Отець Ігор Стус: «Молодь потребує не ідеального священника, а людини, яка буде поруч»

У межах Форуму душпастирства молоді УГКЦ в Європі, що відбувся 8–10 вересня в Римі, ми поспілкувалися з отцем Ігорем Стусом, який здійснює душпастирське служіння серед українських громад в італійських містах Помпеї та околицях.

Говорили про те, як змінилося життя українських парафій в Італії після початку повномасштабної війни, з якими викликами стикаються душпастирі та як Церква допомагає українцям, які були змушені залишити свої домівки, знаходити підтримку, спільноту й відчуття приналежності далеко від України.

— Із початком повномасштабної війни до Італії приїхало чимало українців, зокрема й тих, хто раніше був далеким від Церкви. Як це вплинуло на життя вашої парафії та душпастирське служіння? Як допомагаєте новоприбулим відчути себе частиною церковної спільноти?

— До Італії я приїхав у травні 2014 року. 27 квітня того ж року отримав священичі свячення в Чорткові, а вже за два-три тижні вирушив до Італії, щоб вивчити італійську мову, адже з вересня мав розпочати навчання в Римі.

Невдовзі після початку навчання отець Андрій Євчук, який на той час був настоятелем української громади в місті Помпеї, запросив мене допомагати йому в душпастирському служінні. Тож упродовж 2014–2016 років я досить часто їздив із Рима до Помпеїв, а це приблизно 250 кілометрів. Поєднував навчання зі служінням серед українців.

Я дуже вдячний Богові за те, що практично з перших днів перебування в Італії мав можливість пізнавати життя українських парафій, бачити їх потреби та спілкуватися з людьми. Відвідував різні громади, неодноразово допомагав у нашому соборі Святої Софії в Римі. Це дало мені змогу краще зрозуміти особливості душпастирства серед українців за кордоном.

Саме тоді в Україні розпочалася антитерористична операція, відбулася анексія Криму. Звичайно, ці події впливали на настрої українців в Італії, викликали тривогу й переживання за рідних та майбутнє держави. Проте я б не сказав, що тоді душпастирське життя наших громад зазнало якихось кардинальних змін. Ми переживали події в Україні разом із нашим народом, але звичний ритм парафіяльного життя загалом зберігався.

У 2016 році, після завершення навчання в Римі, я став душпастирем української громади в Помпеях, куди до того майже два роки приїжджав допомагати. Тож парафія для мене вже не була новою. Люди добре знали мене, а я знав їх. Розумів, куди приходжу, які потреби має громада і яку працю потрібно продовжувати. Адже мої попередники вже зробили дуже багато для розвитку парафіяльного життя.

На той час у нас сформувалося активне ядро парафії — переважно люди віком від 30 років і старші. Була налагоджена праця з дітьми, зокрема отець Андрій заснував школу «Пресвята родина». 

Проте приблизно через рік служіння я зрозумів, що є ще одна категорія парафіян, до якої нам потрібно знайти підхід, — молодь. Я відчував, що мені бракує інструментів, які допомогли б об'єднати молодих людей навколо парафії. Тому почав шукати, радитися, переймати досвід інших громад, думати над тим, що могло б стати основою для створення молодіжної спільноти.

І поступово я дійшов до розуміння, що молодь потребує не стільки теорій чи готових програм, скільки конкретних особистостей, на яких може рівнятися. Звичайно, першою такою Особою для нас є Ісус Христос. Але молодим людям важливо також бачити приклади людей, які переживали подібні життєві обставини, стикалися з тими самими труднощами, розуміли, що означає залишити рідну землю, опинитися за кордоном і будувати своє життя в іншій країні.

Більшість молодих людей у нашій парафіяльній спільноті мають власний досвід міграції. За моїми спостереженнями, приблизно 80 відсотків із них народилися в Україні, але ще дітьми, у віці п’яти–десяти років, переїхали разом із батьками до Італії. Тому мені хотілося знайти для них приклад людини, чия історія була б їм близькою, допомагала б осмислити власний досвід і водночас надихала до християнського життя.

