«Церква не може залишатися осторонь молоді». Виступ владики Браєна Байди на Форумі душпастирства молоді УГКЦ в Римі

Форум душпастирства молоді УГКЦ, який 8 вересня розпочався в Римі, відкрив владика Браєн Байда, голова Патріаршої комісії УГКЦ у справах молоді. 

У своєму вітальному слові владика зазначив:  

— Знову Ісус промовив до них, кажучи: «Я — світло світу. Хто йде за Мною, не ходитиме в темряві, а матиме світло життя» (Ів. 8:12).

Ісус Христос — світло світу. А ми — світильники, які несуть це світло. Ми покликані бути для інших живими іконами. Яке величне покликання! Ти і я покликані бути місіонерськими учнями Христа у світі, відкривати любов Бога Отця, у якій утверджується наша людська гідність.

Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, пастирі багатьох вірних, дбає про молодь нашої Церкви та її віру. Розпізнаючи Божу волю, наш Патріарх і Синод заснували цю комісію, щоб плекати й розвивати цей скарб — нове покоління світильників, покликаних невтомно свідчити, що означає бути світлом для світу.

Комісія є частиною Патріаршої курії та продовжує давню традицію служіння, яка передається з покоління в покоління. Її очільники завжди прагнули плекати й оберігати цей рідкісний і дорогоцінний скарб. Патріарх називає його «одним із найбільших скарбів нашої Української Греко-Католицької Церкви — молодими вірними».

За короткий час мого служіння на чолі комісії я зустрів і мав нагоду співпрацювати з людьми, які мають великі таланти й щире прагнення берегти та розвивати цей скарб. Вони шукають нових способів нести світло Христа у світ, де часом буває дуже вітряно й темно.

Україна пережила численні хвилі еміграції до Бразилії та Аргентини, Канади й Сполучених Штатів Америки, Австралії, Бельгії, Швейцарії, Англії, Польщі, Австрії, Сербії, Португалії, Німеччини, Іспанії, Франції, Італії та інших європейських країн.

Часто старші люди й молодь залишали Україну у складні моменти її історії, зокрема під час війни, яка триває й сьогодні. Одні були покликані захищати Україну — у своєму селі чи місті, на фронті, — інші зберігали нашу спадщину в різних країнах світу.

Таємниця Божого покликання не завжди є зрозумілою. Проте люди мужньо намагаються почути голос Святого Духа й чинити Божу волю, де б вони не перебували.

Виклики збереження нашої віри залишаються складними, де б ми не зростали. Чим сильнішою стає агресія путіна, тим глибшими стають стійкість і рішучість нашого народу — в Україні та за кордоном.

Нові виклики постають і в Україні, і в інших країнах, де мільйони переміщених українців тимчасово живуть або де українські громади існують уже понад століття. Щодня ми усвідомлюємо свою національну ідентичність, яка продовжує розвиватися у світі, що змінюється.

Розуміти й берегти нашу духовну, культурну та національну ідентичність надзвичайно важливо, адже культура і спадщина служать нашій вірі. Умови, в яких ми можемо вільно служити Богові через служіння нашим братам і сестрам, є складними і в Україні, і за кордоном.

Ми вчимося з перших вуст розуміти різницю між асиміляцією та інтеграцією. Асиміляція — це спокуса повністю злитися з новим суспільством, культурою та способом життя, забуваючи, звідки ти родом. Остерігайтеся асиміляції. Натомість, як писав Тарас Шевченко:

«Вчися, читай,

І вчися в інших,

І свого не цурайся».

Інтеграція — це радше вивчення та збереження духовної спадщини наших предків. Як дуб, який пересаджують, він пускає нове коріння в новому місці, щоб вижити. Різний ґрунт може змусити дерево пустити глибше коріння, але дуб ніколи не втрачає своєї ідентичності як дуб. Водночас дуб той самий і водночас інший, оскільки він адаптувався до нових викликів.

Саме тому євангелізація, вкорінена в культурі, стає важливішою, ніж будь-коли. Наша візантійська, греко-католицька, київська віра та духовність надихають інших по-новому й плідно прославляти Бога та поклонятися Йому.

Символи нашої віри, культури й національні пам’ятні дні в різні пори церковного календаря продовжують збагачувати нас. Водночас для інших це може бути перша зустріч із гармонійною єдністю Культури й Національної ідентичності, які служать нашій Вірі в Ісуса Христа. Наші візантійські українські ікони є світильниками нашої віри. І ми також покликані ставати для інших живими іконами.

Коли ми показуємо, як культура, спадщина та мова вже понад тисячу років прославляють Божу присутність серед нас, інші вчаться бачити Бога у власній неповторній історії. Їхня мова й культура рідної землі також можуть відкривати Божу присутність — наскільки сягає людська пам’ять.

Так Бог відкриває наше покликання — твоє і моє: служити співвітчизникам-українцям, підтримувати живу віру через героїчні вчинки та свідчити про даровану Богом людську гідність, якої не може знищити жодне зло. Ця людська гідність — це Пресвята Трійця, яка живе в кожному з вас і сяє, мов світильники, по всьому світу.

Незадовго до смерті Папи Франциска, 1 лютого 2025 року, ми мали благословення зустрітися з ним через Zoom. У цю особливу мить, коли Вікарій Христа звернувся до нас, він закликав нас бути місіонерськими учнями.

Коли ми залишаємося вірними Божому покликанню — вдома чи за кордоном, — ми відповідаємо на своє покликання до святості, свідчити про віру через нашу культуру та національну ідентичність.

Поміркуймо над тим, як Марія, Богородиця, є іконою Христа, світильником для тих, хто ще не має віри.

Нехай наша зустріч тут, у Римі, у ці дні знову запалить світильники віри. Нехай кожен із вас понесе це світло додому, до інших, і надихне їх ставати живими іконами Христа.

Через заступництво й опіку Богородиці нехай ви йдете за Ісусом Христом, щоб кожен чоловік, кожна жінка й кожна дитина ніколи не блукали в темряві, а мали світло життя.