших важливих подій то до Іспанії цього року приїде Блаженніший Святослав. Хочемо долучитися до цього заходу, як і до приїзду Папи.

Потім має бути проща до катедрального собору Пресвятої Богородиці у Валенсії. Там у каплиці зберігається християнська реліквія — Святий Грааль — чаша з Тайної вечері, визнана Ватиканом автентичною. Було б добре теж взяти участь.

Наступний рік є Святим роком у Сантьяго-де-Компостела. Хотілось би долучитися і нам до цього паломництва, пройти Шляхом святого Якова тиждень чи хоча б кілька днів.

— Як Ви відчули своє покликання? Яким був Ваш шлях до священства?

— Мені здається, я і сам до кінця не знаю відповіді на це питання — все ще її шукаю.

Я пішов до семінарії, бо мав гарний приклад священника. У нашій родині є священник, який став для мене дуже добрим прикладом. Інколи дарував мені цікаві книжки. А я малим дуже любив читати.

Загалом, я зростав звичайним хлопцем. До церкви ходив іноді тому, що мама змушувала, більше — з чемності. Хоча вдома мав гарний приклад молитви, за що вдячний мамі та татові. У церкві не прислуговував. Це вже згодом, коли в 11-му класі визначився, що хочу вступати до семінарії і стати священником, підійшов до паламаря і сказав, що мені треба навчитися всього, тож буду до вас приходити. Тобто в останній рік школи я активно прислуговував. Паралельно вчився в художній школі, бо спочатку мав намір вступати або в політехніку, або в академію мистецтв. Але все ж вирішив йти до семінарії.

Своє покликання до священства я ніби відкривав у семінарії з кожним роком по-новому — навчаючись, досліджуючи духовність, молячись. Як мистці творять статуї: спершу відбивають більші шматки, потім — менші, і поступово вимальовується форма. Так і з моїм покликанням — це не було миттєве осяяння, а поступове відкриття.

Зрештою, це все — вибір, який ми робимо. Важливо бути свідомим свого вибору. Якщо вже став за плуг — не озирайся. Тож я зробив свій вибір і вже не озираюся, а стараюся й далі відкривати своє покликання і бути добрим священником.

Анна Ященко,
Пасторально-міграційний відділ УГКЦ