— А як виникла ідея створити молодіжну спільноту «Бути людиною» імені Блаженнішого Любомира Гузара? Чому саме його постать ви обрали за приклад для української молоді в Італії?

— Я завжди захоплювався особистістю Блаженнішого Любомира Гузара, його мудрістю, служінням Церкві та батьківським ставленням до людей. 31 травня 2017 року він відійшов до вічності. А вже 9 червня, на дев’ятий день після його смерті, я прокинувся вранці з думкою заснувати молодіжну спільноту його імені. Це було цілком спонтанне рішення. Раніше я навіть не задумувався над цим, але того ранку вже чітко розумів, що хочу створити таку спільноту.

Коли почав глибше осмислювати життєвий шлях Блаженнішого Любомира, зрозумів, наскільки його історія близька нашим молодим людям. Адже він теж пережив еміграцію, жив за межами України, служив українцям у США, згодом у Римі. Він добре знав, що означає зберігати свою віру, культуру та ідентичність далеко від Батьківщини. І я подумав, що саме така постать може стати для нашої молоді особливим прикладом.

Залишалося знайти назву. І тоді згадав його відомі слова: «Бути людиною». Так народилася ідея спільноти «Бути людиною» імені Блаженнішого Любомира Гузара.

Того ж дня, ще до обіду, я почав телефонувати молоді, запрошувати на зустріч і спільну молитву. Ввечері 9 червня ми зібралися ― нас було всього семеро чи восьмеро. Саме з цієї невеликої групи й розпочалася історія нашої спільноти.

Цікаво, що приблизно через тиждень чи два мені зателефонували молоді люди з Києва, які також хотіли створити спільноту, пов’язану з постаттю Любомира Гузара. Здається, вони називалися «Покоління Любомира». Пам’ятаю, телефонувала дівчина на ім’я Марійка, розпитувала про наш статут, цілі, організацію діяльності. А я тоді відповів, що для мене на першому етапі найважливіше — зібрати молодь, об’єднати її, допомогти відчути себе спільнотою.

Я був переконаний, що конкретні завдання, напрями діяльності та правила формуватимуться поступово, у процесі нашої спільної праці. Адже спільнота починається передусім із людей, їхніх стосунків, довіри та бажання бути разом. Саме на цьому ми й намагалися будувати нашу діяльність від самого початку.

― Скільки сьогодні молодих людей об’єднує спільнота «Бути людиною»? Як вона розвивалася за ці роки і яку роль відіграла після початку повномасштабного вторгнення?

— Сьогодні наша спільнота налічує понад 40 молодих людей. Звичайно, не всі однаково активно беруть участь у парафіяльному житті, не всі регулярно приходять до храму. Але я знаю, що достатньо одного телефонного дзвінка чи повідомлення, щоб вони відгукнулися, прийшли й допомогли. І для мене це дуже важливо, адже означає, що між нами є зв’язок, який зберігається незалежно від того, наскільки часто ми бачимося.

Зараз у спільноті вже фактично друге покоління молоді. Її координаторкою є Тетяна Романюк, яка стала другою координаторкою від часу заснування. А ті, з ким ми починали, вже подорослішали. Хтось закінчив семінарію, багато хто одружився, створив власну сім’ю. Тепер вони беруть участь у житті інших парафіяльних спільнот, зокрема «Матері в молитві» чи чоловічої спільноти, яку ми також заснували. Тобто молоді люди не відходять від Церкви, а знаходять своє місце в ній відповідно до нового етапу життя. І це, мабуть, один із найважливіших результатів нашої праці.

Особливо я побачив силу цієї спільноти після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Саме наша молодь стала основою волонтерської діяльності на парафії. Вони першими почали збирати гуманітарну допомогу, організовувати передачі, шукати транспорт для перевезення вантажів в Україну, допомагати з пошуком житла для людей, які рятувалися від війни.

Я досі пам’ятаю, як ці хлопці й дівчата носили важкі коробки, збирали необхідні речі, зверталися до італійських супермаркетів із проханням підтримати українців. Вони не чекали, поки хтось організує цю роботу чи скаже їм, що потрібно робити. Просто бачили потребу й бралися допомагати.

А вже потім, дивлячись на молодь, до волонтерства почали долучатися інші парафіяни. Дорослі бачили, скільки зусиль докладають їхні діти, і також хотіли бути корисними. Так поступово ця діяльність об’єднала значну частину нашої парафії.

З початком війни до Італії приїхало чимало українських родин із дітьми. Дехто оселився у батьків чи родичів, які вже жили тут, інших приймали знайомі або допомагала влаштуватися наша громада. Частина цих молодих людей долучилася до спільноти. Проте приблизно 90 відсотків її активного ядра й сьогодні становлять ті, хто був із нами ще до повномасштабного вторгнення.

Багато українців, які приїхали в березні, квітні чи травні 2022 року, згодом повернулися додому. За моїми спостереженнями, уже наприкінці весни та на початку літа, коли ситуація в деяких регіонах України стала відносно спокійнішою, чимало родин вирішили повернутися. Були й випадки, коли батьки відправляли дітей до Італії, до бабусь чи інших родичів, а згодом забирали їх назад в Україну.

Перший рік повномасштабної війни був для нас особливо напруженим. Ми постійно збирали допомогу, приймали людей, шукали можливості підтримати тих, хто цього потребував. Згодом ця праця стала більш організованою і систематичною. Ми навчилися жити в умовах війни, але не перестали допомагати.

І сьогодні наша молодь продовжує волонтерити. Ми організовуємо благодійні ярмарки, збираємо кошти на потреби українських військових, зокрема на автомобілі швидкої допомоги та інше необхідне обладнання. Для мене дуже цінно, що молоді люди, які виросли далеко від України, настільки глибоко відчувають свою приналежність до неї. Вони не залишаються осторонь того, що відбувається на Батьківщині, а намагаються допомогти конкретними справами.

— Наскільки молодь сама проявляє ініціативу в житті парафії та яку роль у цьому відіграє священник?

— На Різдво, Великдень та інші свята ми разом із молоддю організовуємо великі благодійні ярмарки, збираємо допомогу для України. І я не можу сказати, що після початку повномасштабної війни кардинально змінився наш підхід до душпастирства молоді. Ми продовжуємо працювати, зустрічатися, підтримувати одне одного, шукати можливості для спільної діяльності.

Потрібно розуміти, що наша молодь має дуже насичене життя. Багато хто навчається і одночасно працює. Вони хочуть допомагати батькам, прагнуть бути самостійними, зокрема фінансово. І я вважаю, що це добре. Тому ми повинні враховувати їхні можливості, час і ті обов’язки, які вони мають поза парафією.

Саме для цього у спільноті є координатор і віцекоординатор. Я не хочу бути священником, який постійно говорить молодим людям, що вони повинні робити. Навпаки, мені набагато приємніше, коли вони самі приходять із пропозиціями, коли запитують: «Отче, а може, організуємо щось? А давайте зробимо ось це». Тоді я відчуваю, що ця спільнота справді живе, що молоді люди сприймають її як свою.

Дуже радію, що ми вже доросли до такого етапу. Сьогодні часто саме молодь спонукає мене до якихось дій, пропонує нові ініціативи. Для мене це свідчення того, що вони відчувають відповідальність за спільноту і хочуть брати участь у її розвитку. Але також я переконаний, що в душпастирстві молоді рушійною силою залишається священник. І тут найважливіше навіть не те, що він говорить, а те, який приклад показує власним життям.

Наведу дуже просту історію. Наша парафія в Помпеях має одну особливість: у самому місті живе зовсім небагато українців, можливо, кілька десятків. Переважна більшість парафіян приїжджає з навколишніх містечок і сіл. Так само й молодь. Хтось добирається поїздом, хтось автомобілем, а хтось навіть пішки. Я розумію, що після недільної Літургії всі поспішають. Комусь потрібно встигнути на поїзд, хтось їде додому до родини, має інші плани. Тому я намагаюся не обтяжувати молодих людей додатковими обов’язками, особливо коли бачу, що вони обмежені в часі.

І ось одного разу звернув увагу на звичайне сміттєве відро, куди парафіяни викидали одноразові стаканчики після води. Після богослужіння всі розходилися, а я залишався у храмі й виносив сміття. Зробив це раз, другий, а на третій раз підходжу до відра й бачу, що воно вже порожнє. Молоді люди самі почали виносити сміття, хоча я їх про це навіть не просив.

Тоді я зрозумів одну дуже важливу річ ― молодь потрібно виховувати насамперед власним прикладом. Можна багато говорити про відповідальність, служіння, допомогу іншим. Але коли вони бачать, що ти сам робиш те, до чого їх закликаєш, вони починають діяти без нагадувань.

Пам’ятаю, як один молодий парафіянин якось підійшов до мене й сказав: «Отче, я зауважив, що ви жодного разу не викинули стаканчика в те відро, бо навіть не пили звідти води. А я викинув три. То чому ви маєте після мене виносити сміття?»

Зізнаюся, ці слова мене зворушили до сліз. Адже я зрозумів, що він сам дійшов до цього висновку. Ніхто не змушував його, не дорікав, не читав повчань. Він просто побачив приклад і відчув власну відповідальність.

Для мене це один із найважливіших принципів душпастирства. Молодь готова слухати священника, готова виконувати певні завдання, допомагати, долучатися до різних ініціатив. Але вони хочуть бачити, що священник працює разом із ними, що він не стоїть осторонь і не обмежується вказівками.

Тому я переконаний, що душпастир має бути рушійною силою молодіжної спільноти, але не завдяки своєму сану чи авторитету посади, а завдяки особистому свідченню. Якщо ти хочеш, щоб молодь служила, мусиш сам служити. Якщо хочеш, щоб вона жертвувала своїм часом, маєш бути готовим віддати власний. Іноді це коштує тобі грошей, здоров’я, сил, вільного часу. Але саме так молоді люди бачать, що те, про що ти говориш, для тебе самого має справжню цінність.

— Наступного року спільнота «Бути людиною» святкуватиме своє десятиріччя. Озираючись на ці роки, що ви вважаєте найважливішим результатом своєї праці з молоддю?

— Плануємо велике святкування. Навіть після майже десяти років праці я продовжую відкривати для себе нові речі в душпастирстві молоді. Мені здається, що одна з найбільших помилок, якої припускаються молоді священники, — це бажання побачити результат своєї праці відразу. Але так не буває. Особливо коли працюєш із молоддю.

Потрібно бути готовим до того, що тобі ніхто не дякуватиме, ніхто не даруватиме квітів за організовані зустрічі, за витрачений час чи докладені зусилля. І не тому, що молоді люди невдячні чи не цінують твоєї праці. Вони просто можуть навіть не замислюватися над тим, що за всім цим стоять чиїсь зусилля, час, переживання.

Та минає п’ять, вісім, десять років, і ти раптом починаєш помічати, що ці молоді люди живуть так, як ти колись їх навчав. Що вони самі роблять те, до чого ти заохочував їх багато років тому. Що певні цінності, про які ви говорили, стали частиною їхнього життя.

Можливо, вони навіть не пам’ятають тих розмов чи ситуацій, які вплинули на їхні рішення. Можливо, самі не усвідомлюють, як змінилися. Але ти бачиш ці зміни. І розумієш, що твоя праця не була марною.

Для мене це і є справжній результат душпастирства. Не кількість проведених заходів, не подяки чи визнання, а те, якими людьми стають ті, з ким ти працював. Іноді потрібно десять років, щоб побачити плоди того, що ти робив на самому початку.

— А чи вдається залучати до спільноти нових молодих людей, зокрема тих, хто далекий від Церкви?

— Так, я ставлю собі таку мету. І особливо хочу, щоб до нас приходили молоді люди, які ще не мають тісного зв’язку з Церквою або взагалі не беруть участі в парафіяльному житті.

Ми використовуємо різні способи. Насамперед соціальні мережі — Facebook, Instagram, різні групи, через які можна поширювати інформацію та запрошувати молодь. Зізнаюся, мені самому не завжди легко працювати в цьому цифровому середовищі, але я розумію, що сьогодні без цього важко достукатися до молодих людей.

Другий спосіб — це неформальні зустрічі. Ми організовуємо пікніки, спільні поїздки, походи в гори, різні заходи, під час яких молодь може просто побути разом, поспілкуватися, краще пізнати одне одного. Іноді саме така зустріч стає першим кроком людини до спільноти, а згодом і до Церкви.

А третій, мабуть, найдієвіший спосіб — це сама молодь, яка вже є у спільноті. Я постійно наголошую їм, що залучення нових учасників — це не тільки моє завдання як священника. Це також їхня відповідальність.

Я кажу їм, що вони приймали присягу, стали частиною спільноти. Та прийшли сюди не лише для того, щоб разом проводити час чи слухати священника. А також мають допомагати іншим знайти своє місце серед нас. Закликаю їх запрошувати друзів, приводити знайомих, ділітися тим, що самі тут отримують.

І це справді працює. Наприклад, за останній рік до нас долучилося восьмеро нових учасників. І це значною мірою заслуга молоді, бо це вони привели своїх друзів, зацікавили їх, допомогли відчути себе частиною спільноти.

Та тут є ще один дуже важливий момент. Коли до тебе приходить людина, яка далека від Церкви, не потрібно відразу починати з вимог, правил чи обов’язкового відвідування богослужінь. Можливо, спочатку їй потрібно просто побути поруч із тобою на пікніку, під час прогулянки чи спільної поїздки. Поговорити про життя, про те, що її хвилює, чим вона цікавиться.

І священник у такому спілкуванні має вміти бути передусім людиною. Не ставити себе вище за інших, не намагатися відразу повчати, а бути відкритим до щирої розмови.

Наприклад, коли молода людина зізнається, що їй важко зрозуміти, як вірити в Бога і що насправді означає віра, я не намагаюся переконати її, що маю відповіді на всі запитання. Навпаки, відверто визнаю, що й сам не все знаю, маю власні сумніви, припускаюся помилок і постійно потребую праці над собою.

Мені здається, молоді дуже важливо бачити, що священник — це не якась недосяжна постать, яка має відповіді на всі запитання. Це також людина зі своїми труднощами, слабкостями, сумнівами. Людина, яка може помилятися, але прагне змінюватися.

Наведу простий приклад із власного життя. Останнім часом я почав більше дбати про своє здоров’я: ходжу в гори, намагаюся правильно харчуватися. Молодь помічає ці зміни, і для декого мій приклад став поштовхом переглянути власні звички та більше уваги приділяти здоров’ю.

Здавалося б, яке це має відношення до душпастирства? Але насправді дуже велике. Адже молоді люди спостерігають за тобою не тільки тоді, коли ти проповідуєш чи проводиш духовну зустріч. Вони бачать, як ти живеш, як поводишся, як долаєш власні труднощі. І коли ти чесно говориш їм: «Мені теж важко. Мені також непросто відмовитися від того, до чого звик. Але я розумію, що це потрібно, тому стараюся», — вони починають інакше сприймати твої слова.

Молодь потребує не ідеального священника, який ніколи не помиляється, а справжньої людини, яка сама живе тим, чого навчає інших. Іноді саме такий простий приклад може вплинути на неї значно більше, ніж найдовша проповідь.

― За майже десять років існування спільноти змінилися покоління молодих людей, їхні життєві обставини, досвід. А чи змінилися питання, проблеми та потреби, з якими вони звертаються до Вас? Чого сьогодні молодь найбільше очікує від священника?

— Коли ми починали працювати зі спільнотою, багато її учасників були ще дітьми. За ці десять років вони подорослішали, і разом із ними змінилися обставини їхнього життя. На жаль, мені довелося пережити з деякими з них дуже болючі моменти — смерть їхніх батьків.

Пам’ятаю випадки, коли помирала мама, якій було лише 40 років, а її доньці — 12, а синові  — 18. Молода людина, яка ще вчора мала поруч найближчу людину, раптом залишалася без неї. І ти як священник повинен бути поруч. Можливо, за всі попередні роки ця дівчина чи хлопець ніколи не потребували тебе настільки сильно, як у той момент. Не потребували твоїх порад, повчань чи якихось особливих слів. Їм було потрібно, щоб ти просто прийшов, став поруч, обійняв, поплакав разом із ними, розділив їхній біль.

Я пам’ятаю такі моменти, коли ми разом переживали втрату батька чи матері. І саме тоді я по-справжньому зрозумів, наскільки важливою є присутність священника в житті молодої людини. Ти можеш роками організовувати зустрічі, проводити реколекції, спілкуватися з молоддю, але настає момент, коли найбільше значення має те, що ти просто є поруч.

І знаєте, я помітив одну дуже цікаву зміну. Якщо десять років тому молоді люди сприймали мене передусім як священника, настоятеля парафії, то сьогодні дедалі більше потребують у мені батька. Не в буквальному розумінні, звичайно, а людини, якій можна довіритися, на яку можна спертися, до якої можна прийти зі своїм болем, сумнівами чи переживаннями. Це особливо відчутно серед другого покоління нашої спільноти. Молоді люди хочуть бачити у священнику когось близького, хто їх розуміє, приймає і готовий бути поруч навіть тоді, коли вони самі не знають, як попросити про допомогу.

Подібний досвід я маю і в праці із семінаристами. Уже чотири роки відповідаю за їхній супровід у нашому Апостольському екзархаті. І бачу, що сучасні семінаристи також значно більше потребують батьківського ставлення, ніж це було раніше. Їм важливо знати, що поруч є священник, з яким можна щиро поговорити, поділитися труднощами, не боячись осуду чи нерозуміння.

Чому так відбувається? Думаю, на це впливають і війна, і загальна невизначеність, у якій сьогодні живе молоде покоління. Світ дуже швидко змінюється, і молодим людям непросто знайти в ньому відчуття стабільності та безпеки.

Сьогодні вони мають інтернет, соціальні мережі, постійний доступ до величезної кількості інформації. Здавалося б, можуть знайти відповідь майже на будь-яке запитання. Але коли в житті стається справжнє горе, коли помирає батько чи мама, коли виникають серйозні труднощі або людина переживає внутрішню кризу, телефон уже не допоможе. Інтернет не обійме, не поплаче разом із тобою, не замінить живої присутності. І саме в такі моменти молода людина починає шукати когось, на кого може спертися. Їй потрібна жива людина.

Тому я завжди кажу, що якщо ти відповідаєш за семінаристів, стань для них такою людиною. Якщо тобі довірили молодіжну спільноту, будь для неї живою, близькою людиною. І найголовніше — будь присутнім у їхньому житті. Не лише тоді, коли все добре, коли відбуваються святкування, зустрічі чи спільні заходи. Будь поруч і тоді, коли їм важко, коли вони переживають втрату, розчарування, невпевненість у собі.

Молода людина може всіма силами показувати, що вона самостійна, що їй ніхто не потрібен, що вона сама з усім упорається. Але повірте мені, дуже часто за цією зовнішньою незалежністю прихована велика потреба в підтримці. І тому я переконаний, що найважливіше завдання душпастиря сьогодні — бути для молодої людини живою присутністю. Не просто священником, який виконує свої обов’язки, а тим, до кого вона може прийти в найважчий момент свого життя і знати, що її вислухають, зрозуміють і не залишать саму. Саме цього, на мою думку, сучасна молодь потребує найбільше.

Підготувала Наталія Павлишин